У нас фантастично цікавий за історичною спадщиною регіон. Він складний і водночас унікальний. Навіть автори радянських підручників та енциклопедій партійно-орієнтованого виконання визнають це, пишучи дуже обережно про лінійність і однаковість історичних процесів на нашій землі, яку ми поки що за усталеною традицією і внаслідок незмінності тексту Конституції продовжуємо називати Кіровоградською областю.
Кіровоградщині у нинішньому форматі вже 85 років. Ця цифра наближає нас до 100-річного показника, що для історичного та краєзнавчого пізнання є своєрідним рубіконом, де вже можна робити певні висновки. Та спробуємо поговорити про Кіровоградську область, оцінюючи її виникнення, формування, існування у сьогоденні з позицій, які які залишаються за межами офіційних дискусій.
Без коріння чи ми шукаємо не там?
Перше, що нас відрізняє – відсутність властиво українського об’єднуючого регіонального символу-назви. Коли починаєш підбирати ці назви, то складно на чомусь зупинитись. Навіть більше – нам простіше йти від зворотнього, тобто говорити про те, ким ми не є.
От, наприклад, ми не є киянами, жителями Поділля чи Таврії. Ми не з Причорномор’я або Приазов’я. І ми точно не маємо стосунку до Полісся та Волині як органічні складові цих регіонів України. То хто ми? Невже все так безіменно і пустельно в історії?
Звісно, ні. Є одна усталена і зафіксована у документах Гетьманщини історична назва значної частини сучасної Кіровоградщини – Задніпров‘я. Але і тут є проблема. Ця назва не охоплює землі теперішньої Кіровоградщини в цілому, а лише властиво придніпровський і частково степовий регіон на півночі та сході. Проблема ще й у тому, що нинішній обласний центр Кіровоградщини – місто Кропивницький – історичними глибинними зв’язками практично не повязаний з найбільшими містами: ні з Олександрією, ні з нинішнім Світловодськом, ні зі Знам’янкою, ні з Бобринцем або Голованівськом.
І цей зв’язок тут відсутній не через неінтегрованість економічно і соціально або культурно, а через різноманітність долі та спрямованості цих населених пунктів, їхньої історичної долі. І справді – фортеця св. Єлисавети (Кропивницький) – це форпост імперської колонізації краю силою зброї та адміністративної потуги. Усиківка-Олександрія або Крилів-Світловодськ – це елементи задніпровських амбіцій Гетьманщини. Голованівськ – типовий населений пункт річпосполитської експансії на землі міжстепового простору України. Знам’янка – слобода, утворена розкольниками з російської імперії, що знайшли собі тут місце і сенс існування, а потім були активно асимільовані місцевих населенням. І такі “відщепи” кругом і скрізь.
Подяка Сталіну чи звичайна логістика?
Здається, тоді найреальнішою і наближеною до правди є оцінка, що Кіровоградщина – штучне утворення як з історичного, так і з географічного погляду. На це є певні причини, а розвиток історичних подій вказує на те, що варіативні шляхи розвитку навряд чи були можливі в іншому напрямку, ніж формування на суміжжі запорізьких земель (Дніпропетровська область), Центральної України (Черкаська і Київська область), Гетьманщини (Полтавська область) та Херсонської і Одеської областей (Південь і Причорномор’я) окремої великої адміністративної одиниці. Бо керування і орієнтування цієї території неможливе з інших регіонів через значну віддаленість від економічно-політичних центрів. Логістика часів модернізації суспільства змусила шукати оптимальнішу модель, ніж не менш штучне, але ще російсько-імперське утворення яким була Херсонська губернія.
Кордони Кіровоградщини – наслідок амбіцій Данила Апостола та інших гетьманів і полковників козацької України
Область сформувалась у сучасних межах внаслідок численних політичних та економічних експериментів виключно радянської влади часів довоєнного та післявоєнного СРСР. На цьому можна було б поставити крапку. Але є і антитеза, яка пояснює, чому ці землі сполучені в одне утворення і до сьогодні і в цьому є економічний і культурний та інші сенси.
