Добре пам’ятаю наше перше зібрання на тоді ще площі Кірова вісім років тому. Відразу після того, як Янукович відмовився підписувати угоду з ЄС, яка перед цим довго готувалася, і коли ця звістка буквально сколихнула країну.
Нас тоді було, як завжди на початках, коли грядуть потужні зміни, зовсім небагато, може, два-три десятки людей. Пригадую, Надійка Паливода і Зоя Лебідь тримали прапор ЄС, майже усі, хто прийшов, були знайомі один з одним. Михайло Ілляшенко, Олександр Ратушняк, Вадим Малиновський, Олена Шворак, Василь Бондар, Сергій Запорожан… Те зібрання було спонтанним і не готувалось заздалегідь – не мали ми ні мікрофона, ні навіть мегафона. І розмова швидше скидалась на дружню пораду-нараду, а не на мітинг. Але усім було чітко зрозуміло – якщо ми не йдемо у ЄС, значить, державний вектор показує – Росія. А це кінець будь-яких людських цивілізаційних перспектив, хоча й майбутню війну тоді ще важко було уявити.
А далі – кожного дня вечорами біля колишнього пам’ятника Кірову, чи дощ, чи сніг, чи мороз, чи гололід, збирався гурточок людей. Рятував гарячим чаєм великий самовар Онулів, які тоді стали в опозицію до влади. А щонеділі – більші й більші зібрання, куди вже сходився не один десяток, а то й сотні. Відправка на столичний Майдан людей, коштів, теплого одягу, продуктів. Альтернативний мітинг і мішки з піском, яким влада захищалась від нас і перші тітушки. Арешт кількох активістів. І аж до майже весняного кількатисячного маршу через місто у лютому… А потім – багатотисячна зустріч домовини з героєм Майдану Віктором Чміленком. І – вулиця його імені. І – падіння комуністичних ідолів, і – площа Героїв Майдану. І – «Пливе кача»…
Ні, у кілька рядків не вмістити ті тривожні місяці, коли невідомо було – у який бік хитнеться маятник української долі, біль втрат. Але й велику гордість до сліз від мільйонів на площах столиці і міст та містечок, від організованості і жертовності тієї частини народу, яка стала на захист європейського вибору. Світ дивувався й аплодував нам.
Але поряд з цією волелюбністю, жертовністю, високим світлом нашої душі, є й інша частина нації, схоже, досі більша – байдужа, поглинута темрявою безвір’я і невір’я ні у що, але у той же час готова легко ловитися на гачок популізму і порожніх обіцянок і для яких усе – кака разниця. Завдяки таким безвірникам за роки Незалежності сформувалася справді чорна сила – хабарників, циніків, корупціонерів, відвертих злодюг і тих, хто безмірно нажився на нашій довірливості й відсутності державницького уміння. Вони поприлипали, як смола, до посад і впливу і віддирати їх дуже тяжко, бо пускають вони вмить, мов ті щупальці, отруйні потоки неправедних грошей, які можуть спаралізувати будь-кого. А Росія підкидає їм заохочень, колотить, вбиває щодня наших котигорошків, які вийшли на прю проти цього всесвітнього дракона.
Якимось провидінням, чи Богом призначено нам бути на передньому краї у протистоянні з ним. Допомагати нам не дуже поспішають. Це ми мусимо зуміти повідрубувати голови драконові-Росії, розтопити смолу-корупцію, що сковує наш організм. Тоді лиш підемо у ріст.
Революція Гідності стала початком, коли ми тільки відчули свою космічну силу і місію. Але без тих днів на Майданах дракон вже проковтнув би нас.
Світлана Орел
А тим часом 21 листопада о 13.00 Рух Опору Капітуляції на площі Героїв Майдану, спільно з активістами Революції Гідності та Помаранчевої революції, національно-патріотичними і проєвропейськими силами Кропивниччини, відзначатиме День Свободи та Гідності. Майдани завжди відбувалися для того, щоб захистити національні та громадянські права українців та протидіяти спробам реваншу і капітуляції чинної влади.
8 річниця початку Революції Гідності та 17 річниця початку Помаранчевої революції. Це не дата для покладання квітів чи вшанування пам'яті – це дата, коли народ просинається і рятує країну, яка котиться в прірву. Сьогодні нам знову треба виходити на майдани наших міст.