Про це дуже цікаво писав исьменник Сергій Плачинда:
«Чи є в світі така країна, яка пройшла б семитисячолітній шлях свого розвитку — злетів і падінь, перемог і поразок, розквіту і занепаду; яка вже в давнину здобула б такий могутній цивілізований потенціал, що спородила б інші народи, нації й мови; і котра б на різних етапах свого поступу мала стільки назв, як наш рідний край та його віддалені й близькі регіони: Оратта, Оріана, Кіммерія, Скитія, Амазонія, Сарматія, Пелазгія або Лебедія, Венедія, Етрурія, Троада, Роксоланія, Антія, Україна-Русь, Козацька Держава, Україна? Археолог, доктор історичних наук Валентин Даниленко — автор книги «Енеоліт України», що вийшла 1974-го року вперше подав археологічні карти, на яких графічні стріли, що позначають міграції носіїв первісної цивілізації, спрямовані від Північного Причорномор’я та Дніпра на південь і в усебіч. Книга відомих англійських дослідників Роберта Макрама, Уільяма Крена і Роберта Макнійла «The Story of English» (1986 — перше видання), де аргументовано трактується походження всіх індоєвропейських мов (і англійської теж) з мовного середовища Середньої Наддніпрянщини. Се дає нам право твердити: давня українська мова — матір усіх індоєвропейських мов. Фундаментальні праці Лева Силенка «Мага Віра», Юрія Шилова «Брама безсмертя», «Прародина ариев», «Джерела», збірника «Космос Древньої України», альманаху «Онуки Дажбожі», статей Степана Наливайка, Миколи Чмихова та «Велесова книга» остаточно утвердили, що Україна як держава починалась не з XV століття н. е., а з VI тисячоліття до Різдва Христового. І що ми, українці, можемо святкувати СЕМИТИСЯЧОЛІТТЯ української державності. І ще одне відкриття: поява книги шумеролога і клинописознавця Анатолія Кифішина «Стародавнє святилище Кам'яна Могила. Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ—ІІІ тисячоліть до н. е.», де на взірцях дешифровки письмових знаків на брилах і в гротах Кам’яної Могили — утверджується: Україна — батьківщина найдавнішого письма, що карбувалося на камені з XII тисячоліття до н. е.. Коли осягаєш найдавніші часи на терені України, коли залучаєш археологічні знахідки, то неодмінно приходиш до висновку: МИ УКРАЇНЦІ, ТУТ БУЛИ ВІЧНО. МИ СТОЇМО НА СІЙ ЗЕМЛІ МІЛЬЙОН РОКІВ.
Тут наша пуповина. Вона — в селі Королеве на Закарпатті. Тут українські археологи відкопали палеолітичну стоянку, якій мільйон років. Від Королевого з-над Тиси тодішні неандертальці перейшли Яблуницький перевал і вийшли на тепле підсоння Прикарпаття, а далі — за півмільйона років! — розповсюдились до Дніпра та Десни, де й стали розвинутими кроманьйонцями. Тут 600 тисяч років тому їх і накрив перший льодовик. «Льодовики загартували українців», — стверджує Лев Силенко у своїй відомій праці «Мага Віра». До кордонів теперішньої України перший льодовик не дійшов, але холоду нагнав. І почалося воно — загартовування майбутньої української, а через неї і всіх європейських націй: 50 тисяч років холоду,— 80 тисяч років тепла; 40 тисяч років холоду (другий льодовик) — і... 200 тисяч років субтропічного клімату (середземноморського — за визначенням учених): великий період, що дозволив кроманьйонцям стати гомо сапієнс — розумними, витривалими праукраїнцями.
Однак ознаки цивілізованого етносу, власне національної культури з’являються в надрах четвертого льодовика (110—12 тис. р. до н. е.), зокрема в період XXV—XV тисячоліть до Христа. Тобто йдеться про ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Нація — людська спільнота, що пройшла тривалий історичний шлях розвитку і як наслідок еволюції, має свою мову, свою віру, неповторну вдачу (психологію) та самобутні етнічні й фольклористичні ознаки: пісні, звичаї, народно-прикладне мистецтво, свою міфологію й символіку, одяг, архітектуру, усний та писемний епос тощо. А тепер про перші ознаки української нації. Йдеться про XXV—XV тисячоліття до н. е. Про ті реліквії, що їх відкопав на початку XX століття (1908—1909 роки) видатний український етнограф, археолог і антрополог Федір Вовк у селищі Мізин над рікою Десною (Чернігівщина) на 6-метровій глибині: орнаментовані браслети зі слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок — символи Матері-Землі та родоначальниці людства (І. Кузич-Березовський), декілька фігурок собак (перша присвоєна людиною тварина — тотем деяких давньоукраїнських племен), вироблені зі слонової кістки ножі та голки (які, на думку видатного дослідника старовини Івана Кузича-Березовського, свідчили, що давні українці тих часів виробляли полотно) та багато іншого. Одне слово, віднайдені старожитності вказували на те, що Мізинська культура XXV—XV тисячоліть до н. е. — давньоукраїнська. З неї бере свій початок українська нація й водночас — людська цивілізація.
