Любов ПРОЦЬ
Поменшало атлантів...
...Не можу повірити...
Царство Небесне світлій душі Вашій, дорогий Володимире Олександровичу... Дякую за розкіш спілкування, за високу присутність у моєму житті...
Базилевс
Сидить собі на острові Глевасі
Поет-аскет, який зрідні пророкам.
...Прийшли сніги, на сіре й чорне ласі,
А з ними тиша -- мудра і стоока.
Пороззирались навсібіч -- не щедро...
На вас би, люди, доброго гарапа!
...О, сонця свіжа запахуща цедро,
Хоч ти йому на скибку дня покрапай!
Лінива грубка... Солоспіви псячі...
У шибці німбом -- сонечко марненьке...
Та ланцюжком слідів довкола дачі
Друг Лис об серце зношене дзеленькне...
-- І пес, і я -- з нас кожен тут при ділі:
Він гавкає, а я пером глаголю...
...Похукавши на пальці задубілі,
Спускається Поет у шахту болю...
Степ
Тут небес примружена безодня,
Трави в пояс хиляться: заходь!..
Ця земля -- як паска великодня:
Замісив на ста сонцях Господь!
Кинув жменю жайворів-родзинок,
Дощиком веселим окропив
І зішив промінням воєдино
Землю й небо в сонячні степи.
Ловить вухо десь іржання кінське...
Суржик спотикається щокрок...
А село, що мовить по-вкраїнськи, --
Мов трипільський сивий черепок,
Що до ока зблисне з-під орала --
В душу рідним поглядом сяйне!
Тут козацька Січ розкошувала
І бродило лихо потайне...
Нині вкотре наші рани солять,
Та не дасть пропасти добрий Бог:
Соняхом зійшов Кичинський Толя -
З Базилевсом орють степ удвох...
селище Дубляни на Львівщині
Марія КАРАСЬ
СПЕКА
новела
– Ну, як я вигляжу?
– Нормально…
– Ні-ні, потрібна чесна відповідь! Це дуже важливо!
Він змовчав.
– Що, так погано? – не вгавала вона.
– Ти занадто худа, якась замучена і виснажена, неначе хвора. Голова непропорційно велика щодо тіла. І ще… ніби у тебе воші й лишаї.
– Невже?! – вона покрутилась перед дзеркалом на всі боки. – А очі? У мене гарні очі.
– Гарні… великі, яскраві і щирі. Добрі. Але не всі дивляться в очі… Не сумуй, можливо, ти викличеш жалість.
Вона сіла й зітхнула.
– А що мені сказати? Як привітатись? «Доброго дня! Я – ваш Хранитель чистих помислів, прямо так? Чи щось вигадати?
– Ти що?! Він тебе не зрозуміє. Ти ж – кицька!
– Вибач, забула, – вона журливо опустила голову. – Це несправедливо робити нас такими!
– Так, несправедливо…
* * *
Нога боліла немилосердно. Біль утворювався в стегні вище коліна, далі тугими нитками перетікав на гомілку і концентрувався у стопі, де і кололо, і нило, і пекло, і розпирало. Втомлений уже зранку мозок Андрія не міг цього осягнути і також запалювався голками зсередини, адже ноги не існувало. Її ампутували давно, десь пів року тому, але вона боліла. Лікарі попереджали про фантомні відчуття, та він ніколи б не подумав, що буде саме так.
Хлопець глянув на милиці. Міцна хвиля відрази підкотилась до горла. Все змінилось: навчання, гуртки, спорт, друзі, кохання, рідні… Його не цікавило більше нічого. Перший час всі приходили, телефонували… Постійні питання: як ти? не болить? як тримаєшся? Постійні запевняння, що все налагодиться, навчишся жити по-новому. Поради психолога… Він почав замикатися в собі, закривати від юрби страх, невпевненість, злість на несправедливість, назовні виходила лише агресія. Андрій став жорстоким, йому хотілось калічити близьких, не фізично, морально. Хотілося, щоб їм було погано, сумно, щоб відчуття вини переповнювало все їхнє єство. Хлопець, можливо, й відчував – це неправильно, але вдіяти нічого не міг.
Першою здалась Юленька. Спочатку вона тихенько плакала, потім ображалась, тужила, а далі – сварки, і як підсумок – зібрані валізи і від’їзд. Затишна квартирка, де пара тільки-но намагалась створити родину, враз стала порожня й тиха. Наступними відмежувались друзі. Він ретельно відштовхував усіх по черзі. Лишився один Вадим. З ним Андрій пив шалено, до забуття, до блювоти і повного відрубу. Мати продовжувала приходити. Вона обережно відчиняла двері до його пробудження, приносила їжу, одяг, прибирала безлад, сиділа на кухні, чекаючи на сина, а він робив вигляд, що міцно спить. Іноді мати стукала до кімнати і отримувала лише крики, чи хлопець просто запускав милицями у стіну. Ті падали з гучним стуком на підлогу, чулися обережні кроки, а далі знову тиша.
