Сімдесят один рік тому, 5 березня 1953 року помер Йосиф Сталін – радянський політичний, державний, військовий і партійний діяч, фактичний керівник СРСР і комуністичної партії (РКП(б)-ВКП(б)-КПРС), Генералісимус Радянського Союзу, теоретик марксизму-ленінізму, за життя прозваний «вождем усіх народів».
Перераховую головні титули Йосифа Віссаріоновича, оскільки його ім’я нинішнім українським читачем сприймається більш абстрактно, ніж конкректно. Ще буквально перед початком російської агресії, у 2012 році, наше ставлення до «друга трудящих усього світу» майже співпадало з російським: тут і там налічувалося 23 і 28 відсотків його симпатиків. Відійшли у минуле Голодомори, репресії, переселення народів, нищення національних культур – ми ж добрі. І на тлі тотального розкрадання країни можна було почути від літніх людей таке: «Сталіна на них немає!». Нині українці майже протверезіли: позитивне ставлення до Сталіна підтвердили лише 4 проценти опитаних. Якщо виходити з того, скільки ще тут залишилося латентних русофілів, то відсоток практично мізерний. Є й інша причина: ми генетично не сприймаємо тоталітаризм як такий, і якщо нам й довелося стільки прожити під тотальним контролем, то весь цей час ми тримали дулю в кишені, котру й показали за першої можливості.
Звичайно, роки, століття, приниження, репресії помітно попсували нашу націю, он їх скільки на «-енко»,«-ук», «-ський», «-цький» вештається по московських палатах. В тому числі і наших з вами землячків. Хоча б заступник керівника Адміністрації президента Росії Дмитро Козак з Гайворонського району. Чи командир приватної компанії «Вагнер» Уткін зі Смоліного…. Останній, щоправда, вже не в «палатах», не так давно він отримав разом зі своїм шефом вічне місце в ложі концертної зали Кобзона. А скільки їх з усієї України?! Як же їх проклинатимуть нащадки, коли Україна підніметься до рівня життя країн європейської цивілізації, а ерефія залишиться на лінії ординських улусів.
Звернутися до постаті радянського диктатора я вирішив не з нагоди річниці його смерті – земля йому скловатою, а через публікацію голови партії "Комуністи Росії" Сергія Малинковича, який повідомив, що разом з однопартійцями надіслав до ФСБ і Генпрокуратури вимогу розслідувати смерть Сталіна та «перевірити можливу причетність західних спецслужб» до неї, оскільки «на причетність агентів впливу Заходу вказує чимало свідчень людей, які жили в епоху Сталіна».
Я теж жив в епоху Сталіна. Коли він помер, мені було шістнадцять років, я навчався в дев’ятому класі і вже починав дещо усвідомлювати. Ні, я ні в якому разі не сумнівався в геніальності Йосифа Віссаріоновича, в його батьківській турботі про радянський народ, вірив у сказане ним, що він і сам ще збирається кілька років пожити при комунізмі. А грандіозні плани перетворення природи вселяли надію, що нестатки закінчаться, і ми нарешті заживемо по-людськи, принаймні наїмося. Але плакати від того, що він помер, чомусь не хотілося. І не тільки мені. Я бачив суворі обличчя вчителів на шкільній лінійці під час вшанування пам’яті вождя, прикладені до очей хусточки вчительок, тільки не бачив самих сліз. А коли виступала з надривом перед його портретом восьмикласниця Валя (не називатиму прізвища – нормальною людиною виросла дівчина), ми пирскали сміхом в долоні, добре, що стояли далеко від «подіуму».
А вдома, на вулиці, на роботі люди намагалися головним чином говорити про особисті справи: в країні вже давно відновилися репресії – проти військових, бездомних інвалідів війни, частину з яких розстріляли, інших вивезли в далекі райони півночі та глухі кутки Сибіру. Розгорнулася боротьба з «космополітами», розпочався процес проти високопоставлених єврейських лікарів, яких звинувачували у вбивстві ряду радянських лідерів. За прямим наказом Сталіна співробітники Міністерства держбезпеки знищили народного артиста СРСР Соломона Міхоелса, закрили очолюваний ним єврейський театр у Москві. В Україні почалися переслідування відомих літераторів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Володимира Сосюру, композиторів Лятошинського і Данькевича, оперу якого «Богдан Хмельницький» визнали шкідливою і довели автора до трагедії, зробили бранцем Москви Олександра Довженка. Зрештою, ЦК КПУ під головуванням Лазаря Кагановича прийняло постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». І хоч репресії стосувалися в основному інтелігенції, всім було зрозуміло: повертаються 1937-38 роки, коли не милували нікого. Мовчи глуха – менше гріха.
Смерть Сталіна не стала трагедією для радянських людей. Єдине, як я тепер розумію, питання, котре тоді непокоїло людей, на диво співпадало з нашим, підлітковим: «Що буде далі?». Тільки у нас із цікавісті. А в дорослих – з тривогою.
… Про партію «Комуністи Росії» і її керівника я дізнався саме з наведеного вище повідомлення. І не дивно. Ця партія налічує аж… 12 тисяч членів на всю ерефію, а її лідер відомий хіба що тим, що в листопаді минулого року звернувся в Держдуму з пропозицією зобов’язати громадян, визнаних «іноземними агентами» прибирати у містах сніг «під конвоєм, як це робили більшовики з колишньою аристократією в 20-ті роки». Але не треба легковажно сприймати такі заяви, як і будь-яку іншу маячню стосовно реабілітації кривавого диктатора в Росії. Там розвивають теорію щодо смерті вождя тоталітарного режиму СРСР Йосифа Сталіна від рук західних спецслужб, аби підготувати світову громадськість до виправдань злочинних дій бункерного стратега. Мовляв, усі такі. А громадянам Росії вбити в голову, що тільки так можна вижити у цьому світі. І 63 відсотки росіян сьогодні у це вірять. Цілком достатньо, аби отримати черговий мандат на непідконтрольну владу.
За оцінками Bloomberg, Путін намагається перевершити самого Сталіна. «Протягом свого четвертого терміну на посаді президента, – пише журнал – Володимир Путін переслідував понад 116 000 осіб. Це новий "рекорд" в кількості репресованих за післясталінську історію Росії. Було вивчено кримінальні та адміністративні справи, які надійшли до судів у 2018-2023 рр. За статтями, які вважаються репресивними за думкою правозахисників (екстремізм, виправдання тероризму, фейки, дискредитація армії), 5613 осіб стали об’єктами кримінального переслідування. До цієї кількості треба додати ще й тих, хто не погодився піти на війну в Україну, а також тих, хто звинувачується у зраді, шпигунстві тощо. Разом це 11442 репресованих».
Стосовно ж Сталіна, то він помер 5 березня 1953 року внаслідок крововиливу в мозок (ввечері 1 березня). Лікарі вважають, що це сталося на ґрунті гіпертонічної хвороби й атеросклерозу. Хоча є підозра, що йому «допомогли». Але не «західні спецслужби», а свої, багаторічні соратники по партії і боротьбі за ідеали комунізму.
Броніслав Куманський