Останні публікації про колекціонера Ільїна нагадують дитячу радянську казку про королівство кривих дзеркал, яка в свою чергу зфальшована з іншої казки «Аліса в Задзеркаллі». Олександра Борисовича і його колекцію назвали найзагадковішими на теренах Європи. Мовляв, є такий собі Лувр+Ермітаж у простій хаті на вулиці Урожайній, 28. Дворище 15-20 звичних радянських соток.
Популяризатори хранителя скарбу пишуть про понад 7300 рідкісних книг, старовинні монети різних народів і номіналів, ікони в золотих та срібних оправах, колекційні меблі, давні унікальні прилади (мікроскопи, телескопи, хронометри, термометри, барометри), китайські вази, японські гравюри, чеський кришталь, саксонська порцеляна, портрет Катерини ІІ та інші картини, самовари, грамофони, церковне начиння й різне антикварне «фаберже». І вишенька на тортик – Ільїн збирав ще й кам’яні сокири, ножі-скребки, рубила, молоти, керамічні вироби і черепки з палеоліту-неоліту. Загалом без книг набралося 4121 раритет.
Тепер ось, за третину століття після кончини Ільїна, ще один колекціонер взявся за «нєтлєнку». Микола Цуканов спробував олюднити свого кумира. Зібрав спогади людей, які, за їх словами, добре знали героя нарису. Запевняли, ніби були з ним на короткій нозі. Юрій Тютюшкін, наприклад, з ним базарував, а дорогою додому заїдали могорич пельменями в їдальні заводу Таратути. Стіл забезпечував дядя Шура, оскільки електрик тресту їдалень та ресторанів був тут своїм в стєльку… Юний тоді тезка Ільїна Чуднов, котрий сьогодні наближається до 70-літнього віку, називає Олександра Борисовича своїм учителем.
«Він тоді здався мені нецікавим, похмурим, неяскравим. З часом він мене запросив у гості і почав прилучати до тієї літератури, яку сам любив. Він цінував літературу не думки, а сюжету. Пригадую, праці історика Євгена Карновича у нього були підшиті у один величезний том. Пізніше на його прохання я купував деякі книги у тодішньому Ленінграді, знайомив з іншими колекціонерами. «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького після довгих вагань Олександр Ільїн придбав за півтори тисячі царських золотих рублів. Це була величезна сума. Чому так дорого? Бо це було видання, яке належало особисто Яворницькому і там мало не на кожній сторінці були його помітки – якісь байки, прислів’я, особливі слова з побуту козаків»...
Колекціонер актор-пенсіонер Іван Анастасьєв багато років дружив з Борисовичем, але не міг вибачити йому перехоплену «меблю». Цю французьку посудну шафу Іван Федорович хотів купити, але Ільїн, пролізши поза чергою, випередив його. І ця образа перекочувала вже і на той світ…
Колишній агент ГРУ і російський держфункціонер Віктор Петраков у спогадах писав: «Коли Олександру вперше вдалося обміняти прекрасну добірку монет XVIII століття, в тому числі золотих, на книги, йому добре перепало від матінки Наталії Олександрівни. Так бібліофілія скоро переросла в бібліоманію. Якось я запропонував Олександру Борисовичу ставити на переплетені ним роботи свій фірмовий знак. «Та що ви, це нескромно», – говорив Ільїн, трохи соромлячись, проте не приховуючи задоволення від захопливих відгуків про його роботи».
Але, як бачимо, спроба Миколи Цуканова, при всьому його бажанні, не випрала повністю і не відпрасувала знамениту робу пана Ільїна. Кожен епізод можна тлумачити по-різному. Білі шата явно не для нього.
А ось ще інформація для роздумів. Коли Олександр Борисович у 1960 році переїхав до Кіровограда, з ним прибуло два контейнери добра. Колекціонер ні в що не ставив матеріальний комфорт. Тому вважаємо, що тару наповняла колекція. Між тим Ільїн запевняв колегу збирача Орленка, ніби перевіз із Києво-Печерської лаври, де працював, 114 екземплярів. Але чи треба було для такого малого скарбу замовляти два залізничні контейнери? З тими контейнерами нічого не зрозуміло. У 1993 році, вилучаючи ільїнські надбання, вивезли з обійстя 20 вантажівок. Вважай, 20 тих самих контейнерів. Хто наповнив ще 18 з них?
