Я приїхала до Косова у квітні минулого року, за тиждень до Великодня. Здавалося б, нічого особливого. Мільйони людей щодня переміщуються по світу. Але в моїй історії був нюанс. Я, православна християнка, приїхала до країни, більшість громадян якої сповідують іслам. А якщо ще врахувати, що Україна на державному рівні не визнає Республіку Косово, то приводів для занепокоєння я мала аж два.
Перед поїздкою прогуглила, що про Косово знає інтернет. Отримала на свій запит інформацію про “частково визнану державу на Балканах”, яку сусідня Сербія й досі вважає своєю територією. Також всесвітня павутина видала щось на кшталт “Косово символ сербського православ'я” та “небезпеки ісламських фундаменталістів Косово”. Словом, цікавий мікс, який спонукав до роздумів.
Тоді я ще не була знайома з професором Приштинського університету Афрімом Хоті, якого не раз цитуватиму в цій статті. “У нашій країні є абсолютна релігійна толерантність”, – сказав він під час лекції для українських журналістів, які живуть у Приштині за програмою професійного захисту “Резиденція в Косові”. У правдивості його слів мені довелось переконатися на власному досвіді.
З першого дня у Приштині мною опікувався координатор програми “Резиденція в Косові” Адем Сулеймані. Він став моїм гідом, менеджером і взагалі людиною, до якої можна звертатися будь-коли з різних питань. От я й вирішила поцікавитись, чи є поблизу православний храм, куди можна було б піти на Великдень.
– У Приштині таких немає, за винятком недобудованої сербами церкви. Є кілька десятків мечетей та римо-католицький кафедральний собор Матері Терези. Але я можу відвезти тебе до Грачаніци, де є православний сербський монастир, – відповів Адем.
Він здивував мене ще більше, коли додав, що в його родині панує плюралізм віросповідань: дружина католичка, сам він атеїст, а дід був мусульманським священиком і побудував у Приштині мечеть.
Згодом я мала нагоду побачити цю сакральну споруду, коли оселилася поруч із нею. Щодня з її мінарету кілька разів на день лунають заклики до молитви. Будівля, якій більше 100 років, майже загубилась поміж багатоповерхівок, що зростають як гриби після дощу. З вікна своїх апартаментів я бачу, як стрімко змінюється навколишній краєвид. Ще влітку тут стояли вкриті черепицею хатинки, а сьогодні на їхньому місці триває будівництво житлового комплексу.
Також я щодня чую дзвони кафедрального собору, розташованого на бульварі Матері Терези в центрі Приштини. Тут проходять не лише богослужіння, а й концерти духовної та світської музики при незмінних аншлагах. Віряни моляться за Україну та українців, які захищаються від російської навали. Одна з найвідоміших членів католицької громади – співачка Арта Яшарі. Минулого року вона вивчила і заспівала Гімн України під час відкриття бієнале “Маніфеста”.
Також у Приштині діє Єзуїтська Служба Біженців в Європі (JRS), яка опікується вимушеними переселенцями з Сирії, Афганістану, Туреччини, а віднедавна й з України. Очолює цей католицький центр Орі Демаліай, мусульманка за віросповіданням. Вона зазначає: релігійні переконання не є перешкодою для роботи. Головне – відповідати професійним критеріям.
Щоб зрозуміти, якою ціною косовари здобули свою толерантність, варто поринути в історію. Косовських албанців вважають нащадками давнього народу дарданів, які споконвіку жили в цій частині Балканського півострова. Їм довелося зазнати утисків від різних імперій, включно з Римською, Візантійською та Османською. Після Другої світової війни Косово було частиною Югославської федерації, де проживали албанці, серби, босняки, ашкалі, чорногорці, турки, єгиптяни. Але керували територією понад пів сторіччя представники однієї етнічної групи – серби.
Косовські албанці вважають цей період найтрагічнішим у житті своєї нації. Вони не бажали ідентифікувати себе як югослави, оскільки не є слов'янами. Цей спротив жорстоко карався.
– Люди не мали сміливості заявити, що вони є албанцями. Вони казали: “Ми мусульмани”. Це передавалося від одного покоління до іншого. І саме цю особливість використала сербська пропаганда, – пояснює Афрім Хоті.
Після розпаду Югославії у 90-х роках спеціально для Косова за участі міжнародних експертів створили модель, яку назвали мультиетнічною територією, але без офіційного статусу провінції чи республіки. Не обходилось без казусів. Професор Афрім Хоті у 2002 році закінчив університет в Болоньї, де зараз викладає. Він добре пам'ятає випадок, який трапився під час урочистостей з нагоди закінчення навчання.
