Вразило повідомлення: 10 травня виявлено порізаним банер із зображенням вояків УПА, зокрема Почесного громадянина Кропивницького Семена Сороки. Він один з небагатьох, хто не лише боровся з нацистами, а й до кінця протистояв комуністичному тоталітарному режиму. Це свідчить, наскільки глибоко радянсько-російська пропаганда пустила корені в уми і серця наших земляків. Можливо, багато хто досі не знає про життєвий подвиг Семена Климовича. Найкраще про це розповів він сам у інтерв’ю Володимиру Панченку, яке було опубліковане ще за життя воїна УПА в «Українському тижні».
Той, що залишився нероззброєним
86-літній кіровоградець Семен Климович Сорока – людина з легендарною біографією. У 15-річному віці він уже був зв’язковим в УПА, мав псевдонім Ясен. А в сталінській «зоні» від імені й псевдоніма залишився тільки табірний номер Б9965…
Я запримітив його ще наприкінці 1980-х, коли в Кіровограді запахло демократією і почалися перші мітинги. Семен Сорока, невисокий літній чоловік у військовому строї УПА, завжди виходив із несанкціонованим тоді ще українським прапором у руках. Для кагебістів, які ніколи не спускали ока з колишнього упівця, Семен Сорока так і залишився «неразоружившимся». Таким, що не здався і ніколи не розкаювався.
– Семене Климовичу, відомий український дисидент Євген Сверстюк в одному інтерв’ю сказав, що його виховав декалог українських націоналістів. А вас?
– Мене виховувала родина. Мої предки козацького кореня, що тягнеться аж до ХVІІ століття. Бабуся Олена з гордістю розказувала, що один із її предків, Дмитро Гресько, служив у Івана Богуна. Я часто її згадую, бо це ж вона прищепила мені з дитинства, що головне в житті – Бог, Україна, родина. Вона була грамотна, перечитала чимало книжок із бібліотеки «Просвіти» в нашому селі Кричильськ, що на Рівненщині. Було в тій бібліотеці близько 30 тисяч книжок! У 1952‑му совєти її спалили…
Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової у складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934-му влада Юзефа Пілсудського посадила батька в тюрму «Береза Картузька». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то й вони його арештовували. Батько пішов у ліс…
– А коли почалася ваша боротьба?
– У червні 1943-го, коли УПА оголосила акцію знищення залізниці, щоб перешкодити німцям вивозити награбоване добро й молодь з України, а також не давати пересуватися каральним загонам СС і СД. Разом із братом Пантелеймоном до вояків УПА приєднався і я, ставши звідтоді зв’язковим Ясеном. У квітні 1944 року на наших землях з’явилися спецчастини НКВД, які мали винищити на Рівненщині підпілля УПА. Один із боїв з енкаведистами стався 6 травня. Я в боях рідко брав участь, проте цей пам’ятаю добре.
– І якою була ваша «географія» як зв’язкового УПА?
– Найбільше я походив Поліссям. Хоча бував і далеко від нього...
– Чи знали про ваше лісове життя батьки? Як реагували? Ви ж у 1943-му були ще підлітком...
– Є речі, про які батьки не мають знати... Коли збройна боротьба УПА закінчилася, я опинився в Дубні. Пішов здобувати освіту. А водночас створював там молодіжну організацію ОУН. 22 лютого 1952 року мене арештували й відвезли у внутрішню тюрму військ МГБ Прикарпатського військового округу в Рівному. Довелося пройти через катування… Особливо запам’яталося «купання» в’язнів. Нас випускали з карцеру й ошпарювали водою не менш як 60 градусів. А після того обливали льодовою… О 18-й годині починалося слідство: цілу ніч, аж до 6-ї ранку, прив’язані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «бодрствовать»… Слідчих Семикоза, Заброду, Єрмакова я запам’ятав…
А 26 серпня дістав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 за поширення націоналістичної літератури, участь у «бандитських» організаціях УПА та створення молодіжної організації ОУН. 25 років позбавлення волі…
24 жовтня 1952-го нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на 6-й лагпункт, який обслуговував будівництво 11-ї і 12-ї шахт. Поселився в бараку №8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували до чорної сотні, яка прибирала територію шахт. «Довольствіє» звичайне: тарілка юшки з гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба й чашка окропу без цукру.
