На початку травня минуло 42 роки від дня, коли радянська влада замордувала в лагері Олексу Тихого – українського дисидента, правозахисника, мовознавця, члена-засновника Української Гельсінської групи. Він переймався долею української мови та культури на Донеччині, гостро реагував на русифікацію та активно боровся проти неї у рідному регіоні.
Олексій Іванович Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка біля міста Дружківка Донецької області. Закінчив філософський факультет Московського університету, працював учителем, завучем. У 1956 році був засуджений несправедливим судом на 7 років таборів суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав за виступ з відкритою заявою проти окупації радянськими військами Угорщини. Перебуваючи у концтаборах Мордовії, О. Тихий познайомився з багатьма активістами національно-визвольних змагань. Про зустріч з Тихим відомий правозахисник Л. Лук'яненко згадував: "Уперше ми побачились з ним навесні 1961 року в мордовському концтаборі у селі Сосновка. У міцному потискові його руки, в усій його постаті і навіть у ході відчувалася якась урівноваженість його високої душі. Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав. Але так і не призвичаївся до несправедливості та знущань табірної адміністрації. Утім, присікування тюремників та вибіркові жорстокості сприймав звичайно з гумором, підбадьорював інших".
О. Тихого звільнили у 1964 році. Він працював вантажником, слюсарем-механіком, кочегаром. На життя переважно заробляв фізичною працею, маючи два дипломи про вищу освіту. Тим часом підготував книгу висловлювань видатних людей світу про рідну мову "Мова народу – народ", написав статті "Думки про рідний донецький край", "Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області", "Вільний час трудящих". У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. Його перу належить низка праць з педагогіки.
Судочинці, які поставили за мету знищити непокірного правдолюбця, дали таку свою політичну оцінку нарису "Думки про рідний Донецький край": "Тихий зводить злісні наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний і суспільний лад, національну політику КПРС і радянського уряду". Виявилося, що роздуми над питанням національного розвитку народу були для імперії найнебезпечнішими. За це О. Тихому було пред'явлено ще одне звинувачення, а 4 лютого 1977 року його та письменника Миколу Руденка заарештували. В ході слідства справу перекваліфікували на «антирадянську агітацію і пропаганду».
У 1977 р. усі закордонні радіостанції подавали матеріал про суд над Олексою Тихим і Миколою Руденком. Їх судив закритий суд за створення Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Прокурор засуджував О. Тихого за те, що цей «отщепенец и терорист» писав статті, де виставлялися вимоги: «хочу, щоб школа виховувала й навчала б дітей, які б у майбутньому не стали міщанами й бюрократами, щоб ніхто не сидів у в’язниці за слухання «радіоголосів». Суд відміряв небезпечному рецидивісту максимальне покарання – 10 років концтаборів особливого режиму і 5 років заслання.
Довгі роки перебування в ув'язненні, голодівки-протести виснажили здоров'я Олекси Тихого. Багато разів Олекса Тихий оголошував голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання політв'язнів – порушення їхніх прав на листування, побачення. Одне з таких тривало 52 доби. 1978-го на 17-й день чергового голодування в нього стався внутрішньошлунковий крововилив. Коли в'язня принесли до лікарні, мав тиск 70/40. Начальник табору запропонував написати покаянну заяву. Категорично відмовився. "Жити будете в муках і недовго", – пообіцяв тоді хірург-чекіст (із спогадів сусіда по камері Василя Овсієнка). Останні роки ув'язнення Олекса Тихий увесь час хворів, шлунок нічого не сприймав, виникли спайки кишок, потім з'явилися метастази, переніс кілька операцій. Допомоги вчасно не надавали: зламався рентген апарат, немає відповідного лікаря тощо. "Я не шкодую за тим, що робив, не тримаю ні на кого зла. Я робив те, що мусив робити", – сказав рідним під час останнього побачення. 5 або 6 травня 1984-го він помер у тюремній лікарні в Пермі. Йому було 57. Синові Володимирові не дозволили забрати тіло батька: "Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи".
Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті українські дисиденти залишалися бранцями радянського режиму.
У 1989 році табірні побратими та громадськість перепоховали Олексу Тихого разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином на Байковому кладовищі у Києві.