"Один із уроків недавньої історії полягає в тому, що коли росіяни перебувають у вашому домі, іноді дуже важко змусити їх піти".
Держсекретар США Ентоні Блінкен
На події в Казахстані мені захотілося відгукнутися окремою статтею. Але, подумавши, я вирішив за краще запропонувати читачеві уривок з рукопису свого оповідання «Іван Омелянович, філософ», написаного на фактичному, багато в чому автобіографічному матеріалі. Отже, Балхаш, 1957 рік.
У будівельному технікумі виявився недобір, і його зарахували на навчання. Два з половиною роки пролетіли швидко, але спеціаліста з нього не зробили. Однак диплом хлопець одержав і подався за направленням працювати аж у Казахстан, у Балхаш, розташований посеред рівнин Центрально-Казахстанського сопковика Сари-Арка, де і стояло це місто на березі великого озера. Місто, про яке він почув тільки під час розподілу направлень, виявилося молодим, лише на кілька років старшим за нього.
Назвати тоді Балхаш казахським було б великим перебільшенням. У ньому жило головним чином російськомовне населення. Народ колоритний: нащадки перших будівельників, привезених сюди баржею на початку тридцятих прямо з таборів, звільнені політв’язні «холодного літа 53-го», котрим не дозволялося переїздити за Урал в європейську частину Союзу, шукачі високих заробітків, хоч дуже великих там і не було, направлені на роботу спеціалісти і чиновники. Вся ця різношерста публіка, хіба що за винятком перших будівельників, зверхньо дивилася на казахів, яких у місті було зовсім мало. Однак міська газета «Балхашский рабочий» виходила й у казахському варіанті – «Балкаш жумысшыс», і на крамницях вивіски писалися двома мовами: «Хлеб – Нан», «Магазин – Дукен» тощо. Казахи приїздили сюди з аулів на віслюках і верблюдах – щось купити, щось продати. Завдяки їм Скічко призвичаївся до кумису, який ті наливали в піали на імпровізованому базарчику, він добре рятував від спраги під час літньої спеки.
Шофер, закріплений за будівельним об’єктом, куди Скічка призначили майстром, виявився літнім казахом на прізвище Нуркенов. Ахмету Нуркеновичу перевалило за п’ятдесят. Він встиг повоювати, там, на війні, отримав і свою шоферську професію. До Івана ставився як до сина, називав його Ванкою, часто пригощав обідом з «тормозка», зібраного дружиною. У вільні години Нуркенов навчав хлопця водити автомобіль – старого ЗИЛа, який так само, як і його водій, пам’ятав ще фронтові дороги. Їздити було де, за автодром слугувала пустеля, що починалася за містом – ні дороги, ні вказівних знаків, ні перехожих, ні даішників. З часом дозволяв покермувати й у місті – там останніх теж побачиш не часто. Іноді, заїхавши кілометрів за десять від об’єкта, де працювала бригада, вони зупинялися, водій виходив із кабіни, довго вдивлявся у горизонт.
– Що ви там розглядаєте, Ахмете Нуркеновичу? – запитав якось Іван.
– Я не дивлюсь, я слухаю, Ванка. Сари-Арка слухати треба, – відповів водій.
– А що означає Сари-Арка?
– Жовтий хребет.
Івану прийшла в голову гарна думка:
– Ахмете Нуркеновичу, ви б не хотіли мене вчити казахської?
– Канешно, Ванка! – зрадів шофер.
Відтоді вони віталися лише «Кайиртин тан!» і «Калиниз калай?» («Добрий ранок» і «Як справи?»). «Жакси», – відповідав, хлопець і водій знав, що у того все добре. Студії, якщо це можна так назвати, носили практичний характер. Іде по дорозі літній казах, Нуркенов запитує: «Хто йде, Ванка?». «Аксакал» («Старий з бородою»), – відповідає хлопець, і вчитель його хвалить: «Азамат!». Проїжджають повз чоловіків за столиком біля ларька, запитує: «Що мужики роблять, Ванка?». «Арак ішу» («Горілку п’ють»). «Ай, жігіт!». Іде стара жінка з торбами, запнута чимось на зразок простирадла, Нуркенов до нього: «Хто іде, Ванка?». «Амсакал». Водій ледь не випадає з кабіни від сміху. (Перекладати не буду – неформат). Їдуть степом, бачать верблюдицю з верблюжам. «Ванка, що то?». «Туйе, бота». «Зовсім молодець», – хвалить його Нуркенов.
Слова запам’ятовувалися швидко і легко.
Якось по приїзді на будову. Шофер сказав:
– Слухай, Ванка. Я розповів про тебе моїй сестрі Еркеджан. Вона просила обов’язково привезти до неї того начальника, який цікавиться нашою мовою. Поїдемо? Тут недалеко, живе в аулі.