– Як ви дізналися про смерть Сталіна?
– По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?». А я вискочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!».
– Розкажіть, як вам вдалося втекти.
– Завдяки Михайлові Полянському. Такої людини, як цей Полянський, я більше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською… Українською також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся…» Я йому: «А що мені боятися? Мені аби Україна…» «Мені теж», – відповів Полянський… Він допоміг мені влаштуватися на роботу в шахту. Там ми й почали готувати втечу. Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів утікати на Захід, у Європу. Я ж був проти. Бо вважав, що повинен бути вдома, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, він не пішов із нами. Бо я відмовився іти на Захід.
– Як ви втікали з шахти – через підкоп?
– Так, підкоп ми зробили на глибині 70 метрів завдовжки метрів 130.
– А що робили з породою?
– Кидали її до вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. То було щось страшне… Але все ж прорили нору з виходом у тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.
– І який у вас був план?
– Дістатися додому й далі вести боротьбу… Вибралися ми з нори, всі (а нас було п’ятеро) пішли в різні боки. Чотирьох, на жаль, таки впіймали. Їх питають: «А де Сорока?». «Ми його з’їли», – відповідають (я ж був малого зросту, худий)… Двох розстріляли. А інших трьох ні. Коли готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену куфайку і шапку. Тепер я зовні був схожий на військового. Але він ще дав мені пістолет ТТ, 20 набоїв і ножаку. Де він усе це взяв?! Мабуть, він як геерушник таки був пов’язаний із місцевими оперативниками.
– Ви вирвалися на волю – і що далі?
– Пішов на станцію Інта, зайшов у якусь чайну. А поруч оперативний відділ КГБ! Але мене в тій чайній ніхто не чіпав. Сидів і два дні пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть, приймали за військового. Потім пішов пішки додому (поїздом проїхав лише кілометрів 20, не більше). У мене була карта, яку також дав Полянський. Добирався п’ять із половиною місяців. Усього пройшов три тисячі кілометрів. У дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвіст». Але втік. Спав де випадало. У домівках вдалося поспати тільки дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка виявилася родом із Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися в них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.
– І як вас зустріли?
– Мене там ніхто не чекав. До батьків часом заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кагебісти повідомили б».
Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацький. Побачив мене – і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? – питає. – 20 тисяч. У газеті писали… Ти ж небезпечний злочинець…»
Поки не стемніло, пішов я на кладовище, там кущі… Там моя бабуся похована. Ліг біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Десь о пів на дев’яту повернувся додому. Зайшов у хату – тато й мама вечеряють. Глянули на мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе вже не побачу…» Заховали мене на горищі. А на другий день батько робить мені сховок між хатою і клунею…
Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? – думаю. – Так я міг і в тюрмі лежати». Поїхав Львівською і Тернопільською областями шукати старі зв’язки. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень і все! Знову подався на Львівщину. У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим у моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став. Вони, всі ці кагебісти, боягузи. Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Петрівка Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався в Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столяром. Жив у гуртожитку сільбуду...
– А як вас вирахували?
– Дізналися, що приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому, на Рівненщину, побачити батьків. А коли повернувся… Іду вулицею Карла Маркса. Бачу – шестеро людей стоять, чекають. Схопили мене, надягли наручники на розі вулиць Маркса й Шевченка. Привели в КГБ. Там, у камері №3, я й провів якийсь час. А 7 березня 1956-го мене відправили до Києва. Деякі імена «своїх» кагебістів пам’ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище якого Гнида. Він виявився недурною людиною, під час слідства навіть трохи виручав мене... Старшого лейтенанта Гузєєва також пам’ятаю… Ну а результат відомий: знову Воркута, тільки тепер уже не надовго, бо ж почалася «відлига», ГУЛАГ зменшувався. Так що в грудні 1959 року я вже був на волі.
