В кінці 2023 року ЗСУ були змушені перейти до стратегічної оборони на всьому фронті, що значною мірою стало наслідком браку озброєнь і боєприпасів, а також заборони партнерів завдавати ударів їхніми далекобійними ракетами по військових об’єктах в глибині території Росії. Подальше продовження бойових дій на Сході і Півдні України так, як це було в часи Першої і Другої світових війн, було б згубною стратегією як для ЗСУ, так і для самої української держави. Одним із способів розв’язання цієї проблеми було посилення завдання ракетних ударів по військових і енергетичних об’єктах РФ, але через брак достатньої кількості таких ракет і через заборону партнерами їх використання в глибині території ворога до цього часу вони також не призвели до суттєвого послаблення наступальних спроможностей російських ЗС.
На думку деяких вітчизняних та іноземних експертів, однією з причин такої ситуації було те, що до недавнього часу ЗСУ навіть не намагалися перенести бойові дії на територію ворога. Та і як було навіть подумати про це, коли ми не можемо зупинити просування ворога на нашій власній землі, на сьогодні це Торецький і Покровський напрямки. Втім, історія не знає випадків, коли якась країна здобувала б перемогу над іншою країною, не заходячи на її територію. За деякими даними, тема перенесення війни на територію агресора час від часу обговорювалася серед військового керівництва ЗСУ високого рівня, серед яких були ті, хто підтримував цю ідею і ті, хто заперечував її можливість. Навіть робилися певні спроби це реалізувати, якщо згадати рейди російських добровольчих угруповань (РДК, легіон «Свобода Росії» та «Сибірський батальйон») в Бєлгородській, Курській та Брянській областях РФ. Проте через обмежені можливості цих невеликих угруповань (сумарно близько 6 батальйонів), їхні рейди в згадані області у травні-червні минулого року та у березні нинішнього року на кілька кілометрів від кордону були скоріше символічними акціями. Пошуки виходу продовжувались, і ось, Бог дав на розум нашому військово-політичному керівництву здійснити рейд силами чотирьох бригад на території Курської області Росії, який почався 6-го серпня і триває по сьогодні.
Росія – величезна країна в багатьох вимірах, але це практично колос на глиняних ногах («un colosse aux pieds d’argile»), як про це вперше сказав французький філософ і письменник Дені Дідро, відвідавши Санкт-Петербург у 1773 році. Найбільшою державною таємницею нинішньої Росії є реальна кількість її населення. Згідно з багатьма неофіційними дослідженнями, включаючи російські, на сьогодні реальна чисельність населення в РФ складає не 146 млн. чол., а близько 70-80 млн., з яких етнічних росіян не більше 50 млн. Реальна середня щільність населення в РФ становить не більше 5 чол. на 1 кв. км., що є одним із найнижчих показників у світі. З такою низькою щільністю населення неможливо утримувати в належному стані таку величезну територію – більше 17 млн. кв. км., тому в Росії вже багато років працює велика кількість мігрантів, близько 12 млн. осіб станом на 2020 рік. У 1992 році РФ і КНР мали приблизно однакові стартові позиції в економіці. ВВП РФ становив 460.3 млрд. дол., Китаю – 426.9 млрд. дол. (за паритетом купівельної спроможності – ПКС). Але станом на 2021 рік ситуація кардинально змінилася: ВВП Китаю зріс до 26.6 трлн. дол., а Росії – до 4.1 трлн дол. Якщо у 2021 році частка ВВП Китаю у світовому ВВП становила 18.3%, США – 15.8%, то частка ВВП РФ становила всього 3.1. Якщо у 2000 році у РФ не було жодного мільярдера, то станом на 2021 рік в РФ налічувалося вже 123 мільярдери. За даними Finanz.ru, у 2021 році за реальною межею бідності перебувала більша частина населення Росії. І замість того, щоб належним чином розвивати економіку Росії, Путін вирішив завоювати Україну, що неодмінно призведе до повного краху його режиму.
Найбільшою проблемою Росії протягом останніх 25 років є путінська диктатура, система патерналізму, коли без вказівок Путіна ніхто нічого не вирішує і це не тільки вбиває ініціативу людей, а перетворює всіх їх на рабів. В Росії немає громадянського суспільства, опозиції, незалежних ЗМІ.
