Ми сумлінно чекаємо черговий транш американської допомоги — водночас читаючи в пресі про те, як цей пакет зменшується ще навіть до ухвалення. Втім, я все ж таки гадаю, що адміністрація Джо Байдена дотримається своїх обіцянок: просто республіканці ще не стикнулися повною мірою з тиском Сенату та його комітетів, а там уміють швидко допомогти впасти рейтингу того політика, який у власних цілях грає проти загальної стратегічної лінії американських інтересів. А ці інтереси — на боці України.
Тепер — контекст. Тоді як Україна чекає на 60 млрд дол. американської військової, економічної, гуманітарної допомоги, Індонезія та її президент Джоко Відодо тиснуть на адміністрацію Байдена, аби та надала цій країні 20 млрд дол. — на розвиток зеленої енергетики та боротьбу зі зміною клімату. Не маю нічого проти ні першого, ні другого, але уявіть ціни сьогоднішніх програм допомоги — лише на «зелену» тему індонезійці категорично просять перерахувати їм цілих 20 млрд дол. Це — більше за програму, яку зараз має Україна від Міжнародного валютного фонду на закриття всього дефіциту бюджету, а цей дефіцит — величезний. Звісно ж, в американських конгресменів виникає підозра, що бюджет США просто починають доїти: всі розраховують на гігантський обсяг американського капіталу, побачивши, скільки для своїх потреб отримує Україна.
Історично в бюджетних голосуваннях у США стаття іноземної допомоги була серед тих, яку в разі чого обрізали. Обрізали, аби не зачіпати зайвий раз безпосередніх інтересів американських платників податків. Лобіювання обсягів іноземної допомоги в Америці — традиційна роль Державного департаменту і меншою мірою — сенатського комітету із закордонних справ. Якщо перший недопрацьовує в цьому питанні, обсяги допомоги іншим країнам зменшуються. Нині ж Держдеп мусить розриватися між потребами України та необхідністю розрулювати ізраїльсько-палестинську ситуацію, де фінальним аргументом стають ціни на нафту: напередодні президентських виборів у США 2024 року це дуже, дуже вагомий аргумент, адже кандидати точно говоритимуть про ціни на бензин на американських АЗС. Держсекретар Ентоні Блінкен вже не перший тиждень курсує Близьким Сходом і фізично не має часу лобіювати програму допомоги Україні.
Зрештою, на столах американських конгресменів програми міжнародної допомоги — це лише документ із цифрами, а тому зменшення міжнародного бюджету в очах декого з них має вигляд ефективнішого використання бюджетних коштів. А ширша картина того, що відбувається в світі, лишається за кадром.
Відповідно, зараз іще почнеться порівняння ефективності використання коштів в ізраїльській та українській війні. Для нас із вами зрозуміло, що це геть різні війни, їх обставини дуже, дуже різняться. Україна має справу з набагато чисельнішою армією, а війна відбувається на значно більшій території з набагато більшою кількістю жителів. Але слід чекати, що на робочі столи конгресменів ляже документ із аналізом у стилі «година роботи ізраїльської армії обходиться дешевше за годину роботи української армії». І що, тоді головнокомандувачу Валерію Залужному доведеться особисто їхати до Конгресу й надавати пояснення? Час Залужного занадто дорого коштує, і це — реальність.
Звідки беруться гроші на американську програму допомоги для України? По-перше, це боргові запозичення, тобто продаж державних облігацій під приблизно 4,5–5%. Упродовж лише останніх трьох місяців Мінфін США залучив 1 трлн дол. через продаж держоблігацій. У цій сумі навіть 60 млрд дол. для України — а ці гроші можуть стати дуже вагомим аргументом для нашої Перемоги — відіграють не таку вже й велику роль. По-друге, республіканці хочуть значно зменшити бюджет Фіскальної служби США (IRS), — і в очах американського політичного класу в такій ситуації ціна підтримки для України вартує ефективності власної, американської податкової політики. Це для нас не дуже вигідно, навіть дуже невигідно.
Що тут можна відповісти? По-перше, якщо війна затягнеться й рівно за рік цього ж дня наша армія стоятиме на тих самих рубежах із тим самим озброєнням, яке вона має тепер, безпекова ситуація у Східній Європі стане критичною. Весь східний фланг НАТО муситиме збільшити видатки на безпеку принаймні вдвічі, а США змушені будуть інвестувати в захист і виробництво зброї для забезпечення потреб НАТО вже не десятки, а сотні мільярдів доларів, і навіть ядерні змагання з СРСР часів холодної війни здадуться «дешевим задоволенням». Окремих — і дуже великих — інвестицій потребуватиме безпека Чорного моря, а це знов видатки як для Америки, так і для Британії. Туреччина не має стільки власних коштів, аби вкладатися в додаткові безпекові заходи.
