22 травня багато років для українців було звичайним днем. Ну, хіба весняного Миколи. І лише на хвилі національного пробудження 90-их про нього згадали – день перепоховання Шевченка. Лише пізніше стало відомо: у роки СРСР не те що за зібрання у цей день, за квітку біля пам’ятника Кобзареві можна було загриміти у табори.
Але незважаючи на забетоновану інформацію про особливість цього дня, знаходились і знаходились сміливці, які і йшли до пам’ятників, і нагадували іншим.
Ми, у тодішньому Кіровограді, відновили таке відзначення у 1990-му році. Закуповували церковні свічки, обставляли ними пам’ятник Тарасові, навіть проводили у присмерку ходу зі свічками через центр міста. А потім були палкі вірші, промови. Причому ми запрошували до виступів людей не просто небайдужих, а інтелектуалів, аби цього дня не звучала примітивна банальщина, якою уже так заліплюють образ Шевченка, що молоді покоління часом і не можуть розгледіти у ньому того вогню, пориву, очищаючої енергії, якої так боялись імперські посіпаки і 160 років тому, коли відбувалась сама подія, а пізніше вже й комуністичні циніки та сліпці. Промови Григорія Клочека, Леоніда Куценка, Андрія Іванка, Броніслава Куманського, Василя Бондаря, аби були тоді записані, і зараз би звучали свіжо і актуально.
І так було не один рік. Уже й Україна стала незалежною, а для більшості чиновників 22 травня залишалося чимось невідомим і незрозумілим. Пригадую, уже на початку 2000-их (!), будучи головою обласної «Просвіти», телефонувала в обласне управління культури, нагадуючи про 22 травня, а мене здивовано запитували: «А що це буде 22 травня?»
Врешті-решт цей день став важливим і зрозумілим і для влади. Пригадую, якогось року цей вечір так само зворушливий, але вже набагато людніший, зі стаціонарним озвученням (доти нам доводилось обходитись мегафоном), з участю хору, музик. Здавалося, уже громадська ініціатива не потрібна, влада сама здатна все організувати. Але з часом це відзначення ставало прісним і мало хвилюючим, просто ще одним походом із квітами до пам’ятника Шевченку. Але ж 9 березня навіть комуністичні секретарі практикували такі походи.
Принесли квіти зранку, відбули швиденько чергову повинність і – бувайте здорові. Останні роки на заваді, ясна річ, став коронавірус. Але тепер уже, думаю, відродити зворушливе і хвилююче відзначення цього дня буде простіше, ніж 30 років тому.
Чому ж цей день так муляв усім ворогам України та корисним ідіотам СРСР? Адже перепоховання визначних діячів і митців проводились не один раз. У чому ж секрет 22 травня? Бо зустрічаючи домовину Шевченка, тоді Україна вперше стихійно, масово, кровно, ментально, потужно явила світові своє національне пробудження, якого вперше по-справжньому злякалась імперія. І боїться досі. Саме і насамперед його – нашого глибокого очищаючого духовного вогню, без якого ми б не вистояли і у нинішній російсько-українській війні.
Світлана Орел