«Ця Конституція викликає гордість і гіркоту…»

5 квітня виповнюється 310 років з дня прийняття Конституції Пилипа Орлика – документа, що побачив світ на 77 років раніше за Конституцію США, і на 81 рік раніше за польську. Але світ мало знає про це, як, власне, й самі українці. Про Конституцію Пилипа Орлика розповідає кандидат юридичних наук, колишній генеральний прокурор України, депутат Верховної Ради трьох скликань, а згодом – суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін.

– Прикрим фактом історії є те, що Конституції Пилипа Орлика просто не поталанило: всі добре знають Конституції США 1787 року та Франції 1791 року і навіть пам’ятають Конституцію Польщі 1791 року, оскільки ці документи були ухвалені представницькою владою існуючих держав і підтримувались авторитетом державної влади, – пояснює Віктор Іванович. – Навіть поділи Польщі в 1793 і 1795 роках, які поховали на 120 років державність польського народу, не зняли згадку про польську – першу в Європі – Конституцію 1791 року.

Конституцію ж Пилипа Орлика було ухвалено представниками лише частини українського козацтва, урядом в екзилі, з яким ніхто із сильних світу цього не мав намірів серйозно контактувати. Європа в той час була налякана експансією потужної Швеції більше, ніж посиленням петровської Московії, яка тоді відігравала для Європи позитивну роль, оскільки створювала загрозу Османській імперії. Окрім того, в Європі набирали оберти монархо-імперські тенденції. Усталені монархічні двори розшматовували і поглинали малі та слабкі країни (Угорщину, Лівонію, Італію, Польщу), тому вони зовсім не були зацікавлені у появі нових держав, до того ж – із республікансько-демократичною формою устрою і правління.

Зрештою, що вже говорити про іноземні держави, якщо вже у власній державі не робиться практично жодних кроків як із популяризації самого тексту першої української Конституції, так і належного вшанування її автора!

Ця пам’ятка політико-філософської та правової думки була схвалена на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річці Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають Бендерівською конституцією. Повна ж назва акта — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Проте частіше вживається скорочена назва – Конституція Пилипа Орлика.

Серед юридичної спільноти цей документ відомий у давньоукраїнському та латинському мовних варіантах (скорочена назва акта латинською мовою — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis).

Конституція Пилипа Орлика викликає гордість за українство — і водночас гіркоту з приводу величезної інтелектуальної втрати. Майже трьохсотлітнє забуття, до якого доклали зусилля представники «культурного прошарку» спочатку російської, а потім і більшовицької імперій, зробило свою чорну справу.

Після відродження державної незалежності українського народу в 1991 року Конституція Пилипа Орлика набула статусу пам’ятки української філософської та правової думки, але її велич усе ще залишається недостатньо відомою і мало оціненою основною масою, навіть тими, хто репрезентує себе як українська еліта. Хоча про Конституцію Пилипа Орлика вже давно слід говорити не лише як про пам’ятку української політико-правової думки, а й як про пам’ятку світової політико-правової та філософської думки, що її подарувала цивілізованому світові українська культурна еліта.

Аналіз документа доводить, що підстави для такого твердження є хоча б тому, що в нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне — положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, — законодавчий, виконавчий, судовий.

Цивілізований світ сприйняв як ідеальну ту конфігурацію устрою державної влади, яку приписують Монтеск’є, з поділом на функціонально автономні інститути: парламент – уряд – суд. Але чи були погляди Монтеск’є цілком оригінальними? Надати перевагу Монтеск’є не можна вже з тієї простої причини, що він народився в 1689 році, тобто у 1710 мав двадцять один рік і лише почав працювати адвокатом після здобуття університетської юридичної освіти. Філософські праці з викладом ідеї поділу влади він почав друкувати тільки згодом («Перські листи» — 1721, «Роздуми про причини величі та падіння римлян» — 1734, «Про дух закону…» — 1748).

Отже, ідеї Монтеск’є аж ніяк не могли обумовити погляди Пилипа Орлика на організацію законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади. Можна припустити, що, навпаки, у Монтеск’є була можливість ознайомитись з працями і документами Пилипа Орлика, написаними латиною.

Великому ж Вольтеру у 1710 було всього шістнадцять. Інші відомі французькі філософи і просвітителі, а також батьки американської конституції ще на той час і не народилися. Тож об’єктивно виходить, що сама поява ідеї поділу влади могла бути пов’язана саме з іменем Пилипа Орлика; щодо ж до політико-нормативної її реалізації, то першість тут беззаперечно належить українському гетьману.

Конституція Пилипа Орлика складається з преамбули та 16 статей. Державне правління запропоновано сформувати у наступний спосіб. Законодавча влада надається Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (ст. 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Таким чином, було закладено певну форму постійного парламентаризму.

Таке утворення мало на меті контроль за діяльністю виконавчої влади. Вперше було передбачено введення до законодавчого органу виборних представників від полків (адміністративно-територіальних одиниць) та Запорозької Січі. Через процедуру виборності генеральної та іншої старшини конституція частково успадкувала та унормувала звичаєву практику загального козацького (народного) безпосереднього парламентаризму Запорозької Січі, запровадивши парламентаризм представницький і забезпечивши при цьому незалежне становище обранців від волі гетьмана.

У період же між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини (ст. 6). Ці інститути й уособлювали найвищу виконавчу владу. Проте абсолютистські можливості гетьмана і його владні повноваження було суттєво звужено (статті 6, 7, 8).

Гетьмана було позбавлено права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику, створювати адміністрацію, яка була б підпорядкована особисто йому, карати винних. На період виконання служби гетьманові для його поважного стану надавалися рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.

Як у документі, що встановлює універсальні правові основи функціонування держави і суспільства, у Конституції вперше в історії фактично передбачено відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язкову для всіх юрисдикцію цих рішень. Такий переворот здійснила невелика за обсягом стаття 7 документа: «У випадку, коли будь-хто із генеральних старшин, полковників, генеральних радників, знаного товариства чи інших військових урядовців, а також із нешляхетного прошарку народу вчинив провину, образивши гетьманську честь, або виявився винуватим у вчиненні будь-якого іншого злочину, то сам ясновельможний гетьман не має права карати такого винуватця своєю владою. Таку справу – кримінальну або будь-яку іншу – має бути передано до провадження військового Генерального суду. Кожен повинен підкоритися безсторонньому (неупередженому) рішенню суду, яким воно не було б неприємним».

Найважливішою ознакою цього акта були положення щодо піднесення до конституційного рівня місцевого самоврядування. Норми міжнародного (магдебурзького) права імплементувалися в Конституційний акт країни.

Варто нагадати, що міста тодішньої України, на відміну від Московії, вже кілька століть жили за магдебурзьким правом. Утиски ж цього права поступово почалися з часу приєднання України до Московської держави і набирали стрімких обертів з посиленням абсолютистської монархії царя Петра I. Тому конституційне забезпечення прав місцевого самоврядування для міст України можна розглядати як реакцію на монархічну політику. В статті 13 акта зазначено: «Місто-столиця Київ та інші українські міста зі своїми магістратами (а це є одною з ознак магдебурзького права) нехай непорушно зберігають свої права і привілеї, які їм слушно було надано, про це з повагою до цього акта постановляють установчі збори, після чого підтвердження їх доручається гетьманській владі».

«Ukrainian people»


Надрукувати   E-mail