Прикладіть карту Задніпровських сотень Гетьманщини на карту сучасної Кіровоградської області. Не здається, що це і є прообраз цього утворення – синтези потреби, вимушеного політико-економічного компромісу та пошуку оптимального співвідношення можливостей і ресурсів? Адже приблизно 50% області покривають території колишніх сотень задніпровських володінь Гетьманщини.
Тож у нас є спільна історія і спільні засновники! Але немає прямих звязків між найбільшими населеними пунктами у минулому. І це – факт, який не варто відкидати для обєктивного розуміння ситуації.
Власне на карті в часи заснування і активної реколонізації краю Гетьманщиною нинішнього обласного центру ще не існувало, тим більше у його сучасному варіанті – як міста, що має підстави вважати себе окремим і потужним об‘єднуючим елементом. Саме тому можемо висунути як гіпотезу необхідність перегляду панівної версії про формування осердя сучасної Кіровоградщини внаслідок дій сталінського урядування в Україні. Все якраз навпаки.
Зверніть увагу: “сталінська” Кіровоградщина зразка 1939 року має форму, схожу на ромб. Це – підхід чиновників і економістів, які шукали оптимальну систему керування великою територію, незалежно від реальних історичних і соціальних зв’язків. Кіровоградщина сучасна – схожа на форму витягнутого з заходу на схід ромба. Це та форма, яка була притаманна задніпрським територіям Гетьманщини – сотням Миргородського полку.
Тож хто фундатор саме такого поділу земель в центральній частині України – сталінський уряд чи гетьманські полковники? Схоже на те, що амбіційні плани поєднати обидва береги Дніпра у спільну державну територію, в тому числі на землях сучасної Кіровоградщини, пережили не лише царат, але і потужну радянську більшовицьку імперію.
Кіровоградщина: народження на папері та реальність
Маємо визнати: етап створення нового краю – сучасного межиріччя Дніпра і Бугу – відбувся вже за часів активної індустріалізації та модернізації життя. І цей процес не співпадав із загальноукраїнським, який власне завершився у більшій частині наших земель ще на рубежі XIX–XX століття.
Формально Кіровоградська область утворена у 1939 році. Але її об’єднання у єдине тіло – управлінське, економічне, соціальне і культурне – тривало дуже повільно, внаслідок чималої кількості причин, серед яких економічна строкатість регіону, культурна та історична особливість окремих громад. У склад теперішньої Кіровоградщини увійшли землі, які були межовими територіями класичної козацької Черкащини, Волині, козацького Придніпров’я, північних частин Причорноморських степових обширів, і навіть колишніх Запорізьких земель.
Створення спільної території – не тільки формально, але і змістовно – відбулося значно пізніше. Можна говорити про формування такої спільноти вже після Другої світової – на межі 50-60 років, коли остаточно сформовано адміністративні межі області і коли розвинулись і сформувались сталі зв’язки між регіональним центром та крупними населеними пунктами, дрібнішими адміністративно-територіальними утвореннями, включно із селищами, селами і центрами районів.
Власне 85 років – це вже великий проміжок часу для динамічного розвитку суспільства у 21 столітті, коли іноді 10-річний і навіть 5-річний відрізок – це вже відстань від одного суспільства до іншого. І, можливо, варто взагалі говорити про постмодерне територіально-адміністративне формування в Україні.
“Штучна” Кіровоградщина: життєздатне утворення чи непотрібний гібрид?
Як показує практика, такі утворення є не лише життєздатними. Вони можуть бути навіть у чомусь прогресивнішими і цікавішими, ніж побудовані на стабільному і лінійному зростанні території із глибиною історичної памяті від князівських часів. Тому наприкінці цієї спроби оглянути минуле краю з незвичайного ракурсу можемо говорити про імовірну спадковість і продовження життя незвичайного утворення, спільноти людей, що живуть у межиріччі Бугу і Дніпра, на землі, яка незабаром отримає нову назву, але залишиться змістовно сформованою ще правічним гетьманським прагненням соборної, неподільної України.
Віктор Голобородько, член Національної спілки краєзнавців України