Як і всі прилеглі до східних кордонів України області РФ, на початку ХХ століття Курська область мала значну частку етнічного українського населення, яке згодом зменшилося через русифікацію в радянські часи. За Петра І, в 1708 – 27 рр., більша частина сучасної Курської області належала до Київської губернії. За всеросійським переписом населення 1897 року, в Курській губернії проживало 527,8 тис. українців (22,3 % населення), причому в деяких повітах вони становили більшість. В 20-ті роки минулого століття тривалий час Курщина, була об’єктом суперечок при визначенні кордонів між РРФСР і УРСР. У 1925 ЦК РКП(б) в односторонньому порядку визначив кордон між Курською і Сумською областями, в результаті чого за межами України залишилося близько 800 тис. українців. Якщо за переписом 1926 року відсоток етнічних українців в Курській області становив майже 20%, то в 2024 вже лише 1.3%. При цьому загальна кількість населення в цій області зменшилася майже втричі – з 2.9 млн. осіб у 1926 році до 1 млн. осіб в 2024 році, що певним чином свідчить про вимирання населення Росії.
Слід зазначити, що в радянські часи і певної мірою до 2014 року кордон між Сумською і Курською областями був достатньо умовним і люди, які мешкали в прикордонних українських і російських селищах, підтримували дружні контакти і навіть родичалися. Напевно телефонні контакти і обмін інформацією продовжувалися і після 2014 року. І про це свідчить та обставина, що частина росіян із прикордонних селищ в зоні операції ЗСУ в Курській області погодилися на евакуацію на територію Сумської області, знаючи, що там їм ніхто нічого поганого не зробить.
Станом на 20 серпня наші війська просунулись у глибину Курської області на 40 км., контролюють більш ніж 1300 кв. км території ворога та близько 100 населених пункти. Але це всього лише 23-тя частина території Курської області, яка становить 29 800 кв. км. На мою думку, щоб закріпитися в цій області, нашим військам бажано взяти під контроль бодай 3-5 тис. кв. км., маючи стабільні логістичні коридори з території України. Ми маємо забезпечити можливість постійного артилерійського вогневого враження по військах ворога хоча б на відстані 50-70 км від позицій наших військ на території Курщини. Ми маємо встановити контроль над десятками селищ і містечок, які слугуватимуть нашим прикриттям. Хай рашисти спробують їх бомбардувати. При цьому дуже важливо також, щоб за межами контрольованої нашими Силами оборони території Курської області здійснювались постійні рейди в різних напрямках з метою знищення сил ворога, які наближаються до основних сил ЗСУ, що унеможливить перехід до позиційної конфронтації, як це відбувається зараз на Донбасі. На територію Брянської і Білгородської областей варто заходити не фронтально з території України, наражаючись на мінні поля, протитанкові перешкоди і масований артилерійський вогонь супротивника, а з території Курської області, б’ючи по ворогу з флангів і тилу, намагаючись притиснути його до українського кордону і тим самим взяти в кільце.
На мій погляд, основною метою операцій наших військ в Брянській, Курській і Білгородській областях має бути здійснення стратегічного наступу ЗСУ у вересні – жовтні 2024 року, головною метою якого має бути взяття в облогу Москви, як це зробив у жовтні 1618 році наш славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зі своїм військом запорозьким в кооперації з поляками. З огляду на ту обставину, що відстань від Курська до Москви становить близько 520 км., варто розвивати основний наступ ЗСУ саме на цьому напрямку. Якщо ЗС РФ не могли зупинити наступ на Москву 5 тис. найманців ПВК «Вагнер» Є. Пригожина 23 – 24 червня 2023 року, то чи зможуть вони зупинити наступ скажімо 30-тисячного українського війська?
