Не зважаючи на всі лиха, невиліковні оптимісти 1 квітня знову відзначили День сміху. Одесити, згідно з традицією, провели чергову гуморину: воєнну «Гуморину-Джавеліну». Вона пройшла під гаслом «Валіза, вокзал, Росія», чітко вказавши маршрут московським воЯкам. На залізничному вокзалі міста, куди щодня прибувають евакуаційні потяги, протягом години людей розважали виставами та піснями. Молодці! Сміється Одеса – сміється Україна. І не просто сміється, а з викликом насміхається над ворогом.
Отож – Перше квітня. За двадцять два дні до нього країна відзначила 190-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Навіть Державну премію його імені переможцям цього разу вручили вчасно. А 1 квітня минуло 215 років, як народився Гоголь. Та ми не чули, щоб цю річницю в Україні відзначали офіційно. Високому чиновництву висока література по барабану, а українська еліта й досі сперечається, кому саме належить великий письменник. Для себе я давно визначився: Гоголь – російськомовний український письменник (дефініція у світі не унікальна). Складний, суперечливий, але той, що залишався з Україною у своїй любові і душевних муках, а Росії-Московщини, як сказав Євген Маланюк, «попросту не знав». Що ж до місця Миколи Васильовича в літературі, то той же Маланюк писав: «Саме Шевченко… спромігся на геніальну синтезу: «Ти смієшся, а я плачу» (Посланіє М.Гоголю). І тим здолав поновно включити Гоголя і в історію нашої культури, і в літературний процес». З огляду на все це я повністю підтримую публікацію Василя Бондаря, котрий нагадав у «Час– time» пропозицію місцевої організації Національної спілки письменників п’ятнадцятирічної давності встановити у Кропивницькому на розі вулиць Гоголя і Великої перспективної бюст великому письменнику. Тим більше, що й сам про це писав, ще працюючи в «Народному слові».
Питання ідентифікації людини (особливо знакової) – складне, часто спірне. Сумнівів не виникає хіба що «на болотах». Там усе, що потрапило в орбіту «єдиной і нєдєлимой» – ісконно русскоє. Якщо ти жив на території Російської імперії, працював у ній (на неї), а ще коли й прізвище твоє на «овъ», то твоє місце у її святцях. Та й «енко» – не завада. Думаю, не тільки мені потрапляли на очі московські «глибокодумні» публікації, автори яких намагалися доводити, що Тарас Григорович – письменник російський, «Ведь «Дневник» Шевченки написан по-русски». Хоч прізвища українців в умовах Російської імперії досить часто піддавалися змінам спеціально, а то й через неграмотність писарів (той же Крамський – Крамской). Тому нам слід наводити порядок насамперед не в прізвищах, відомих на весь світ, а в головах мільйонів людей, засмічених російськими наративами: «Антон Лосенко – русский художник», «Дмитрий Левицкий – русский живописец», «Дмитрий Бортнянский – русский композитор и дирижер», «Иван Зарудный – русский архитектор», «Михаил Остроградский – русский математик»…
Вбивали це в наші голови капітально. Коли я прочитав, що Метрополітен-музей у Нью-Йорку визнав Айвазовського українським художником, був здивований: вірменин, народився і жив у Криму, писав море… І тільки нещодавно дізнався, що Іван Костянтинович родом із вірмен, котрі втекли від турецького гніту, поселилися в Галичині, звідки вже його батьки переїхали у Феодосію, де він і народився. Вільно володів українською, полюбив українські пісні, у Венеції познайомився з Гоголем, почувши його українську мову, вони стали приятелями. Писав не тільки море (його улюблена тема), в доробку художника чимало жанрових і пейзажних робіт з української тематики. Отже, справедливо його називати українським художником вірменського походження (висновок метрополітенівських мистецтвознавців).
Однак, крім повернення на наші терени привласнених Росією імен, маємо ще й й позбуватися (головне – у свідомості) нав’язаних нею своїх маркерів, тим більше – очевидних. Днями розмовляв з пенсіонеркою, колишньою викладачкою однієї із кіровоградських музичних шкіл. Розмова торкнулася намірів перейменування назви київської консерваторії. «Я розумію, що Росія напала на нас, – говорила вона. – Але ж до чого тут Чайковський? Він часто відвідував Україну, місяцями жив у Кам’янці, написав тут ряд своїх творів…».
Знаю, в тому числі і Другу симфонію – «Малоросійську», в якій використав українську народну мелодику. Відзначав нашу музичність, називав українців народом-композитором… Але ж не будете ви вважати його ще й італійським маестро, бо написав «Італійське капричіо».
Читач напевне чув про скандал у Київській національній музичній академії з приводу її перейменування. Коротко він полягає в тому, що згідно з висновком Українського інституту національної пам’яті «надання Київській консерваторії імені П.Чайковського було втіленням русифікації і російської імперської політики, спрямованої на нав'язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих, порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору.., є пропагандою російської імперської політики». І додам від себе: вам не здається, що одне і те ж ім’я у назвах київської і московської консерваторій є такою ж міткою, як і МП у назві однієї з українських православних церков?
