Дві країни. Одна – світовий лідер, друга тільки-но вбивається в пір’я, в одній – усталена демократія і сакральність права, у другій – вседозволеність і правовий нігілізм, одна по той бік океану, друга – в географічному центрі Європи, народ однієї сформувався з емігрантів Нової доби, етногенез другої бере початок у ранньому Середньовіччі. А проблеми, виявляється, бувають однакові.
Сьогодні світ продовжує коментувати інавгураційну промову Джозефа Байдена і його перші розпорядження та укази. Нас, природно, цікавить, як 46-й президент США збирається заспокоїти розбурхану політичним землетрусом свою країну і зібрати її докупи. Адже ми теж перебуваємо в політично сейсмічній ситуації. Тільки, якщо Штати стоять на твердому інституційному грунті, то ми, на жаль, хитаємося на пливуні невизначеності. «Не кожна розбіжність у думках має стати приводом до тотальної війни», – наголосив президент США і пообіцяв стати президентом для всіх американців. «Треба розрізняти власні емоції і штучно накручені політиками, поважати відмінності й інтереси інших, поступатися особистими амбіціями, коли це потрібно для спільного результату», – сказав двома днями пізніше з нагоди Дня Злуки президент України і не пообіцяв нічого.
Я не переймаю на себе функцій професійного аналітика – для цього мені бракує закритої інформації, та й не моя це справа. Просто, як один із вас, ділюсь із вами своїми думками. Чітко усвідомлюючи, що справа – не в умінні поступатися, а в питаннях: кому, в ім’я чого і що таке «спільний результат». Ще раз повернемося до хрестоматії наших емоцій, амбіцій, відмінностей, інтересів. І розбіжностей.
Верховна Рада поки що залишила поза розглядом 5-ї сесії законопроєкт 4528 (відміна покарань за порушення закону про забезпечення функціонування державної мови в Україні). Хоча його й можуть включити в будь-який момент з кондачка. Он і секретар російського Радбезу підштовхує своїх поплічників у Верховній Раді: мовляв, цей закон є «відпрацюванням сценарію Вашингтона щодо розділення єдиного народу Росії та України. А от в Росії нікому і в голову не приходить гнобити інші мови, в тому числі українську». Плутається господін Патрушев. І в етнографії – стосовно «єдиного народу», і в історії – насправді хронологія утисків та заборон української мови в Росіі та СРСР налічує далеко за пів сотню позицій, не рахуючи брутальної дискримінації. Зрозуміло, що це черговий провокаційний вкид в інформаційне поле, щоб воно не заспокоювалось. Росія використовує наскрізь фальшивий лозунг «защиты русскоязычного населения» для досягнення зовсім інших цілей, далеких від захисту інтересів цього самого населення. Інакше б не обстрілювала його з гармат і мінометів. Та й питання мови за результатами опитування стоїть в Україні десь за десятою позначкою. Тим часом то від президента, то від голови Верховної Ради чуємо натяки на те, що в законі про забезпечення функціонування української мови щось та не так. Кому це вони говорять?
Те ж саме й у питаннях релігії. Повернення помісної церкви (ПЦУ) ніскільки не утискує права прихильників Московського патріархату в Україні, йому тільки пропонується змінити назву УПЦ МП на Російську православну церкву в Україні, щоб ніхто не плутався. Тут комусь таки треба поміняти хрестики. Бо ж сказав Вселенський патріарх Варфоломій: «Українські ієрархи під Росією не є місцевими правлячими єпископами». А щодо релігійної ситуації взагалі, то показовою є розповідь одеського равина Авраама Вольфа: «Тут немає державного антисемітизму. Порівняти антисемітизм в Україні і в Європі, то ми живемо в раю. Я ходжу тут з кіпою, цицитом, у сюртуці з талітом по вулиці. У Брюсселі так страшно ходити. Так само в окремих районах Парижу. Україна дає кожній людині жити за своїми релігійними правилами, якщо це не суперечить державному закону. Не в кожній країні так просто відкрити національні школи. Україна відкрила. Де ще президент зробив єврейські і мусульманські свята державними?».
Нарешті, історія. «У вас своя история, у нас – своя», – заявляють клеврети тих, хто «перемагав ще печенігів». Історія не може бути різною, якщо говорити саме про неї, а не про її підробки. Українська історія – така, як вона є, з усіма її плюсами і мінусами. Інша справа, кому симпатизувати. Хтось шанує Бандеру, хтось маршала Жукова. Для мене воєначальник, котрий знешкоджував мінні поля, посилаючи на них піхоту, є не полководцем, а воєнним злочинцем. І Москва з Кремлем, де народилася ідея усмиряти українських селян голодомором, – не «лучший город земли», як співав Муслім Магомаєв, а філіал дияволової канцелярії. Та й Павлик Морозов, котрий здав свого батька ОДПУ, – не герой, а батькопродавець. Істинним героєм для наших дітей має бути краматорський школяр Стьопа Чубенко, якого бойовики вбили за те, що він не погодився зняти синьо-жовту стрічку зі свого ранця. На Донбасі його пам’ятають, вшановують. Та що знають про нього ровесники у всій Україні?! І чи справді немає різниці, на чиїх іменах виховувалися ті, хто закатував хлопчину?