Колекцію почали збирати ще батьки Олександра Ільїна, і цим пояснюється її багатство. Емігрантська газета «Голос России» 1.9.1921 писала: «Московська надзвичайка напала на слід організації, яка займалася систематичною крадіжкою цінних і рідкісних книг із державних книгосховищ. На чолі цієї організації стояв особистий друг Леніна та Луначарського, пролетарський поет Дем'ян Бєдний, який крав книжки і передавав для збуту агентам. Було встановлено, що багато рідкісних екземплярів було за значні гроші продано до Швеції. Завдяки протекції Луначарського справа не отримала подальшого ходу».
Продав іноземцям книи у прикордонні молодий чекіст-комуніст. Через тиждень у тій же газеті про більш ранні події: « 2 липня через фінляндський кордон разом з групою емігрантів, що втекли з Петербурга, пройшов до Теріок і далі колишній комісар Державного Ломбарду в Петрограді Микола Глівінський. Слідство встановило зникнення з комори ломбарду дорогоцінних речей на суму, що перевищує мільярд радянської валюти. Зникла діадема, що належала колишньому графу Шерем'єтєву, в якій знаходилося більше сорока каратів діамантів, нитка перлів із 76-ма великими зернами, колишня власність купця Щукіна, і ряд дрібних речей, всього за формулярам 109 каратів діамантів. Зазначений Микола Глівінський, за даними фінської поліції, минаючи карантин, відбув на шведському пароплаві «Ваза» до Німеччини і повинен перебувати в Гамбурзі чи одному з портів Північного моря. Повідомляючи про це, пропоную Вам, на вимогу Наркомюсту вдатися до послуг приватних детективів Берліна для затримання Глівінського».
Через кордон втікачів провів той же молодий чекіст, реально забезпечуючи майбутнє рідним дітям. Наприклад, у 1933 році у Вітебську Борис Ільїн роздобув висівки (на той час це був делікатес, однак не для директора олійжиркомбінату), які обміняв на рідкісну бельгійську рушницю, красиву, компактну і зручну. А чоловік сестри Олександра Тетяни (племінники Ірина та Андрій Підтьолкови, які хотіли успадкувати колекцію, – її діти) під час війни працював в окупаційній зоні у Німеччині, звідки вивіз два піаніно, мотоцикл «Цюндап», меблі, фотоапаратуру, друкарську машинку і, знову ж таки, унікальну зброю.
А тепер прикиньмо, як можна розмістити в помешканні на 100 квадратів таке куписько речей? Виявляється, – запросто! З палеолітом все ясно – він лежав у дворі під знаменитою гушею, де так звані «підгрушники» втоляли духовний голод. Наприклад, як згадував колишній мііціонер Веніамін Янишевський, тлустенький письменник Микола Смоленчук при написанні роману «Білі бланкети», лежачи на животі і студіюючи Яворницького, Грушевського і Скальковського, від вітерця притискав папірці з помітками давнім рубилом. Оскільки зручності були у дворі, фривольна японська графіка з гейшами і самураями знаходилась там. «Запорожці», кого допускали на кухню, сідали на фірмові табурети з місцевої тюрми, про яку писав ще Дон-Амінадо. Тут же, у старовинному буфеті й на підлозі, навалом громадились сервізні супниці, тарілки, тарелі, чашки з блюдцями. Четверту ніжку столу заміняв стос книг, вічно поповнюваний, бо миші швидко мололи нижній том на космічний пил. Інші меблі, картини, вази, ікони та самовари очевидно вклалися в 121 експонат, розтиканий по кінатах печери нашого Алі-Баби. А сухим залишком стали 4000 золотих монет! Їх, звісно, було більше, але на час вилучення колекції значна частина знаходилась в нелегальних оборудках, а частина просто не знайдена. Не виключено, що дещо прилипло до чиїхось рук при тій експропріаційній смуті, як підозрює дослідник Володимир Босько.