Ще два роки тому багато викладачів і дві третини студентів НМАУ висловилися за відмову від імені Чайковського. Однак, через позицію керівництва закладу і нерішучість (?) української влади нічого не змінилося. Більше того, відомі культурні діячі України і керівники академії, що зібралися позаминулого місяця за ініціативи третього президента Віктора Ющенка за круглим столом, прийшли до висновку, що Чайковський – «українець козацького роду Чайок, геній світової музики, який непідвладний імперській політичній ідеології». Чи не пішли ви, панове, шляхом тих же росіян, котрі тягнуть за вуха всіх, хто потрапить під руку? Антон Дробович. керівник Українського інституту національної пам’яті – інституції, котрій в таких ситуаціях належить не останнє слово, зокрема, акцентував, що Чайковський чітко ідентифікував себе як російський композитор і не мав прямого стосунку до Київської консерваторії. Це відбито і на сайті музичної академії, де зазначається тільки те, що славетний композитор часто бував у Києві й охоче спілкувався з багатьма музикантами та вітав деяких з них з успіхами.
Я так само, як і всі нормальні люди, люблю музику Чайковського, так само поділяю думку, що він геній світової музики, нещодавно знову подивися у запису його «Лускунчика» і не вважаю це гріхом. Але стосовно висновку учасників круглого столу, що він непідвладний імперській політичній ідеології, аж ніяк не можу погодитися. Ім’я Чайковського, як і Пушкіна, котрий так само любив «милую сердцу Малороссию», купався у Тясмині, що протікає через ту ж саму Кам’янку нині Черкаської області, було й залишається засобом російської зони впливу на уми і душі підлеглих імперській Велікаросії народів, котра цими іменами нав’язувала їм свою зверхність, свій світогляд, свою естетику, свою далеку від правди історію. І утверджувала своє право це робити.
Ніхто не забороняє любити російських авторів, знати російську мову. Тільки не слід все це переносити у суспільну площину. Не треба кричати: «Не Пушкін розв’язав війну з Україною!». Краще пройдіться вулицею, розпитайте людей, коли вони востаннє тримали в руках том його віршів. Переконаний, дев’яносто дев’ять відсотків скажуть: «Та ще в школі». Решта – в 1978 році, це ті, кому поталанило отримати останній том передплатного видання «Собрания сочинений» поета в десяти книгах. Тоді якраз вибухнув шалений попит – не на художнє слово, а на книгу в гарній обкладинці на домашній полиці. І не треба коригувати мовний Закон, маємо його виконувати. Мені, наприклад, не зрозуміло, кого і в чому наші телеведучі, зокрема й давно відомі, хочуть переконати, переходячи час від часу на російську.
А щодо НМАУ, то, як на мене, Київській Національній музичній академії варто присвоїти ім’я Максима Березовського, випускника найпрестижнішого музичного закладу XVIII століття – Болонської музичної академії, автора двох опер, кількох концертів, церковних хорів та багатьох інших творів. Ім’я якого золотими літерами викарбувано другим після імені Моцарта на мармуровій дошці, встановленій на стіні цєї академії. Композитора, котрий «поєднав у своїй творчості досвід західноєвропейської школи із давніми традиціями українського хорового співу». Народився Максим Созонтович у Глухові, навчався у Києво-Могилянській академії, був перевезений у Петербург – у придворну хорову капелу. Завдяки своїм здібностям і протекції Розумовського направлений на навчання до Італії, де не тільки здобув музичну освіту, а й отримав звання іноземного академіка Болонської академії. Березовському в Італії пророчили світову славу, та після повернення в Росію він виявився нікому не потрібним – нова імператриця не цікавилася музикою, їй більше до вподоби були гусари. Не відпускали його й в Україну. Помер у бідності у віці тридцять одного року. Ім’я його пішло в небуття, а твори – за вітром, збереглася лише незначна частина з написаного. Ми про нього дізналися тільки з книги нашого земляка Сергія Плачинди «Неопалима купина», котра вийшла друком у 1968 році і невдовзі була вилучена з бібліотек та продажу «за націоналістичний ухил». А вшанували Максима Березовського на державному рівні лише у 1995 році, вже у незалежній Україні з нагоди його 250-річчя.
Трапилося те, що й з намірами присвоїти Бориспільському аеропорту ім’я всесвітньо відомого художника-авангардиста Казимира Малевича, бо, бачте, не погодилися… працівники аеропорту. В даному випадку – ще прикріше: долю імені Національної музичної академії вирішували разом із зацікавленими особами й справді українські авторитети. І залишили Петра Ілліча в приймах. А увічнення імені Максима Березовського не тільки повернуло б напівзабутого генія широкій громадськості, а й показало світу, що українська музична культура класичного стилю має набагато давніші традиції, ніж російська. То чи потрібні нам чужі імена?
Броніслав Куманський