Мова, релігія, історія – це три «горбоконики», з яких Медведчук намагається зліпити «русскую тройку». Офіційна Росія, якій він вірно служить, не сприймає європейського світогляду і не хоче, щоб його сповідувала й Україна – інакше вона стане справді демократичною, правовою, заможною. Що через порєбрік побачить і російський простолюд. Тоді й відбудеться те, що передрікав поет: «Мы добрих граждан позабавим…» (далі можна прочитати в повному зібранні творів Пушкіна). Дай, Боже, щоб це відбулося лише в образному варіанті.
Президент України правий: емоції наші справді накручуються політиками. Тільки треба бачити, діячами якого ґатунку і в який бік вони намагаються повернути наші мізки. Занадто вільно почуваються в Україні проросійські місіонери. Телеканали Путінського кума сіють з екранів ідеологічну наркоту, сам кум ледь не витирає ноги об Банкову, а у державних органах, в тому числі й офісі президента, сидять кремлівські агенти, на що вже звертають увагу й наші партнери за рубежем. І це – на тлі гібридної війни, спаду економіки, пандемії і розгулу корупції.
Щодня читаємо в новинах: «Топ-чиновник вимагав хабар у 200 тисяч доларів», «Тесть чиновника отримав у Києві землю на 21 мільйон», «Контрабанда бурштину», «Вирубка лісу», «Хабар голові Фонду держмайна»… Я проаналізував новини за грудень минулого року – не було жодного дня без повідомлення про корупційний злочин. І це не звіти про успішну роботу правоохоронних органів, а свідчення того, що в Україні вже ніхто нікого не боїться. Пів року збиралися замовляти вакцину проти коронавірусу, тепер сподіваємося на ВООЗ. Думаю, що Європа нас без вакцини таки не залишить – кому потрібен всуціль інфікований сусід? Біда в іншому – що не тільки я так думаю, а, й очевидно, міністр охорони здоров’я.
А ситуація з ціною на газ і з тарифами на комунальні послуги взагалі нагадує шулерство -– чи то влада не може нам як слід пояснити в чому справа, чи тут ховається щось інше. Тим часом, у тій же владі (з усіма функціонерами і опозиціонерами) продовжується «міжвидова» боротьба. Зеленський ще на початку каденції як поставив собі за головну мету зупинити війну і посадити Порошенка, так і продовжує, хоч ні першого, ні другого зробити не зможе. Зате втрачає контроль над своїм оточенням, яке сформувалося у касту недоторканих. А куди кінь з копитом, туди і рак з клешнею. В країні розгулявся саботаж, опертий на латентний, а то й неприхований колабораціонізм (хоч це слово чомусь і не подобається міністру з питань тимчасово окупованих територій Олексію Резнікову), на ненаситну жадобу, безвідповідальність і суто українське «Та якось воно та буде».
І що ж національно-демократичний табір? Згідно з опитуванням, проведеним у січні Київським міжнародним інститутом соціології, партії європейського і євроатлантичного спрямування підтримує майже втричі більша кількість українців, ніж партії проросійські Чим же ви тоді займаєтеся, шановні інтегратори, що так вільно в Україні почуваються агенти Кремля, перефарбовані регіонали та різні шарикови? Які співпрацюють з прокуратурою, правлять шкільні підручники з історії, ведуть відверту проросійську пропаганду на телебаченні, нав’язують українцям не зареєстровану російську вакцину. Зрозуміло, у Верховній Раді арифметика не на вашу користь. А політичні загони на місцях? Соціологічні опитування січня показують, що якби пропрезидентські вибори відбулися цими днями, то у другий тур потрапив би Юрій Бойко (реверс – Медведчук). І цей варіант – не аналог «Кучми-Симоненка», коли було зрозуміло, що лідер комуністів програє. Сьогодні ситуація інша. І навряд, чи змінить її на краще щойно прийнятий закон про всеукраїнський референдум. А то ще й погіршить.
Повертаючись до початку розмови, можемо прогнозувати, що у Байдена вийде. А от яким буде наш «спільний результат», залежатиме від того, наскільки політики національно-демократичного табору зможуть об’єднатися та поставити інтереси України вище своїх власних. Від того, чи знайдуть знакові політики оту саму спільну мову заради українського результату. І коли чітко й безповоротно наша країна стане на шлях до цивілізованої спільноти. Бо якщо втратимо її і цього разу, то вже назавжди…
Броніслав Куманський