Тим, хто у Расєї...

Звертаюсь до вас, сучі сини й дочки! Ті, що пихато з'їжджалися щоліта попити свіжого молока й пожерти молодої картоплі в батьківській хаті. Що звисока дивились на тих, хто сіяв, орав, зберігав...

Коли ж ви зрадили? Чи тоді, коли залишались паршивими прапорщиками? Чи тоді, аж тоді, коли записували своїх дітей руськими? Чи тоді, коли так поблажливо патякали про те, а що ми тут бачили...

А ти, офіцерня без гідности й чести, вивчена вбивати й не навчена совісти! Ти віддаєш честь прапору, який в аватарці виставляєш у день нападу на твою Вітчизну... А в тебе тут ще жива мама, якій не поталанило вмерти до твоєї ганьби! Що ти думаєш...

Зреклися свого, а чужому ви не треба.

У нас сонце встає над Чутянським лісом, а викочується в Мамаїв яр. Так було завжди, і так буде! Ви у чужих В'ятках, Вологдах, Воркутах, Сахалінах, Нижніх Новгородах будете несвоїми завжди, бо ви прокляті місцем свого народження... Ви маєте якісь там квартири – але не маєте храму в душі; у ваших жилах жидєнькі щі, а не козацька кров...

Ви не вийшли проти війни. Не за нас – за нас стоїмо ми. Ви не зупиняєте хворого бункерника, який плює на світ – гріш вам ціна.

Ви ніколи не приїдете на могили батьків, ви ніколи не побачите рідне, бо рід вас уже прокляв... Ви ніхто, бо вас не чути й не видно... Зневажаю!

Ольга Крижанівська


Надрукувати   E-mail