Цей наступ на Курську область змінив усе. Геть усе. Це настільки історична подія, що ми не можемо оцінити її масштабів зараз і побачимо їх набагато пізніше, або навіть не ми, а наступні покоління. Навіть якщо там все піде не так, чи навіть сильно не так. Але вже сам факт того, що цей наступ став можливим – це game changer.
І найбільше мене вражає, що цей наступ став можливим не тільки на полі бою – спочатку він став можливим в голові у Зеленського. І в голові Єрмака. Чи в них одна голова на двох, то не важливо.
Зеленський для мене – це людина, яка все своє життя тягла сюди і створювала в Україні русскій мір. Своїм російськомовним кварталом у прайм-тайм, де роками висміювалася Україна і все українське подавалося як сільське і другосортне. Своєю співпрацею з російським кінематографом, "спільними" фільмами, "спільними" акторами. Розмиттям кордонів (пам’ятаєте, разом з Галкіним на новий рік "а сейчас перед нами выступит президент, наш российский президент"). "НЕ НАТО" по центру сцени в "Вечірньому кварталі", роками...
Коли іноземці захоплюються діями Зеленського в час війни (а вони дуже захоплюються), в мене починає йти пара з ніздрів і хочеться кричати “Та якби не Зеленський, то не було б цієї війни! Це ж він себе так поводив, що путін повірив, що не буде нічого простішого, як перемогти клоуна і народ, який вибрав клоуна президентом”. Але я цього не кажу, бо ганьбити свого президента за межами своєї країни – це автоматично ганьбити і свою країну.
Ну, а Єрмак для мене – це людина, яка злила операцію по вагнерівцях у 2020 році.
Чому? Я простежую в цьому якусь логіку. Вони із Зеленським ніколи не читали Оксану Забужко, чи там "Жовтий князь", наприклад, чи в принципі навіть підручник з історії. І жили в повній переконаності, що вони з росією дружать. Ну, самі посудіть – все життя співпрацювали з росіянами в сфері шоу-бізнесу, і, очевидно, не вважали їх ворогами. Так вони бачили цей світ. Станом на 2020 рік при слові "росіяни" в них перед очима була не зруйнована вежа Донецького аеропорту, а якісь переговори щодо прокату чергового сезону "Сватів". І тут раптом їм кажуть, що буде в Києві спецоперація по арешту цих 30-ти вагнерівців, і це точно зіпсує стосунки української влади з росією. Сильно. Кардинально. Вони до такого не були готові.
Все ще вірили, що з росією можна говорити. Що можна "просто перестать стрелять", і "гдє-то посрєдине і сойдьомся". Тому був цей дзвінок з офісу туди, по якихось каналах, і тому операцію було зірвано. А стосунки з росією збережено.
До 24 лютого 2022 року. Навіть довше. В березні ще тривали якісь спроби переговорів у Стамбулі, росія висувала вимоги типу "введення російської як другої державної", "обмеження української армії до 80 000 особового складу", "невступ до НАТО" і т.п. Але на початку квітня сталася Буча і тіла вбитих росіянами українців, розкидані по дорогах. І українська делегація сказала: "та ну вас на...". Жирна крапка. Жирний нуль. Ніяких більше переговорів. Записано в Конституції.
Але після Курська ситуація опустилася значно-значно нижче за нуль. Туди, де мінусові позначки. Розумієте, це ми не хотіли переговорів. А росія цілком навіть хотіла. Навіть домагалася. Вона могла би говорити з країною-жертвою, яку вона бомбила і знищувала. Снизойті. Типу "Ми вас х*лов наказалі – тото же і оно, отнюдь і впрєдь".
Але росія не буде говорити з країною, яка на неї напала. (Ахаха, Боже, як це звучить, піду покричу у вікно, ми напали на росію, я можу повторювати це весь день, і емоції не зменшуються). Зеленський перестав бути для путіна клоуном. Так, до цього Захарова тисячу разів репетувала "глава кієвского режима", але то було по-іграшковому, і путін це знав. А тепер це все по-справжньому. Зеленський – тепер це реально той, хто напав на росію. І для росії він тепер агресор, панове, і ворог номер один, а не чувак, який домовлявся про "сватів".
У нього тепер немає дороги назад. Він дуже змінився. Тіла в Бучі його змінили і тисячі, тисячі інших тіл, звіти, які йому щодня кладуть на стіл. Там багато такого, що нам навіть не озвучується, щоб ми кукухою не поїхали. “Я постарів від цієї мудрості, якої ніколи не хотів. Це мудрість, пов'язана з кількістю загиблих людей”, – казав він Саймону Шустеру. І ось тільки цими днями я йому повірила.
Він таки розірвав ці зв'язки з росією в своїй голові. Повністю. Ні, я нічого не забула і нічого не пробачила. Але його рішення про Курський наступ – воно переломне. Крім негативного, нам треба вміти помічати і позитивне. Ті речі, які нам додають ваги на міжнародній арені.
Цей наступ показав усьому світу, що ми – не жертва.
Більше того – він показав це нам самим.
Перестати бути жертвою – це велика зміна в ментальності.
Більша, ніж ми поки що можемо уявити.
Надія Паливода