24 серпня 1991-го року Незалежність не впала нам на голову просто так. Про столітні змагання української нації свідчать документи та історики. Але як визрівала в новітні часи вільна громадська думка у нашому краї? Її провісником став громадсько-політичний клуб «Перевесло». Перше його засідання відбулося 29 листопада 1987 року. Я так добре запам’ятала цю дату, бо саме цього дня народився наш син Устим, тож на цьому зібранні присутня не була. А присвячене воно було якійсь чисто просвітницькій темі – чи то про український романс, чи театр. Ініціатором створення клубу був на той час молодий науковець, літературознавець Володимир Панченко.
Йому допомагали тодішній заступник голови обласного суду, пізніше генеральний прокурор України і член Конституційного суду Віктор Шишкін та театрознавець, науковець і журналіст Микола Хомандюк. Саме йому належить авторство назви першого у Кіровограді культурологічного клубу «Перевесло».
На жаль, Володимир Євгенович та Микола Васильович пішли з життя і уже не поділяться з нами спогадами про той час, який, без сумніву, став для них періодом злету і піднесення.
Культурницько-просвітницька тематика у той час, як, власне, і в багатьох інших переломних моментах в історії України, тісно поєднувалась із політичною. Уже наступне засідання «Перевесла» було присвячене аналізу статутних документів Української Гельсінської Спілки. Річ у тому, що тодішня компартійна влада вважала цю організацію виключно ворожою і націоналістичною. Ще незадовго до цього засідання членство в УГС трактувалося як кримінальний злочин. Звісно, знайти оригінали документів УГС на той час було досить непросто. Не знаю яким чином Панченкові потрапило до рук якась зарубіжне видання чи то самої УГС, чи якоїсь іншої української діаспорної організації – на початку 1988-го року це ще була рідкість. Це пізніше діаспорна преса і видання підуть до нас широким потоком.
Тоді ж. у залі мистецтв обласної наукової бібліотеки імені Крупської (ім’я Чижевського бібліотека отримала пізніше) кожен міг потримати ту газету в руках, особисто ознайомитися з тим, про що там ідеться. Ясна річ, нічого ворожого для українського народу там не було. Йшлося про дотримання прав людини та прав націй. Тож зібрання дійшло висновку, що УГС не варто вважати такою, як її трактує Компартія.
Це зібрання на той час було сміливим вчинком досить обережного і дипломатичного Панченка. Досі дивуюсь, як тодішня директорка бібліотеки Лідія Демещенко дозволяла засідання «Перевесла», адже тодішня влада була дуже не задоволена цим. Після обговорення статуту УГС зібрання перемістилися у підвальний кінозал, де вміщалося більше людей.
Громадсько-політичний клуб «Перевесло» мав широкий резонанс у місті, та й в області. Отож, Компартія вже не могла просто заборонити його, як би вона це легко зробила ще за якихось кілька років до того. Щоб хоч трохи протистояти зростанню авторитету «Перевесла» та його організаторів і завсідників, компартійні чиновники пішли у відкритий бій-дискусію.
Ясна річ, їм було дуже далеко до їхнього колеги з ЦК КПУ Леоніда Кравчука, який свого часу вступив у публічні дискусії з Рухом і хоч і програвав новим політикам, все ж тримав марку, умів викрутитися більш-менш гідно із скрутних поворотів. Секретарі міськкому Алевтина Кошелєва, Валерій Мішура пробували вести дискусії, але послуговувались здебільшого стереотипними фразами про ключову роль Компартії, яку завжди підтримував народ, а ось вас, гнилу інтелігенцію, мовляв, не підтримає. Вас же жменька, що ви можете зробити? На що ви здатні? Їм блискуче опонував кандидат економічних наук Валерій Репало, який конкретними прикладами і блискучою іронією буквально розтирав чиновницькі виступи в порох. Не такими витонченими в іронії були виступи шахтаря Володимира Поліщука, але сприймалися на ура, адже це вже був не інтелігент, а представник робітничого класу, який Компартія вважала своєю опорою. А цей робітничий клас давав їй дуже відчутні публічні ляпаси.
Ось як згадує про ті моменти Володимир Михайлович у своїй книзі «Мої життєві дороги»: «Прочитавши в газеті «Літературна Україна» програму Руху, я загорівся бажанням знайти в тодішньому Кіровограді активних людей, які підтримували програму цієї політичної організації. І я їх знайшов в обласній бібліотеці, тоді ще імені Крупської. В обласному центрі вже діяв дискусійний клуб «Перевесло», засновниками якого були журналісти й викладачі педінституту. А учасниками – всі бажаючі. Приходили на засідання клубу й високі чини з обкому компартії. Дискусії велися на різні теми. Особливо мені запам'яталася дискусія на тему: «Чи має компартія особливі пільги в суспільстві». Виступає комуніст Мішура і, явно позичивши в сірка очей, намагається переконати присутніх, ніби компартія немає жодних пільг, мають тільки шахтарі. Тут уже я не витримую і прошу слова. В.Панченко запрошує мене на трибуну, але я прошу слова з місця, бо ніколи ще не виступав перед такою поважною аудиторією. Мені дозволяють.
– Шановні присутні! – звертаюсь до переповненої зали. – Я шахтар і хотів би помінятися з попереднім виступаючим своїми пільгами. Тільки боюся, що коли його навіть прикувати комбайновим ланцюгом до мого робочого місця в шахті, він перегризе той ланцюг і втече. Зал вибухнув реготом».
Одним із знакових засідань «Перевесла» стала лекція кандидатки мистецтвознавства Ірини Сікорської про пісні січових стрільців. Тоді фактично вперше широка активна громадськість тодішнього Кіровограда дізналася про перебування січових стрільців на хуторі Надія, почула у запису їхні пісні. Для мене особисто стало відкриттям, що мелодію більшовицької пісні «Там вдалі, за рєкой…» написав один із січових стрільців. Ясна річ, політичні пристрасті тих часів закипали все крутіше, тож суто політичні дискусії і обговорення перемістились у клуб «Вибір», прихильники якого збиралися раз чи двічі на тиждень у актовому залі історичного приміщення колишнього ремісничого училища, заснованого фактично першим відкритим українофілом нашого міста Миколою Федоровським. Клуб «Вибір» очолював тодішній ексвійськовик, пізніше підприємець Володимир Мартинюк. Йому допомагали Євген Власов та Олег Аббязов. Але це вже інша історія.
Світлана Орел, з майбутньої книги «Шлях до Незалежності та Перемоги»