Тепер, коли ми двічі відзначили Різдво, по разу – Новий та старий Новий рік і переговорили у вузькому колі за столом, здається, про все, можемо згадати й шляпу. Ту, котрою ледь не накрилася новорічна ялинка на Софіївській площі в Києві. Інцидент із нею якось швидко забувся. Хоча й дарма. Бо справа не у конкретній недоречності, а у свідомому чи неосмисленому розмиванні понять і смислів, руйнуванні традицій, що не має нічого спільного ні з модерном, ні з креативом.
У міжнародному етнокультурному проєкті Folk Urraine, якому замовили оформлення ялинки біля Софії, пояснили ідею зі шляпою на її верхівці так: «Капелюх символізує казку і є немов оберегом для лісових звірів, якими прикрашають дерево». Абстрактно воно ніби й так. Тільки не факт, що саме так сприймали б діти звірят на ялинці, бо вони в абстракції не вдаються, а казку сприймають у живих і конкретних образах. Певне перед новорічним святом забули працівники проєкту кредо своєї компанії – «Ми організовуємо заходи, в яких обов’язково присутні дві речі: європейський рівень на національний колорит”.
У радянські часи я не міг зрозуміти, чому колгоспи іменуються не згідно з назвами сіл, де знаходяться їхні базові садиби, а суто радянськими штампами – імені Леніна, «Шлях до комунізму», «Побєда» тощо. А все просто. Для системи важливими були не якісь там невизначені Триліси, Ставидла, Веселівка, Благодатне, а ідеологічно витримані номени. Бо то були її маркери, котрі постійно нагадували, в якій країні ти живеш. І хто в ній «старший брат». З русифікацією української школи почало мінятися аля рус і наше інформаційне оточення – текстові знаки на дорогах та при в’їздах у населені пункти. На моїй пам’яті автобуси починали ходити в Олександрівку і Устинівку, потім ходили в Алєксандровку і Устіновку, тепер в Олександрівку повернулися, але й досі ходять в УстиНівку замість УстиМівки, як її назвали першопоселенці. Оленки стали Альонками, Марійки – Машєньками, Михайлики – Мішєньками і так далі.
Дочка моєї давньої знайомої назвала свого сина Нікітою, наполігши, щоб саме так і записали його у свідоцтві про народження, «а не якимось там Микитою…». Варто згадати й заохочуваний крен у бік двомовності українського театру, одномовне (на общепонятном) кіно, українську оперну сцену з російськомовними «Травіатою», «Кармен», «Мадам Баттерфдяй». І видатну українську співачку Євгенію Мірошниченко, котра змушена була на Днях української культури в Москві співати «Соловья» Аляб’єва, а не «Соловейка» Кропивницького.
Здобуття Україною незалежності в цьому плані мало що змінило. Спроби розширити вживання української дали певні результати в загальноосвітній школі, однак на всіх інших ділянках потерпіли фіаско. З великими труднощами давалося встановлення мовних квот на радіо, телебаченні і в кіно. Як і раніше, Дмітрій Гордон продовжував інтерв’ювати московських знаменитостей, не помічаючи знакових українців, з екрана сяяли «світила» конвеєра Алиної «Фабрики зірок» і смішили українців Петросян з дружиною, Хазанов з Галкіним та емігрантами з України, котрі не забували при нагоді копнути українську мову і саму неньку. Безперешкодно бив по українцях і «95-й калібр». Українська пісня, український гумор туди практично не потрапляли – «не формат».
Але певні зміни у мовних пріоритетах усе ж почали відбуватися, тепер уже в бік Заходу. З’явилися англомовні (часом латинські) назви корпорацій, контор, магазинів, приватних клінік тощо – без щонайменшої потреби і не завжди доречні. Підприємці, зокрема й у тодішньому Кіровограді, поназивали свої дітища на зразок «Сонар», «Фон-САН», «Ноксен», «Протеїн-Продакшн», «Астра С»… Заклади харчування отримали назви «Paradise», «Melange», «Granat».., сімейний розважальний центр – «Graci Land». На що вже дитячо-розважальний – і той «Portal Park». Особливо на англіцизми слабують автори публікацій, часом в текст вкрутять таке, що й не зрозумієш, про що там ідеться.
Співаки і гурти ніби й геть не наші, он уже й Настя Каменськи стала не Настею, а «Ен Кей» (N.K.). Конкурс «Голос країни» проходить головним чином на англомовних текстах. Фестивалі – Atlas Weekend, Black Sea Metal Festival, Ukrabitli banqi, Fort Missia (літературно!-музичний), KanivFest (як там почувається Тарас на своїй горі?).
Я зовсім не проти запозичень. Цілком зрозуміле і необхідне користування українцями англомовними науково-технічними термінами, Інтернет-словником, а ще краще було б узагалі гарно володіти англійською. Але для певної частини українців, схоже, заміна «По-русски какось льогше» на «Інгліш якось бест» стала такою собі заявкою на європейськість. Ось і згадувана вище компанія Folk Uсraine, котра проголошує, що «українські традиції є точкою відліку всіх проектів», називає себе на чужий манер та пропонує замінити традиційну зірку на новорічній (Різдв’яній) ялинці, котра символізує Віфлеємську зорю, голландським капелюхом.
Усе це означає, що як до проголошення Незалежності, так і тепер багато хто з нас живе з українським паспортом, але з несформованою ідентичністю. За провокативними дискусіями про багатонаціональність, мультикультурність, двомовність, оглядаючись то на Москву, то на Венецію, ми й досі не створили в Україні загальнонаціональну атмосферу. Не те, що ізраїльтяни. Там теж не без любителів поговорити. Однак, у 2018 році кнесет ухвалив закон, який оголошує Їзраїль єврейською національною державою. «Цим законом ми визначили основні принципи нашого існування, – заявив прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху. – Ізраїль – це національна держава єврейського народу, яка поважає права всіх його жителів». У світі цей закон теж сприйняли неоднозначно. Однак, його противникам Їзраїль спокійно відповів: «Кіш мірі ін тухес» і закрив тему. Правильно зробив. Нічого вчити народ, якого тисячоліття позбавляли права на власну державу, як її розбудовувати. Нічого вчити і нас, як повертати собі рідну мову, рідну церкву, власну історію і рідні імена, записані на скрижалях інших країн. Тобто все те, що маємо робити. Бо невизначеність – дуже крихкий матеріал для розбудови сильної і заможної держави.
Броніслав Куманський