Щодо самого героя цієї епопеї, то про нього висловлено масу найсуперечливіших суджень. Олександр народився 4 квітня 1920 року в Рибінську або Смоленську. Дід та батько – непмани – освоїли литво, карбування, гравіювання, покриття металів, пайку кольорових і дорогих металів, а малюк у їхній майстерні, де старші успішно займалися обраним ремеслом, все мотав на вус, який ще й не виріс. Правда, дід рано помер і невідомо, чи передавав професійні ноу-хау онуку. Олександр прекрасно знав хімію, фізику. Гарно малював. Захоплювався мистецтвом.
Краєзнавець і колекціонер Віталій Постолатій на Біблії клявся в газеті «Україна-Центр», що гуманітарний ухил – від матері Наталії Олександрівни – спадкової дворянки з роду Римських-Корсакових. Мовляв, батько Борис мав лише початкову освіту і знав лише те, що знав. Однак, слід врахувати тогочасну статистику. Римських-Корсакових в Калузькій, Курській, Московській, Новгородській, Орловській, Смоленській, Тверській, Харківській, Катеринославській і Тульській губерніях розплодилося не менше, ніж Іванових, Петрових та Сідорових, не кажучи вже про Смірнових. Це до того, що гіллястий рід дає дрібний плід.
Той же Постолатій стверджує, ніби наш геній купно з батьками і сестрою Тетяною перед війною мотався по Союзу складним і заплутаним маршрутом: Смоленськ-Вязьма-Вітебськ-Одеса-Рибінськ. Батько, як удатливий чекіст і партієць, потрапив до керівної номенклатури. Спеціалізація – олійжиркомбінати. Мати – бухгалтером при ньому. В Одесі родину застав Великий голод і Великий терор, але Бог милував. Та й дивно було б голодувати на хлібному місці тому, хто потрапив у мейнстрім!
Проте, часті переїзди заважали шкільній освіті дітей. Можливо, тому Сашкові чотири роки підряд не вдавався вступ до вишу? Аж у вересні 1941 року мрія збулася. Та було не до знань – під Москвою рили окопи, над нею висіли ковбаси аеростатів, на дахах чергували старики і піонери, вулицями снували часті караули. Парубок майнув до Рибінська, де й придбав «білий квиток». Але про це і про суд у 1944-му за групову крадіжку провіанту в особливо великих розмірах пан Постолатій чомусь не згадав.
За злочин світила смертна кара, але Олександр отримав п’ять років виправно-трудових таборів. Інші літописці колекціонера (Володимир Босько, Чуднов) твердять, що вже через чотири місяці після суду той вільно гуляв вулицями міста. І ніхто з дослідників навіть подумати не міг, що той грабунок оранізував і очолив батько Борис на своєму олійжиркомбінаті, аби замести сліди директорсько-бухгалтерського «сімейного підряду»! Тому й довелося не лише терміново навар повертати та щедро мастити хабарями суддівські долоні, а й завезти в Москву високим партійцям. Значною втратою золотого запасу та завдяки тихій втечі з Рибінська в 1945 році вдалося родині пригасити пожежу. Батьки осідають в Кіровогаді, будують родинне гніздечко, сестра навчається в Москві, а Олександр в Києво-Печерській лаврі послушником. Чим і де ще перебивався він довгі 15 років, де здобув професію електрика не каже ні один запис в трудовій книжці та ні один абзац від його числених біографів. Утім, невиразні натяки є, ніби тоді мав брудершафти з Берією, наводив земляцькі мости з Андроповим, штовхав батька на одну парту з Косигіним та спізнався з кримінальними авторитетами, прилаштувавшись хранителем общака. Московські кінодєли навіть приплели дружбу з колумбійськими наркокартелями через теж байдужого до одягу Че Гевару.