– Коли представляли студентів на церемонії, ведучі називали країни, з яких вони походять: Німеччина, Словенія, Іспанія тощо. Коли дійшла черга до мене, то просто сказали, що я з МІЖНАРОДНОЇ ТЕРИТОРІЇ. Всі почали сміятися, і я теж. А що було робити? – каже науковець.
Зрозуміло, продовжує він, що Сербія противилась будь-яким спробам надати державність Косову та інвестувала в різні медійні кампанії, аби довести, що більшість православних проживає на території Косова, а також презентувати Косово як країну мусульманських фундаменталістів.
– Це абсолютна неправда. Я можу розповісти про сотні проблем, які існують у Косові. Але у нас було нуль проблем, пов'язаних із релігією. Я ніколи не стикався з конфліктами між мусульманами та іншими вірянами на релігійному підгрунті. Якщо ви прогуляєтесь вулицями Приштини, ви побачите, що це європейська країна. Набагато радикальніші ситуації можна побачити у Відні або Брюсселі, – підкреслює Афрім Хоті.
Він згадує, що після закінчення війни в 1999 році на території Косова панував безлад. На його тлі зацікавлені кола почали інвестувати у певні релігійні групи. Зокрема, Саудівська Аравія, Туреччина та інші країни, де панує іслам, почали інвестувати в мусульманську спільноту. Сербія зосередилась на православ'ї.
– Коли серби зрозуміли, що територію повернути не вдасться, вони почали вдаватися до спроб змінити віру. Основним інструментом була сербська церква. Її представляли як колиску цивілізації. Але вибачте, храми на цій території були побудовані раніше, ніж з'явилася республіка Сербія як така. Це стосується, зокрема, і церкви у Приштині, яку почали будувати в 1995-96 роках на місці давньої сакральної споруди. Її фундамент закладений не сербами, які прийшли з Карпат на землі дарданів, а набагато раніше, – розмірковує Афрім Хоті.
Суспільство Косова у відповідь на насильницьке навернення у іншу релігію знайшло альтернативу. Уряд у 2007 році схвалив будівництво католицького храму біля університету, неподалік від недобудованої сербської церкви. Кафедральний собор звели за підтримки іноземних інвесторів на честь черниці Матері Терези, яка мала албанське коріння.
Побувати у православній церкві мені довелось минулого літа у Призрені, який вважають культурною столицею Косова. Ми з колегами зайшли до Микільського храму та поспілкувалися зі священиком. Почувши, що ми з України, він почав палко запевняти, що українці та росіяни – братні народи. Продовжувати спілкування не було сенсу.
Пізніше, коли колеги з Асоціації газетярів Косова організували для нас екскурсії країною, я відвідала сербський православний монастир поблизу міста Пея. Він був заснований у ХІІІ сторіччі в живописному місці біля входу в Руговську ущелину, пережив руйнування і був відновлений. Всі реставраційні роботи в сербських храмах ведуться за фінансування Росії. “Уряд РФ у 2010-2011 роках вніс добровільний цільовий внесок до ЮНЕСКО у розмірі 2 млн. доларів США для фінансування робіт з відновлення православних святинь на території краю Косово (Республіка Сербія)” У монастирі можна придбати літературу, свічки, ікони, але лише за сербську валюту, дінари.
Вдалось побувати і в Грачаніце, куди мій друг Адем пропонував поїхати на Великдень. Тоді я відмовилась від його пропозиції, бо уявила, як можуть відреагувати серби на появу автівки з косовськими номерами. Насправді з'ясувалося, що Грачаніца знаходиться всього за вісім кілометрів від Приштини. Це територія Косово. Але вулиці прикрашені сербськими прапорами, які дуже схожі на російський триколор.
Незважаючи на те, що етнічних сербів живе в Косові лише три відсотки, сербська мова є другою державною, крім албанської, якою користуються 92 відсотки населення. Також етнічна сербська меншість має постійну квоту в Асамблеї Косова. Для сербської молоді відведено певний відсоток місць у державних університетах Косова. Але, за словами професора Хоті, за останні 15 років жодного студента-серба у вишах не було. Всі вони їдуть навчатись до Університету Косова в Мітровиці, де їхнє навчання фінансується з бюджету Сербії. Такі реалії мультинаціональної території.
Людмила Макей, Приштина
Фото автора