Докази: меандровий, суто національний, український орнамент, що містить глибоку оптимістичну ідею безконечності буття. Сей мотив стане домінантним і в Трипільській культурі, й у всьому українському народно-прикладному мистецтві аж до XXI століття н. е. (меандровий орнамент із часом запозичать Єгипет, Греція, Рим). Друге: мізинські культові браслети з сонячною та місячною символікою — надалі провідний мотив українського народно-прикладного мистецтва на всі майбутні тисячоліття й століття. Третє: стилізовані та реалістичні жіночі статуетки. За Трипільської культури вони переростуть у символічні зображення святих жіночих персонажів давньоукраїнського пантеону (Коляда, Слава, Дана, Лада, Берегиня, Жива, Мокоша та інші). І четверте (се вже знахідка радянських археологів): у шарах Мізинської культури знайдено кістяні флейти та жіночі статуетки в позі танцю. А також мамутові кістки, розписані червоною фарбою, а ще — молотоподібні інструменти. Сим учені довели, що в ті часи—за доби мисливців на мамутів — побутували палеолітичні ансамблі ударних інструментів із кісток мамута. Одне слово, українці започаткувалися як нація співуча. І про це свідчать зафіксовані фольклористами 200 тисяч українських народних пісень — рекордна в світі кількість, що її можна занести до Книги рекордів Гіннеса. Та найвеличніше, що спородила Мізинська культура, тобто доба XXV—XV тисячоліть — се усний народний епос: міфи і легенди. Се поетичне уявлення давніх українців про походження світу, Сонця, зірок, неба, річок, океанів, людей, тварин, пташок і всієї тієї краси, що наповнює наш довколишній світ.
Давньоукраїнська міфологія — духовна скарбниця українського народу, се пам’ять тисячоліть. Тобто УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ (і цивілізація теж) починалася з духовності, перша людська цивілізація починалася не з меча, а з плуга і з сонцеподібної хлібини. Цю хліборобську культуру заснували давні українці перші орачі — ОРІЇ. Першими в світі приручили коня, винайшли колесо і плуг, проклали першу борозну, посіяли жито пшеницю, спекли першу хлібину, яку згодом понесли у світи. Оратта мирна держава — се територія і влада. А територія Оратти (за «Картою неолітичних поселень» доктора історичних наук Д. Телєгіна) — Закарпаття, Галичина, Волинь на Заході, Сіверський Донець — кордон на Сході, верхів’я Десни, Прип’яті та Сейму на Півночі. А на Півдні — Крим, де бачимо поселення давніх українців навіть у районі теперішнього Севастополя. До того ж територія Оратти невпинно розширювалася — і в IV тис. до н. е. її східний кордон пролягає до ріки Волги! У Подніпров’ї (культури Трипілля) саме тут, особливо на Черкащині, дошумерська Оратта досягла свого найвищого розвитку. І мир та благодать на сій благословенній землі тривали близько 4500 років. Дивовижно: на багатющій виставці Трипільської культури у Софії Київській (2005 рік) було виставлено близько 2000 експонатів усіляких старожитностей в основному — керамічних виробів, скульптурних зображень тощо і жодного меча чи наконечника бойової стріли! По-друге, не було рабовласництва (чим грішив пізніший Шумер). Усі члени суспільства рівні! Ідеальне народовладдя: усе вирішує, всім порядкує віче. Була духовна влада волхвів — влада совісті людської й рідної віри. Се красномовно й точно визначив професор М. Сенченко у своїй передмові до книги Юрія Шипова «Джерела»: вчений назвав період Оратти «Золотим віком», який був «Весною цивілізації».
Тож давньоукраїнська Оратта — країна орачів — наша гордість і слава. І ми нікому її не віддамо. Як не віддамо кургани (понад сто тисяч) й могили наших героїчних предків. Як не віддамо свої серця. І про найголовніше в ланці етногенезу: про менталітет оріїв — давніх українців, коли у праукраїнців закладалося на генетичному рівні те, що утверджувалося у психології, в національному характері українців за доби Оратти: виняткові доброта, щедрість і щирість душі, лагідність, людяність у всьому, світоглядний оптимізм, довірливість і безпосередність, філософський склад розуму, почуття гумору, самовідданість у намаганні творити добро для ближнього і для громади, тобто — великодушність. Сі риси стали домінуючими для національного характеру давніх українців. Оратта — се розквіт Трипільської культури. Буяння фарб, розмаїття форм, глибина змісту... Глиняний посуд, оздоблений орнаментом, що утверджує святість Землі, яка світ годує. Мотиви орної землі — провідні. Се — майже реалістичні смуги ріллі, борозни, яким немає кінця-краю. Як і життю!
Щось величне, радісне, життєствердне бринить у земляних орнаментах Трипільського глиняного мистецтва. Як перегукується воно з наскельним написом на гроті Кам’яної Могили — написом, що його розшифрував учений Анатолій Кифішин: «РАДІСНО ПЛУГ ОРЕ». Бачимо, відчуваємо, що рільництво Трипільської доби стало явищем романтичним. Адже Трипілля годувало світ хлібом. І хлібина одразу стала сонцеподібною. Отже, українці Трипільської доби — романтики, ся риса стане невід’ємною ознакою менталітету українців».
На фото: меандровий орнамент на мізинському браслеті XV тисячоліття до н. е. і з яким споріднений трипільський орнамент та українські вишивки й писанки