На двадцять дев’ятому році державної незалежності України і шостому агресії проти нашої країни майже третина українців ностальгує за Радянським Союзом, а 16 відсотків ставиться до тирана, винного в організації Голодомору і репресій, співатора Другої світової війни «з повагою, захопленням чи симпатією». Воістину – театр абсурду. І вина за це лежить насамперед на політиках патріотичного спрямування, котрі й досі «запрягають», та ніяк не «поїдуть», які щоразу втрачали час і можливості та оглядалися, що з того чи іншого приводу «станет говорить княгиня Марья Алексевна» чи заявлять експерти Венеціанської комісії. Отож, почнемо з факту.
Напередодні відзначення 75-ї річниці перемоги над нацизмом народний депутат Нестор Шуфрич зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт, яким пропонується скасувати заборону на георгіївську стрічку. А його фракційний шеф Юрій Бойко виголосив спіч: «Ми будемо відзначати це свято. Заради тих, хто загинув на тій війні, (…) незважаючи на спроби переписати історію, які ми бачили протягом останніх п’яти років… Я хочу ще раз нагадати всім, що в боротьбі проти фашизму український народ втратив мільйони життів, і ми повинні ще раз сказати – фашизм не пройде!». Це була чергова провокація проросійської парламентської фракції. Всупереч засторогам Юрія Анатолійовича Україна достойно відзначила цю дату як на державному, так і загальнолюдському рівні. Але пропустити повз вуха одну фразу, котра починає лунати все частіше, не можу: «Фашизм не пройде!».
Для початку нагадаю, що у нашій державі заборонені як комуністична, так і фашистська ідеологія відповіднгим Законом. І як би російський президент не відчував «особливе занепокоєння» з приводу України, фашизму тут немає. І скільки б свинячих голів не підкидали провокатори в Уманську синагогу, рівень антисемітизму в Україні найменший серед країн Центральної і Східної Європі та втричі менший, ніж у Росії.
Для Москви «фашистами» є всі, хто не танцює під її дудку. Як іронічно зауважив історик Нікіта Соколов: «Були афганські фашисти, грузинські фашисти, зараз українські фашисти». Відразу ж після перемоги Революції гідності в Кремлі і Міністерстві закордонних справ РФ заговорили про те, що «владу в Києві захопили неонацисти». Політолог і соціальний психолог Олексій Рощин цю реакцію пояснює тим, що тамтешні «політики не знайшли іншого слова для дискредитації подій у Києві, тож довелося повертатися до тієї ж мови совка і в ній відшукувати останній шанс притамувати привабливість Майдану – наклеїти на нього ярлик «фашистський». Проросійські опозиціонери відразу ж взяли його на озброєння. Не без власного інтересу. Вони – люди небідні, живуть «по понятиям», мають «великі досягнення на економічному фронті завдяки зв’язкам з Рашкою». І їх лякає перспектива жити за європейськими правилами, до чого ще й додається патологічна ненависть до всього суто українського. Рік тому ОПЗЖисти підписали угоду про співробітництво з «Единой Россией» – фактично партією російського президента, котра приймає головні політичні рішення в країні. Після чого Медведчук заявив, що виконав свою обіцянку про нормалізацію відносин України з Росією і пообіцяв зупинити націонал-фашизм. Це той випадок, коли слова Черчилля «Майбутні фашисти називатимуть себе антифашистами» можна перефразувати на «Фашисти звинувачують у фашизмі антифашистів». І не важливо, сказав це британський прем’єр, чи хтось інший – сказано точно.
З приходом в Україну нинішньої влади, в умовах невизначеності і потурання п’ята колона фактично пішла в атаку. З цієї причини учасники Революції гідності оприлюднили Звернення до громадян «В Україні зростає загроза реваншу». Звернення підписали люди, котрі по праву вважаються совістю України – В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Йосиф Зізельс, Ескендер Барієв, Ігор Козловський, Юрій Макаров та багато інших. Раджу ознайомитися з цим документом. Збирання підписів триває.
То чи існує в Україні фашизм насправді? Чи є в ній пропаганда фашизму? Що збираються «зупиняти» Медведчук і компанія? Наведу слова директора Центру досліджень постіндустріального суспільства РФ Владислава Іноземцева (щоб відвести підозри у суб’єктивності у цій статті я спираюся на висновки російських авторів). «Отже, – пише Іноземцев, – що фашистське знайшли прокремлівські сили в київських політиках, які прийшли до влади на хвилі Майдану? Чи хочуть вони побудувати «Велику Україну» від Курська до Кракова? Ні, вони мріють влитися в ЄС і, по суті, забути про свій нещодавно здобутий суверенітет. Президент Порошенко нагадує Муссоліні чи Гітлера? З харизмою у нього не дуже. Придушені політичні опоненти? Ні: партія президента зайняла друге місце на виборах в Раду. Чи культивується насильство? Не схоже: окрім не до кінця зрозумілої «розборки» в Одесі постмайданна Україна живе досить спокійно, якщо не рахувати райони, контрольовані сепаратистами. Чи розширюється держава територіально? Ні, це від неї відкушують шматки. Чи згадують українці зі сльозами на очах імперські часи? Аж ніяк: вони руйнують пам’ятники вождям тоталітарної епохи і оплакують жертви голодомору та масових репресій. Особисто я нічого фашистського не тільки в Києві, а й, наприклад, у Львові не бачу. На відміну від Москви… Кремлівський режим підпадає практично під усі визначення класичного фашизму – це авторитарний режим, заснований на принципах корпоративної держави та апології національної зверхності».
Виходить, звинувачення – не за адресою. Опозиційний Рабинович закликає застосовувати закон до тих, хто пропагує фашизм. Такий закон діє, і ми не бачимо ні фашистів, ні профашистської пропаганди. То, може, пора українській Феміді уздріти, що «ототожнення когось із нацистами та фашистами розпалює ворожнечу», як розцінила Національна рада з радіо і телебачення виступи самого Рабиновича на телеканалі 112.
… Стосовно переписування історії. Так це ж ваші академіки, Юрію Анатолійовичу, забули вписати до неї голодомори, репресії, русифікацію, знищення Хрещатика й історичних святинь, підрив Дніпрогесу без попередження населення і тактику випаленої землі, залишення напризволяще вісімдесяти тисяч моряків у «неприступному Севастополі», кидання в атаку неозброєних і ненавчених українських юнаків при форсуванні Дніпра в Київській операції, зраду варшавських повстанців, забули, що прапор над рейхстагом підняв у групі з Єгоровим і Кантарією особисто українець, лейтенант Олексій Берест, а підпис під Актом про капітуляцію Японії від імені Радянського Союзу поставив українець, генерал Кузьма Дерев’янко. Забули ще багато чого. Доводиться дописувати.
Броніслав Куманський