– Коли вам було страшно?
– Не пам’ятаю, щоб мені було колись страшно. Пригадую, як у жовтні 1954-го, коли я після втечі добирався додому, мене переслідували дві росомахи. Дійшли ми з ними разом до річки Уса. Вона саме широко розлилася, хоча й мілка. Я ту річку перейшов убрід, а росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував аж до Котласа. Кілометрів 30… Тоді вже сніг лежав. Ідеш, а позаду тебе щось тріщить. Зупиняєшся – тихо. Ішов той вовк за мною на відстані метрів 10. Дійшли так до Північної Двіни. Річка метрів 80 завширшки. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега, як той вовк почав вити! А я йому рукою махаю… Волосся дибки ставало. То Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв…
А загалом я не боюся смерті. Проте помирати не хочу…
– Повернувшись на волю вдруге, ви через якийсь час таки здобули вищу освіту. Як це було?
– У 1962 році вступив до Кіровоградського педінституту на спеціальність «біологія». А в 1964-му перевівся на вечірнє відділення Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Там була спеціальність «біохімія», яка мене цікавила. Три роки відсидів у бібліотеці: скучив за читанням. За книжками – часом у напівпорожньому залі – мене запримітив професор Фердман, автор підручників, за якими ми навчалися. Потоваришували з ним. Він навіть запрошував мене додому...
– А хвиля українського руху в Києві тих років (1964–1967) вас не зачепила?
– Ні. Тримався я самотою: навчався на вечірньому відділенні, мешкав у гуртожитку, на вихідні їздив до Кіровограда, де в мене вже була родина. Навчався, надолужував утрачене. А потім учителював. Спочатку в селі Добре Вільшанського району, де, однак, не затримався, бо не стерпів директора школи, який виявився негідником. Начальник відділу кадрів Кіровоградського облвно Козлітін направив мене працевлаштовуватися в Павлиш до Василя Олександровича Сухомлинського. Він тоді вже був знаменитим. Зустрів мене дуже культурно, доброзичливо, почали ми розмовляти. Сухомлинський казав, що треба піднімати село, що хороший той учитель, який підготує для села молодь... Я ж уважав, що учнів треба готувати для університетів, щоб вони ставали спеціалістами високого класу. Ну й зрештою опинився в Устинівському районі, на півдні Кіровоградщини. Там, у селі Седнівка, я й працював учителем хімії...
– Ви згадали свою сім’ю...
– Одружився я з дівчиною зі свого рідного села. Вона мені справжній друг. Живе тим, чим і я. Не раз мене виручала. КГБ ж не залишав у спокої мене ніколи. Бувало, приходили додому, шукали зброю. Дружина їм казала: «Не ходіть, бо він (тобто я) в такому стані, що може вам щось зробити...» Налякала... Зараз, на жаль, хворіє... Маємо двох дітей: сина Григорія (він працював на хімзаводі, живе в Києві) й доньку Людмилу. Вона викладає у технікумі в Кіровограді. Сина через мене теж пресингували, було таке.
– Скільки вас, колишніх упівців, залишилося в області?
– Комбатантів залишилося усього п’ятеро: Володимир Караташ, Людмила Григоращенко, Анастасія Дробот, Олександр Коваль і я, Семен Сорока.
– Усі, хто вас знає, в один голос кажуть: «Сорока – невиправний оптиміст!». Це так?
– Звичайно. Я впевнений, що Україна буде.
P.S. Семен Сорока – зразок цільної людини. Якщо раптом станеться (не доведи Господи!) таке, що, скажімо, в День пам’яті Героїв Крут чи в День Соборності на міську площу вийде лишень одна людина, можна не сумніватися, що то буде він, Сорока. І буде цей невисокий чоловік, як завжди, у строї УПА з українським прапором у руках. Він просто не звик бути іншим.
P.P.S. Семен Климович Сорока відійшов у кращі світи у листопаді 2017-го року на дев’яностому році життя.