Минулого тижня була річниця створення Української групи сприяння виконанню Гельсинських угод. Вашій увазі – уривок з моєї майбутньої книги "Левко Лук'яненко".
"Романтика була вимушеною: у хаті КГБ прослуховувало тотально, тому пізнього вечора, коли вже на вулиці поменшало перехожих і топтунів можна було запримітити здалеку, колоритна трійця вийшла з малопримітної садиби по вулиці Верболозній, 16 у Києві і рушила: за господинею-бабусею йшли двоє чоловіків. Один високий, під два метри зросту, худий і з гривою волосся, а другий навпаки – приземкуватий, неспішний у рухах. Бабусею жінку можна було назвати тільки за віком – вона закругляла восьме десяткове коло свого многотрудного життя, але енергії її міг позаздрити кожен із значно молодших чоловіків – її супутників того жовтневого вечора. Це були Оксана Мешко, Олесь Бердник і Микола Руденко.
Вони ішли мовчки, дослухаючись все ж чи ніхто за ними не тюпає. Громадський транспорт сюди не ходив – зрідка видирався на гору автобус, але останній уже пішов, пахкаючи ядучим димом. А машину вони би помітили здалеку.
Перед ними відкрилося круте урвище – тут кияни століттями брали глину. І тут вже точно їх ніхто би не підслухав. Тут Микола Руденко доповів про свої розмови з генералом Петром Григоренком і тут вирішили за прикладом москвичів створити Групу сприяння виконанню Гельсінських угод, підписаних Брежнєвим. Звісно, ніхто ті угоди в СРСР не збирався виконувати – радянська імперія, як і російська, була побудована на брехні, на імітації. Але дисиденти побачили в тих угодах добру нагоду зайнятися легальною діяльністю у руслі загальноєвропейської політики, на позір підтримуваною компартійною камарильєю. Принаймні українці – члени Групи розуміли, що цей декор легальності не стане для КДБ заборолом при їх арешті, адже й при створенні УГС над київським урвищем Оксана Мешко чітко сказала: «Кінцевою метою є самостійна Україна. Хай до цього ще далеко, але ми маємо починати правильно». І вони були згодні, що українська Група має бути не філією московської, а самостійною.
До речі, Захід не зразу визнав самостійний статус українських дисидентів. По-перше, там не було розуміння національних проблем України, все сприймалося як російське, а по-друге, оскільки й передача інформації УГС за кордон відбувалася через москвичів, то й західні діячі спершу сприйняли українську Групу, як філію московської. Проте з першого ж виходу в ефіри закордонних голосів ця недоречність була спростована, між іншим, саме російськими діячами – Юрієм Орловим та Петром Григоренком, який попри українське походження був генералом радянської армії, сиріч сприймався росіянином.
Там же, над київським глинищем, постало питання: кого ж іще запросити до групи, бо троє – малувато. Та ж енергійна Оксана Мешко запропонувала, як наказала: «Треба поїхати до Левка Лук’яненка. Він у Чернігові під наглядом, тож до нас не приїде. А потім до Львова – до Івана Кандиби та братів Горинів».
Проте львів’яни спершу відмовилися брати участь у цій затії, натомість східняк Левко погодився. До нього поїхали Руденко з Бердником наступного дня після наради над урвищем. Побачили у чернігівській квартирі на Рокосовського справжнього козака: вуса, міцна постава, розумні очі, які зразу спитали мету – не для гостин же приїхали, тим паче, що не були знайомі, чулися тільки через шиплячі закордонні радіоголоси.
Для розмови, подалі від кадебістських вух, пішли на будівельний майданчик. Намір легальної діяльності в рамках Гельсинського руху Левкові сподобався, але коли Руденко сказав, що вони розуміють як йому нелегко зважитись на участь з огляду на недавно відбуті 15 років каторги, він погодився: «Так, це нелегко. Але дайте мені пі вгодини на роздуми». Руденко і Бердник пішли попереду, а Лук’яненко трохи відстав – як не кортіло їм оглянутися, але стримувалися: розуміли, що це було б некрасиво. Бердник тільки заздрісно сказав про Левка: «Козарлюга!». Руденко, як письменник-психолог, відзначив нотки заздрощів у голосі товариша: очевидно, такої твердості йому самому бракувало. Рівно через пів години Левко їх наздогнав (а ходили неспішно по колу навколо котловану), взяв за руки: «Згода! Так тому й бути!». Питання другого арешту стало питанням часу".
9 листопада 1976 року, 49 років тому, була створена Українська Гельсінська група – друга в СРСР правозахисна організація, яка відкрито виступала проти порушень прав людини.
У подальшому сам факт її існування та діяльність УГГ стали тим пусковим механізмом, який «підірвав» СРСР зсередини, вважають історики.
Факти про УГГ
– До кінця 1980-х про свою належність до організації оголосила 41 людина.
– Практично всі члени УГГ були заарештовані за сфабрикованими кримінальними обвинуваченнями і засуджені до максимальних термінів покарання.
– Фактично за відстоювання прав людини члени УГГ отримали в загальній кількості 550 років радянських таборів.
– Четверо членів групи не повернулися живими з табору особливого режиму: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус.
– Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року.