У Кропивницькому відбулось двотижневе опитування – чи треба міняти герб та прапор міста? Заитання слушне, але і дивне. Місто, яке нарешті, вперше за роки свого існування, отримало українську назву сьомий рік живе з гербом, який має в собі суто проімперське начиння, якого не було навіть в гербі радянської доби.
Уявіть собі, що багатьма елементами і навіть головною ідеєю герба нашого міста суспільству нав’язується думка, що слід повернути російську імперську назву, бо вона, мовляв, «історична». Але ж все, що було в минулому, хочеш того чи ні, стає завжди історичним. На часі проаналізувати і меморіальні дошки та тверезо, українським поглядом подивитися на символіку міста. Герб і прапор Кропивницького треба міняти однозначно. Те, що маємо нині, наскрізь просякнуте і несе відголоски колоніального минулого та ідеї «русского міра», возвеличує і нав’язує на ментальному рівні нещодавно придуману святу Єлизавету.
Цей, нинішній герб з російською вразою, тримається двадцять сьомий рік, а його радянський попередник мав вік тридцять сім років. Оголошене опитування дивне тим, що відповідь ясна і зрозуміла, як Божий день. Невже хтось хоче виявити та скласти «списки неприхованих опонентів з ворожого боку»? А їх у місті достатньо. Ще років шість-сім тому вони натовпами приходили мітингувати під міську раду, та навіть звозилися туди на автобусах. І все, аби матеріалізувати ідею закодовану в гербі – «місту історичну назву Єлисаветград на часть святої покровительки». Зараз інший час, і вони діють по-іншому…
Нинішній офіційний герб міста теж на першій стадії «народжували через конкурс». Як згадує один з членів тої конкурсної комісії, журналіст, а за дипломом фаховий історик Юрій Матівос, в комісії було 17 осіб в переважній більшості далекі від геральдики. За радянським принципом то були представники різних організацій. Герадьдично притомних в конкурсній комісії було лише четверо… Важко уявити медичний консиліум без медиків, з сантехніками, вчителями та слюсарями, бо таке неможливе. Слід відзначити важливу особливість, що геральдика хоча і є гуманітарною наукою, як допоміжна історична дисципліна, але має чіткі майже математичні правила складання та опису (блазонування) гербів та значення певних символів. І от переважна більшість членів комісії про це навіть не здогадувалися.
Конкурсні судоми тривали близько пів року. На засідання комісії приходили, мабуть, через зайнятість іншими, негеральдичними справами. не всі. Навмисне чи від чиновницької втоми через деякий час і не всіх стали кликати. А на конкурс надійшло більше десятка проєктів. Всі автори були анонімними – закодованими. І прислали всякого. Був навіть камуфльований плагіат. Один з авторів висунув на конкурс не що інше, а дореволюційний герб Кишенева, але на щиті бурякового кольору. Пояснення просте – в степу вирощують буряки, а бугай в гербі, бо в наших краях проходили чумацькі шляхи. Результату конкурсу не оголосили.
А у вересні, того ж, 1992 року, в місті було започатковано проведення щорічних зльотів геральдистів. Під час зльоту тодішній в.о. начальника відділу культури міської ради пан Максимець люб’язно ознайомив мене, як ініціатора та організатора зльоту, та голову Українського геральдичного товариства Андрія Гречила з усіма конкурсними роботами. Побачене нас просто шокувало.
Геральдична розв’язка настала лише у лютому 1996 року, Саме тоді затвердили нині існуючий офіційний герб міста. Готувався той проєкт тихцем і кулуарно. Автор проєкту – Віталій Кривенко, але він практично лише виконав ідеологічне замовлення тодішнього міського голови Василя Мухіна та його проросійського оточення. Марення святою Єлизаветою вперше матеріалізувалося в проєкті потім затвердженого герба.
Що у ньому не так і що, можливо. трохи новаторське. Головна вада – проросійська ідеологія, виражена в контурі колоніальної фортеці. запозиченого з імперського герба зразка 1845 року. Звідти і ідея викиристання вензеля. Але цього разу справжній вензель імператриці Єлезавети Петрівни замінили вигаданим «новаторським вензелем» нібито святої. А святі ж вензелів ніколи і не мали…
Так невидимі і невідомі представники п’ятої колони міста, і не тільки міста, вносили свій посильний вклад у зміну назви з Кіровограда на Єлисаветград. З того вензеля і почалася розповсюджуватися маячня про «святу покровительку»! А от в догорбачовські часи про це ніхто не знав і не здогадувався… До жовтневого більшовицького перевороту 1917 року в місті про ту святу теж не чули, і не збудували на її честь жодного храму.
Що ще не так? Запровадили новаторство – щит малого герба для краси, та розмістили не в геральдичному, а архітектурно-цвинтарному елементі – картуші. Щитотримачі (лелеки) у великому гербі міста топчуть колоски, замість того, щоб стояти на якому небудь геральдичному постаменті за правилами геральдики.
Вдалим у гербі є лише геральдичні вила, які символізують найбільші річки міста, і на які наклали контур фортеці. А от проблему з описом герба (блазонування) вирішили не одразу, бо правил ніхто не знав… Здається, притомний опис, згідно з правилами геральдики, з’явився лише з третьої спроби.
Чи винен автор герба в помилках та ідеологічних колізіях? Час був такий, проплачене замовлення було таке, мер і його оточення були такі. Нове перемагає важко, та ще коли супроти вас росія…
У консультативному опитуванні практично немає ніякого сенсу. Що ми хочемо почути, крім здорових думок, що це проросійський непотріб? Чергове волання представників п’ятої колони? Чи ще раз прослухати «лекцію-маячню з історії міста та його дивну святу покровительку»? Ми притомні і при пам’яті, чи у нас проросійська контузія?
Анатолій Авдєєв, голова Української геральдичної колегії