Кіровоградський цикл О.Б. почав на «Червоній Зірці», та дует не склався. А трест ресторанів та їдалень відкрив чоловіку душу. Платив не те, щоб, але й питав мало. Та ще безплатно годував і манив жіночою увагою. Натуроплата процвітала, бо хто ж хоче, щоб коротке замикання на електроплиті та сліпа лампа під стелею не збивали з трудового ритму. А скільки трест мав їдалень під опікою? Працював Ільїн один, чи в бригаді, і які мав стосунки з колегами? Там теж знайшлося б щось цікаве. Отож, ігнор цього – серйозне упущення літописців найвідомішого в Кіровограді електрика.
Силовики усіх мастей змагалися за дах над підпільним мільйонером, що аж не на жарт суперничали. Очевидно всесоюзна непричзнь між відомствами далася взнки. В шістдесяті роки, наприклад, з дому Ільїна вкрадено деякі колекційні речі. Місцеві злочинці хотіли продати здобич. Але свояк Олександра, ветеран війни, кавалер бойових орденів, прокурор слідчого відділу облпрокуратури, старший радник юстиції (полковник) Іван Юхимович Подтьолков за лічені години відновив статус кво. Лузери, звісно, сіли, але й лохам показали тільки вершину айсберга – книги. Так описав цю, ніби одну-єдину крадіжку в Ільїна Веніамін Янишевський.
Дещо по-іншому подія озвучена відомим краєзнавцем Володимиром Боськом. За його версією крадіжку здійснили досвідчені гастролери. Швидкість контрзаходу обумовлена тим, що сам Ільїн ніби був полковником КГБ. Так, зрештою, вважало і найвище обласне начальство – особливо у неформальній задушевній обстановці, коли всі без галстуків. Літературознавець Володимир Панченко не поділяв причетності колекціонера до КГБ. Мовляв, чому ж тоді «чекісти» так погано дбали про свої авуари?
Подробиці тієї історії інтерпретував і колишній директор краєзнавчого музею Павло Босий, у 1993 році один з членів комісії, що вилучала й описувала цінності в будинку Ільїна: «Кажуть, разом з книгами злодії винесли й золоті монети. Коли міліціянти запитали, чи належать вони йому, Ільїн характерним йому масковскім гаварком видав: «Кнігі – маі, а залатішко мінє нє шєйтє!». Пан Павло ще додав, що та вікопомна акція відбувалася під пильним оком «мовчазного чоловіка в білому костюмі та крислатому капелюсі».
Далі пан Янишевський, крім прокурорського сліду відшукав і міліцейський: «Якось начальник карного розшуку УМВС Георгій Харичкін наказав мені запросити до нього колекціонера Ільїна. Про що йшлося за зачненими дверима – не знаю. Бесіда велась тет-а-тет. Вийшов гість з кабінету спокійний, як двері». Треба глянути, чи описав пан Харичкін у своїй рукописній книзі «Сторінки історії кіровоградської міліції» згадані паном Янишевським епізоди?
На закиди цікавих про владний або кримінальний дах над ільїнським зібранням і чому обійшлося тільки однією крадіжкою, племінниця Ірина Подтьолкова гучно сміється й каже, що їх трапилося кілька. Просто доброї душі дядя Шурик пригрів на грудях багато заздрісників й уміло ховав прикрі кінці збитків у воду. Було б ще більше грабежів, якби не захист від її батьків – адже мама займала круту посаду на комбінаті, а тато був заступником обласного прокурора. А натяки на холостяцький стан, на нехіть до праці в держсекторі, на відрядження до різних міст Союзу, які дядя підписував собі сам, на ухиляння від податків на приватне підприємництво тощо є злісним шельмуванням під ярлик «злодія в законі» підлими недругами дружної родини.
Ех, послухати б ще про адвоката і контрабандиста Юхима Столярова, місцевго друга Ільїна, про такого ж ленінградського друга Поташинського Мойсея Залмановича, про музейницю Тетяну Король з Київа. Але вже втомився і ви, мабуть, теж…