Мене питають – коли закінчиться війна, я відповідаю – ніколи. Не тому, що я песиміст. Просто для мене зрозуміло, що таке велике зло як наш північний сусід не зникне за один місяць чи навіть рік. Нікуди не зникне наша ненависть та біль. Навіть, якщо припиняться бойові дії – чи будемо ми почуватись безпечно? Чи забудемо наші втрачені території та сотні тисяч полонених громадян на окупованій землі?
Нам доведеться жити у стані перманетної війни завжди. Яким буде це життя, залежить від нас. Ми маємо стати ефективною державою, ефективним суспільством, ефективними особистостями. І починати звісно слід із себе. Просто патріотичним піднесеним настроєм, вірою та жагою до перемоги, ми її не здобудем. У війні беруть участь не тільки збройні сили. Всі інституції та кожен громадянин несе на собі тягар відповідальності. Його можна не відчувати, але від цього він не стає менш значущим.
Сьогодні один конкретний солдат на передовій позиції, який сидить і думає битись йому до кінця у разі наступу противника, чи врятувати своє життя, бо вдома його чекає дружина, діти та рідні – несе на собі значну частину цього тягаря.
Митник чи податківець далеко в тилу цього тягаря не відчуває, хоча мав би. Як йому донести? Стан суспільства має бути відповідним на кожному кроці. Всі мають розуміти одну просту істину – втратимо країну не буде майбутнього ні в кого.
Дмитро Лінько