Річниця Майдану вчергове нагадує про непокаране зло і піднімає з глибини душі кожної совісної людини і українського суспільства в цілому чесне запитання: «Чому?» Чому немає того очищення, на яке сподівались? Чому зміни, якщо й відбуваються, то так повільно і під постійною загрозою нівеляції і повернення до вихідної точки?Нас використали! Нами маніпулювали! – ось найзручніші і найшвидші відповіді, які знаходять численні теоретики від політології, прикладаючи до подій свої шаблони і схеми.
Але кожен, хто виходив на Майдани і в столиці, і по всій Україні, знають, що робили це не з намови, принуки чи тим більше матеріальної вигоди, а через палке бажання зламати корупційну систему і побачити розвиток і розквіт рідної країни. І зовсім уже безглуздо порівнювати спротив у сталінському ГУТАБі з Майданом, мовляв, якби він був так само мирним, то мав би більше шансів на перемогу. Це відверте фарисейство. Бо з боку протестувальників Майдан був цілком мирним і кров проливалась не з ініціативи тих, хто хотів змін. Та й якщо говорити про «мирність» табірних бунтів, то там пролилось незрівнянно більше крові. Якщо на Майдані працювали досі не названі поіменно снайпери, то в таборах протестуючих давили танками, де відразу гинула не одна сотня. Скільки вже тих українських Небесних Сотень у Божих чертогах? Чи прийдуть вони нам на поміч?
Та у Бога немає рук, крім наших. Історичний досвід свідчить, що революції приносять швидкі і радикальні зміни насамперед тоді, коли спираються на жорсткі тоталітарні механізми реалізації їхніх ідей. Більшовицька революція зуміла підкорити і перебудувати осяжний їй простір, але який кінцевий результат ми одержали? Світ переконався, що тоталітаризм – тупик суспільного розвитку, архаїчний інструмент, не придатний для сучасності. Українські ж революції і сто років тому, і новітні, на жаль, поки не мали ні прийнятних механізмів втілення їхніх ідей, ні достатньо підготовлених виконавців. До речі, Майдан якраз і продемонстрував певний поступ: у структурах влади з’явилась невелика кількість людей, які все-таки просувають інституційні зміни. Але їх поки що дуже мало.
Нація увійшла у період своєї державності дуже слабкою, дезорієнтованою, без чітких уявлень про інституційні моделі та їхню ефективність. А ентропія, як відомо, має потужній внутрішній потенціал. Тож і не дивно, що державу і країну опанував олігархат, як слизом і болотом її заливало пристосуванством, фальшем, безнадією, безвір’ям, на яких зростали облудні лідери та популісти. І навіть при цьому українські революції не ставили за мету виключно матеріальні вигоди, у їхньому центрі – Честь, Справедливість, Гідність. Це речі самодостатні, тож якщо хтось і намагався чи намагається скористатися чи маніпулювати ними, то це його проблеми. Уявімо собі, що цих революцій не було. На що б перетворилась наша країна, та й чи була б вона взагалі?
У цих очищаючих хвилях, таки поступово формується і те розуміння необхідності витворення механізмів, як поставити країну на рейки розвитку, і та еліта, яка муситиме це зробити. Для цього нам треба докласти ще чимало інтелектуальних зусиль, але найперше, мабуть, моральних. Цей процес триває. Не варто впадати у самоїдство і безнадію, Треба вірити, думати і працювати над створенням того фундаменту, який дасть можливість реалізувати кращі ідеї, заради яких принесено наші жертви і заради яких ми й виходили на Майдани.
Цього разу ми знову вийдемо, щоб запитати і у влади, і у себе про найважливіше.
Світлана Орел