«Мій сват живе у Нікополі. Щодня їх обстрілюють, по кілька разів на добу доводиться бігати в укриття. Дзвонить, кляне росію. Але ж, каже, не можна так із українською церквою, як чинить наша влада!». Таке розповів знайомий, мовляв, і російські ракети їх не переконують. Чому?
Не тому, що наші люди такі тупі і бездушні, швидше навпаки – їхня совісність вражає. Але ж століттями і десятиліттями їм просто грубо брехали, називаючи чорне білим, а біле чорним. Буквально з першого дня підкорення справжньої Української церкви москві, підкорення обманом, хабарями, використання тодішнього слабкого геополітичного становища Візантії – москва ніколи не гребувала жодними, найбруднішими методами. Як нашу церкву перетворювали на проросійського блазня
А запопавши у свої лапи, відразу почала знищувати друкарні, книги, спалювати цілі монастирські бібліотеки, закривати навчальні заклади, шпиталі, перетворювати наших священників із духовних лідерів народу на безмовну прислугу імперії.
Це наші князі ходили до духовних пастирів на пораду, ставились до них із повагою і віддавали десяту частку своїх статків на церкву. А у московському царстві безграмотних попів (священниками їх називати неможливо!) будь-який вельможа за криве слово міг побити палицями, привселюдно випороти різками!
Наша Українська Церква із самого початку свого створення була незалежною від світської влади. На відміну від тієї ж Царгородської, де панувала повна підлеглість Церкви державі і де головою Церкви був фактично імператор. Про це пише професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон) («Українська церква», К. – «Україна», 1993): «…вона (Церква – С.О.) від початку запровадила у себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. … Київський митрополит був першим дорадником князя і мав на державні справи реальний вплив. … Митрополитові належало право закладати школи, друкарні, шпиталі, через що він був справді главою розвитку української культури, особливо ще тому, що з ХУ віку митрополитом міг бути тільки українець. … У нас завжди віра і нація ототожнювались. …Усе духовенство було виборне, що міцно в’язало його з народом. Священник був оборонцем і заступником свого народу, з ним терпів його долю й недолю. … Українські монастирі завжди були багаті, і ніхто з українців ніколи їх не грабував і не важився на їх пониження. Петро І і Катерина ІІ пограбували їх дощенту».
А у 1721 році, коли наша Церква обманом і підступом була уже поглинута московським патріархатом, фактичним головою московської церкви став цар. Такою, керованою політичною владою, московська церква залишається й досі.
Мусимо пам’ятати, що на відвертий протест проти грубо неканонічного устрою російської православної церкви наважився тільки українець – митрополит ростовський Арсен Мацієвич. Він звернувся до цариці Єлизавети з вимогою скасувати такий Синод, який абсолютно підпорядкований світській владі (за Петра 1 його ще називали всєпітєйним синодом, бо на його засіданнях влаштовували п’яні оргії!). Йому відмовили. Пізніше він просив змінити неканонічну форму присяги членів синоду, щоб у присязі головою вважали Ісуса Христа, а не царя. Коли відмовили й у цьому, він зрікся членства у такому Синоді. Його заслали простим священиком у Тобольськ, але й там він продовжував стояти на своєму і наполягати, що такий Синод не може бути благодатним. Тоді його просто знищили, фактично замурувавши живцем. У цьому – вся суть московської церкви!
У московському царстві, пізніше в росії і у нинішній ерефії церква – виключно і тільки! – державна інституція, одна з основних скрєпів імперії! І усі оті книжечки, газети, російські паспорти, які тільки зараз взялася знаходити наша СБУ – тільки епізод її столітньої проімперської, а по суті, духовно руйнівної діяльності на наших теренах.
Нині, коли її скрєпи в Україні захитались, вона витягає з рукава сутани ще один козир – етнофілитизм. «Період становлення національних держав породив в православ’ї новітню єресь – етнофілетизм. Вікіпедія зазначає: «Філетизм або етнофілетизм — теологічний термін прийнятий у православній церкві на означення явища змішування національного із церковним». Тобто коли в церковній свідомості Христа підміняють національною культурою або національною державою». – написавв у ФБ кандидат філософських наук (!), свяшенник УПЦ Віталій Ігнатьєв. Він стверджує, що вина УПЦ полягає у тому, що незасудження «русского міра» привело до появи «українського світу». Бо ПЦУ з’явилось не на догматичній, а саме на національній основі. Ми, мовляв, є свідками народження свого вітчизняного варіанту етнофілетизму. «Наслідком останнього не буде народження української церкви, як дехто помилково очікує. Наслідком єресі є знищення християнства як такого», – стверджує пан Віталій. Справді, етнофлетизм засуджений у 1872 році на Великому Помісному Соборі у Константинополі. Безпосереднім приводом до скликання цього Собору став факт самовільного утворення болгарською общиною Константинополя церков призначених тільки для болгар. При чому ж тут ПЦУ? Чи вона коли проголошувала, що є церквою тільки для українців за національністю? Ця маячня дуже схожа просто на чергову московську методичку для очорнення опонента. До речі, на Всеправославному соборі на о. Криті 21 червня 2016 р. РПЦ була звинувачена в єресі етнофілетизму. Саме РПЦ просто феноменальний приклад насаджування усього російського, фактичнопровідник етнофілетизму у чистому вигляді. І що? Це призвело до знищення християнства? І чому ж тоді ревно служить у цій церкві пан Віталій? Після того, як більшовики взяли владу в росії і почали безжально нищити церкву і віру, фактично останній тодішній Патріарх Тихін прокляв обновленську (ту, яка прийняла і змирилась із свавіллям влади) церкву. Він оголосив її несправжньою, диявольською. Схоже, саме у такій іпостасі під час другої світової її відродив і товаріщ Сталін. Такою вона залишається й досі. Але чи хвилює це настоятеля Київської Лаври Пашу-Мерседеса, для якого хрест тільки засіб примноження власних мільйонів, чи власників російських паспортів – членів Синоду УПЦ? Їх – ні. Але простих свяшенників, які не можуть не знати усього цього, а тому відверто брешуть своїм вірянам – обов’язково. Бо як же можна нести Боже світло брехнею?
Світлана Орел