Теперішня війна – закономірний наслідок 30 років нашої безгосподарності, нехлюйства, егоїзму, крадійкуватості, моральної деградації та гнилі. Ми втратили країну, яка у 1991 році за рівнем ВВП лише в 5-7 разів поступалася Китаю. Все протринькали, все спустили, розікрали, зруйнували. Нічого і нікого не цінували.
Чому так? Бо – урвати собі, егоїзм, хитродупість, наплювати на всіх – стало моральним кредо наших людей. Я чітко зрозумів, що не у владі проблема. Проблема в нас самих, в наших людях, розруха – в головах.
Десять років тому я займався багатоповерховим будівництвом. Я вигнав всі українські бригади – лінькуваті, крадійкуваті, не відповідають за слова. Я найняв турків. Вони працювали в три рази ефективніше за українців. Але українець водій, що віз арматуру з металобази, по дорозі крав 20% об'єму.
Я займався Шарівським палацом. І скільки бруду на мене вилилось!. Принизити ближнього, захейтити, вставити свою корупційну схему – виявилося природою наших людей.
У нас намертво відсутня культура співпраці і вдячності. Я не афішував, що минулого року одній постраждалій сім'ї ми побудували будинок в Київській області. Досі докоряють, наче ми їм усіим зобов'язані і, як виявляється, я на них "нажився"...
У нас процвітає культ хейту. Кожна нікчема охоче самостверджується, принижуючи і ображаючи інших. У нас токсичне соціальне середовище. Не підтримають, а затопчуть. Запропонуй ідею – 80% скажуть, що ідея нікчемна, а вони знають, як краще. Якщо в США запропонувати ідею – 80% скажуть: "Great! Wish you success!".
Війна стала результатом нашої колективної моральної деградації. Кінцевою точкою нашої гнилі. Ми – ледь не єдиний народ у світі, що сам собі вільно обирає владу, але на наступний же день починає її хейтити, поливати брудом і знищувати.
Східна мудрість каже, що людський дух змінюється лише завдяки потрясінням та катастрофам. Так і з цілими народами... От ми і отримали... Нам потрібний був потужний копняк під зад і обухом по голові, щоб ми замислилися – як же ми живемо?
На жаль, поки що зміни демонструє лише невелика частка суспільства, що наче атланти на своїх плечах тримають країну. До всіх інших ще не дійшло... А це означає, що війна ще не скоро закінчиться. Бо вона має доцільність – щоб після війни ми всі змінилися, вийшли з неї оновленими, готовими до майбутнього.
Хлопцям на фронті дуже важко. Часто приходить усвідомлення, що те, що вони сьогодні захищають, не варте жертв. Але тим більший їхній подвиг, бо вони виборюють наш шанс на майбутнє. Вони кладуть життя за кривий кущ з колючками в сподіванні, що той розквітне трояндами.
І я не припиню робити те, що роблю. Але давайте хоч трішечки змінюватися самі. Давайте цінувати працю інших. Давайте допомагати одне одному. Давайте вчитись підтримувати. Давайте дякувати.
Наша національна невдячність вже починає дратувати світ. І доказ тому прикрий інцидент, що стався з нашим головним партнером – Великобританією. Ми все вимагаємо і докоряємо... Нам все мало...
А може, українці, давайте по світу проведемо мітинги вдячності? Давайте подякуємо за все, що для нас вже зробили, адже ніхто нам нічого не був винен! Можливо, вдячній Україні охоче дадуть все, що нам треба?
Часу на те, щоб нам змінитися, все менше. І кожен день оплачується страшною кривавою ціною.
Я все ще вірю, що Омріяна Україна – можлива. Але знати шлях і пройти його – це не одне й те ж саме.
Олег Толкачов
Малюнок Катерини Жовтої