Бажано ближчими тижнями здійснити рейди Сил оборони в Бєлгородській і Брянській областях. Не забуваймо, що відстань від Брянська до Москви становить всього 383 км. Одночасно має тривати операція по звільненню Криму.
|
|
Звісно, я тут окреслив можливо найбільш оптимістичний варіант здійснення стратегічного наступу ЗСУ з метою розгрому ЗС РФ, але в будь якому разі, якийсь план стратегічного наступу все ж має бути реалізований і початися він має з обстрілу дальнобійними ракетами військових об’єктів навколо Москви, що матиме великий негативний моральний вплив як на ЗС РФ, так і на російське населення, і росіяни нарешті зрозуміють чого вартий їх «непобедимый Путин».
Проведення успішної наступальної стратегічної операції ЗСУ буде практично неможливим без негайного посилення допомоги з боку наших партнерів, від яких ми очікуємо: 1) якомога швидшого дозволу на застосування дальнобійних ракет країн НАТО на всю глибину території ворога і постачання хоча б 300 дальнобійних ракет ближчим часом; 2) негайного озброєння 14 бригад резерву ЗСУ, про які неодноразово згадував президент В. Зеленський; 3) направлення Україні хоча б 30, а не 20 винищувачів F-16 і не до кінця року, а до кінця вересня; 4) дозволу льотчикам-пенсіонерам країн НАТО брати участь в бойових діях на території України і продовжувати навчання українських льотчиків в бойових умовах; 5) прискорення розміщення на території Німеччини, і по можливості в Польщі і Фінляндії далекобійного озброєння – ракети SM-6, крилаті ракети Tomahawk і гіперзвукова зброя.
Напевно для когось ці мої роздуми можуть здатися нездійсненною фантазією. Але згадаймо скільки разів ми чули подібні слова навіть від наших партнерів протягом двох з половиною років війни з Росією. І кожного разу наші «фантазії» ставали реальністю завдяки мужності і майстерності наших воїнів, згуртованості переважної більшості українського народу та мудрості військо-політичного керівництва країни. Якби на початку широкомасштабного вторгнення рашистів, коли відбувалися «мирні переговори» в Стамбулі, нам сказали, що через два з половиною роки війни ЗСУ знищать 600 000 особового складу ворога, 8500 танків, 16500 броньованих машин, 16900 артсистем, 370 літаків і 330 гелікоптерів, 28 кораблів і катерів та багато іншої військової техніки, ми б самі цьому не повірили. Про українські морські дрони Magura V5 ще недавно казали, що це фантазії, а на сьогодні цими дронами вражено 18 російських суден, в результаті чого ЧФ РФ практично втратив свою боєздатність. Ми не повинні боятися нашої власної сміливості. Хай її боїться клятий ворог. Як сказала видатна бельгійська письменниця Амелі Нотомб, «ніколи не опускай руки, бо ризикуєш зробити це за хвилину до того, як станеться диво». Я б до цього додав, що дива самі по собі не відбуваються, їх творять люди, наші славні захисники.
* * *
За умови успішного проведення Курської та інших наступальних операцій ЗСУ, російсько-китайський сценарій замороження бойових дій по лінії фронту станом на сьогодні має бути відкинутий Києвом. Про «мирні» переговори з окупантами варто забути і перейти до реалізації формули миру через перемогу над ворогом. Для Путіна перемир’я – це лише пауза для того, щоб поновити сили і знову вдарити по Україні. Про які «мирні» переговори з Путіним можна говорити, якщо він категорично відкидає саму ідею існування вільної і незалежної України? Київ може брати участь у переговорах з Москвою лише після того як Росія виведе всі свої війська з усіх окупованих українських територій і основною темою переговорів мають бути репарації Росії.
Вважаю, що звернення Верховної Ради України до Конгресу США з проханням стимулювати адміністрацію Джо Байдена надати Україні якомога швидше більше дальнобійних ракет і дозволити їх застосування на всій території Росії було б дуже актуальним сьогодні. При цьому варто зробити так, щоб про це звернення і реакцію на нього з боку Конгресу США та адміністрації Джо Байдена було відомо в усьому світі, оскільки це питання історичної відповідальності великого американського народу за збереження миру в центрі Європи і в усьому світі. Мир не може бути збережений шляхом примусу України піти на поступки перед агресором, мир може бути збережений лише перемогою України над розпалювачами третьої світової війни.
Олексій Волович, полковник у відставці, кандидат історичних наук