Їм ніщо не заважало: бригада на місці, будматеріали завезено, робити майстру фактично нічого аж до кінця робочого дня. Поїхали.
Житло тітоньки Еркеджан являло собою круглу напівземлянку з глиняною підлогою, встеленою козиними шкурами, щоб відлякувати скорпіонів. Посередині стояв круглий стіл, типовий фабричний, тільки з укороченими ніжками, сидіти за ним треба було безпосередньо на підлозі. З убого убранства оселі хлопець зрозумів, що сестрі Нуркенова живеться нелегко. Вона була старшою за свого брата, не зовсім здоровою, і той допомагав їй чим міг.
Жінка запросила до столу. На ньому лежали коржі і стояло блюдо з чимось схожим на пончики. «Баурсаки», – пояснив Ахмет Нуркенович. Господиня налила у великі піали чай. Після того, як його випили, поставила на стіл таріль із верблюжою ковбасою і ще одну з великим сазаном гарячого копчення. Все це привіз їй брат, котрий ніколи не приїздив до сестри з порожніми руками. Потім поставила чайник з брагою.
Тітонька Еркеджан ласкаво дивилася на хлопця і щось розповідала. Вона практично не знала російської, брат служив за перекладача. Скічко уже позабував, про що вони тоді говорили, але розказана нею легенда про озеро Балхаш закарбувалася в пам’яті.
Жив колись багатий і недобрий бай Балхаш. І була у нього донька – красуня Ілі, не тільки гарна, не тільки розумна, а й прекрасна вершниця. Покохала вона відважного джигіта Каратала, присягнулася стати його дружиною. Але той був бідним, тож Балхаш нізащо не віддав би свою єдину доньку за нього. І тоді Ілі умовила свого батька влаштувати кінні ігри, щоб той, хто її наздожене, став нареченим. Ніхто не зміг догнати вправну вершницю, тільки Каратал наздогнав її і поцілував. Однак бай відмовився від свого слова. І закохані вирішили втікати. Розгніваний Балхаш пробував їх наздогнати, але не зміг і прокляв. Вони перетворилися на дві річки, які ніколи не зможуть переплестися, сам став озером, а вірний кінь закоханих Канурат обернувся на гору.
В радянські часи ця гора за два десятки кілометрів від міста називалася Коунрадом. Там був один із найбагатших мідних рудників, з якого добували руду для Балхашського мідєплавильного комбінату. До початку п’ятдесятих років там працювали в’язні. Коли Івану Омеляновичу інститутські колеги «під дембель» вручити путівку в Трускавець, він зустрів там у санаторії літнього чоловіка, котрий розповів, що відбував покарання у Балхашському відділенні Карлагу за сумнозвісною 58-ю статтею, працював у тому руднику. Під час повстання в Кенгірі в’язнів з нього до табору не перевозили, тримали там кілька місяців. Тоді, як Скічко працював у Балхаші, політичних в’язнів там уже не було.
Тітонька Еркеждан обіцяла ще багато чого розповісти хлопцеві, хай лише приїздить з Ахметом у гості. Але більше побувати у неї не довелося. Хлопця невдовзі перевели на інший майданчик. Вивчення казахської закінчилося. З Нуркеновим він зустрівся ще тільки раз, на збірному пункті військкомату, коли йшов на службу в армію. Ахмет Нуркенович проводжав туди свого племінника.
Про казахів у Скічка склалося враження як про тихий добрий народ, який на своїй рідній землі почувається другосортним. Улюбленим розхожим анекдотом російськомовної спільноти був такий: «Эй ты, раз@бай». «Откуда знаишь, что меня зовут Разумбай?». Його не соромилися розповідати і в присутності казахів. Негарно жартували про казахську музику, котра щодня лунала по радіо. Якось у Балхаш приїхали з концертом артисти Алма-Атинської філармонії. Репертуар, зрозуміло, російський, але згідно з номенклатурою мав виступити і казах із народною піснею. Вийшов на сцену старенький акин з домброю, заспівав, йому слабенько зааплодували. Потім конферансьє оголосив наступний номер і додав: «Тоже хорошая песня». Зал вибухнув сміхом, який переріс в оплески. Івану стало шкода старого, він ледь досидів до кінця пісні і вийшов із залу.
Через ті спогади про казахів його здивували події в Алма-Аті в грудні 1986 року, коли він дізнався, що студентська молодь вийшла на демонстрацію під гаслами національної гідності. Тоді правоохоронними органами було затримано вісім з половиною тисяч чоловік, 1700 отримали важкі тілесні ушкодження, 99 демонстрантів були засуджені, двоє з яких розстріляні.
Рівно, день у день, через п’ять років Казахстан оголосив про свою незалежність. І коли тепер хтось при Скічку згадує Революцію на граніті, він обов’язково зауважує: «Але першими були студенти Алма-Ати».
Броніслав Куманський