По-друге, путінський режим теж намагатиметься скористатися ситуацією — аби збільшити безпекові видатки США і в такий спосіб зробити вартість американських запозичень іще вищою. На жаль, це не так складно, як здається. Якщо російський військово-морський флот розпочне провокації та маневри, наприклад в Арктиці, США й НАТО загалом муситимуть відповісти. Це — видатки. Якщо російський військово-морський флот почне разом із китайськими військово-морськими силами провокувати Захід біля Тайваню, в Південно-Китайському морі, — це знов видатки, бо й там треба відповідати, підтримуючи обороноздатність західних союзників у цьому регіоні. Це — Південна Корея, Японія, Тайвань, Філіппіни. Якщо Росія розпочне черговий раунд випробувань далекосяжних балістичних ракет, здатних нести ядерні боєголовки, — це знову витрати для Америки на адекватне реагування. Що далі, то більше Росія тиснутиме саме на ці аргументи, знаючи, як дорого коштують американські безпекові та військові програми. Відомо ж, що на 1 млрд дол., інвестованих у ризики для США, Штати відповідають інвестицією в 10 млрд дол. на власну безпеку. На превеликий жаль, паршива російська «Герань» набагато дешевша у виробництві, ніж один із американських дронів сучасного покоління чи серйозна система протиповітряного захисту. Можлива ще й напруга в космосі — як це було за часів холодної війни, коли радянські космічні ракети літали над територією США, свідомо провокуючи американські протиповітряні космічні сили оборони. Якщо Росія візьметься за стратегію збільшення американських безпекових витрат, а до цього ще додасть маніпуляції з цінами на нафту та газ, взаємодіючи з Китаєм, Північною Кореєю та Іраном, то Мінфін США позичатиме вже не під 4,5–5%, що й так досить багато для Америки, а під 6–8%. «Потрусити» світ, аби той захвилювався, не так і важко. І от саме на цій «трусанині» зростає вартість запозичень. Залишається тільки вірити, що біржі не сприйматимуть російських погроз, маневрів, провокацій надто серйозно, залишаючи нам шанс перемогти Росію меншим коштом.
Тепер — про хороше, щоб не бути песимістом. Американська політика — й це факт — є політикою людей старшого покоління. Більшість із них пам’ятає протистояння з Москвою ще за часів холодної війни. Цим людям не потрібно зайвий раз нагадувати про корейську чи в’єтнамську війни, про ядерну кризу часів Джона Кеннеді, як і про втручання Росії в американські президентські вибори 2016 року. Політична воля допомагати Україні є, вона стабільно непохитна. Цьому можна радіти. Водночас є купа процедурних затримок, а під час розподілу бюджетних коштів це дає шанс для політичних торгів уже в межах реалій американської домашньої політики. Сказати цим процедурним затримкам «Стоп! Годі!» можуть президент Джо Байден, держсекретар Ентоні Блінкен або хтось із поважних сенаторів чи, ще краще, група сенаторів. Трампісти — і радикальні, з філософією «Закінчимо війну за 24 години», й помірковані — не мають вирішальної акції в голосуванні за великі бюджетні документи. Водночас у Джо Байдена та Демократичної партії — величезна кількість можливих ходів у відповідь, варто лише припинити чи поставити під сумнів допомогу Україні. Байден може посилити антимонопольний тиск на корпоративний сектор. Байден може посилити фіскальний тиск на гравців фінансового ринку. Байден може, здобувши підтримку молодшого покоління виборців через пробачення студентських боргів, допомогти трампістам стати просто аутсайдерами. І до цього політичного напруження, мабуть, справа таки дійде. Цілком очевидно, що підтримка України — пріоритетне для Байдена питання, заради якого він не пошкодує за потреби навіть свого електорального рейтингу. Якщо Конгрес стане непередбачуваним через дії Республіканської партії, почне «закручувати гайки» ще й Федеральний резерв і далі підвищуючи ставки, а це — дуже болісний удар по ідеології, інтересах і принципах республіканців.
Тому, як на мене, американська допомога для потреб України та наших Збройних сил триватиме. Так, на цій стадії війни — вже не без політичних торгів, не без політичних домовленостей. Мабуть, і Україні висловлять кілька наполегливих побажань — як щодо кадрової політики в уряді, так і щодо використання коштів. І ці побажання треба буде врахувати. Важливо: що швидше буде надано американську військову допомогу, то дієвішою вона буде й то менше цієї допомоги знадобиться потім. Що більше буде вкладено в обороноздатність України зараз, то набагато менше треба буде інвестувати в це у 2024-му, 2025-му й наступних роках. Те, що сьогодні виглядає дорогим, насправді є дешевим, якщо подивитися в майбутнє.
Зрештою, немає жодного американського генерала чи дипломата, який би сумнівався в потребі допомагати Україні. А у складних політичних дискусіях найчастіше перемагають професіонали, беручи гору над торговцями політичними домовленостями. Ми ж із вами — дорослі люди, нам не треба демонструвати рожевішу картинку реальності, ми під час війни бачили й не таке. Кому, як не нам, не мати страху перед політичними складнощами. Складніше вже нема куди — далі має бути тільки легше.
Іван Верстюк, ДТ