Настало літо. Андрій думав – полегшає, щось зміниться у ньому, але ні, навпаки, погіршало – він майже не вставав із ліжка, не ходив на милицях, не намагався зробити протез… Жахлива спека перетворила червень на пекло. Хлопець не мився, культя пріла, і на місці розчухів утворилась велика рана, що сочилась рожевою сукровицею. Ночі не приносили ні полегшення, ні прохолоди. Чомусь саме в темну пору приходили думки. Вони важкими хмарами нависали над Андрієм і майже матеріально давили на груди. Питання: чому? за що? як так? – уже не цікавили. Залишалося одне: навіщо терпіти? Це так безглуздо і важко. І даремно. Хотілося щось зробити з собою на зло іншим, щоб їм стало ще гірше, щоб виникла жалість в їхніх очах. Але перед тим потрібно вбити кицьку. Найголовніше – спочатку вбити її, а потім уже можна і себе.
Ця «розвага» розпочалася близько тижня. Тварина приходила щоранку, сідала на підвіконні спальні й нявкала, навіть не нявкала – верещала. Страшна, сіра, облізла, худа, як скелет. Андрій кричав на неї, махав руками, кидав чим попало, а кицька тільки дивилась на нього через шибку великими шаленими очима. Періодично вона зникала, але обов’язково поверталась і знову несла свій пост. Довелося без потреби покинути ліжко. Він повибирав з горщика вазона камінці, позбирав декоративні прикраси зі стінки ті, що важчі, і заховався надворі, за рогом будинку. Як завжди, тварина прийшла під вечір, сіла на підвіконня, зазираючи всередину. Андрій обкидав її всім, що мав у кишенях, кілька раз поціливши. Кицька завила ще сильніше, кульгаючи, відбігла на безпечну відстань і знову вп’яла в нього свої очі.
«От, бля, це сіре опудало – просто демон якийсь!»
На восьмий день в Андрія зародився план. Зранку він прийняв душ і перев’язав ногу. У кутку знайшов запилені милиці. Їх також довелося мити. Спробував походити, спочатку в хаті, потім по двору, впав при цьому кілька разів. Подивився на себе в дзеркало, поголився. Відросле кучеряве волосся, що потребувало стрижки, зачесав назад. Одягнувши штани, довго думав, куди подіти непотрібну холошу. Штанина звисала вниз сиротливим шлангом. Відрізати? Він вирішив знайти шорти. Провозившись досить довго, хлопець втомився, але план передбачав розпочати з кицькою удавану дружбу. Він налив у посуд молока й вийшов на ганок. Примостившись на сходах, став чекати. Вона прийшла швидко. Одразу підбігла до мисочки і жадібно почала пити.
«От, молодець! Просто молодець!» – Андрій самовдоволено посміхнувся. Кілька днів він годував тварину. Вона потихеньку осміліла і, нарешті, почала підходити, тертись об здорову ногу з легким муркотінням, але була ще полохлива й насторожена.
За тиждень план був готовий до виконання – кицька вже сідала йому на коліна і засинала спокійним сном.
Зранку знову було спекотно. Андрій уже набув досить пристойного вигляду й опанував, нарешті, милиці. Напередодні набрав по мобілці матір і попросив принести сирого фаршу, мовляв, хоче щось приготувати. Та зраділа, як дитина. Він зустрів її надворі. Мати радісно дивилася на нього, так само, як тоді, коли прийшов із війни, і не заперечувала, коли хлопець, забравши фарш, спровадив її надто поспішно.
По цьому натягнув шорти, майку і вийшов на вулицю з метою дістатися до найближчої аптеки. Дорога була недалека, спекотно, та він навмисне обрав обідній час, коли сонце найдужче припікає: тоді немає перехожих, а він нікого не хотів бачити, ні з ким зустрічатися. Повітря не рухалось, розпечений асфальт пік через підошву, йти на милицях було важко, майка враз стала мокрою, піт тік по обличчю, спині, ногах, але він уже не падав.
Аптека зустріла кондиціонерною прохолодою та медичним запахом. Було порожньо, лише продавець. Андрій впізнав чорняву дівчину, вчився з нею в одній школі.
– Доброго дня!
– Доброго… – вона підняла очі й запнулась, – Андрію?! Рада тебе бачити!
Він не зреагував.
– Я – Олена, пам’ятаєш?
– Ні, не пам’ятаю, вибач, – збрехав Андрій. – Я поспішаю, мені потрібно снодійне.
– Ми разом навчались…Олена, на першій парті сиділа.
Андрій ще раз промовчав.
– Жаль, що з тобою таке… ця клята війна… – продовжувала Олена.
– Снодійне є? – запитав Андрій. – У мене рецепт, ось, – він витяг із кишені зім’ятий папірець. Рецепт залишився ще з госпіталя, одразу після поранення, коли він геть перестав спати.
Олена подивилася на рецепт.
– Це досить сильнодіючі ліки… Ти знаєш?
– Знаю, мені їх прописали.
– І бланк дещо прострочений… – дівчина уважно дивилася на Андрія.
– Так… але… зараз така спека, зовсім не сплю.
– Андрію, ти ж не задумав нічого лихого?
– Ти що!? – він щиро здивувався. – Якби я хотів себе вбити, вже б це зробив. Існує безліч способів.
Олена подумала: «А й справді, яка нісенітниця…», і насипала Андрію пігулок.
– Добре, держи! Ось інструкцію тобі поклала. Приймай суворо по інструкції!
– Авжеж …
Вдома Андрій висипав на стіл одразу всі десять пігулок із паперового пакетика і старанно перетер у порошок. Потім витяг із холодильника фарш, додав до нього суміш і добре перемішав. Хлопця переповнювало надзвичайне збудження, він не відчував болю, настрій став піднесеним, майже святковим. Понюхав отримане, лизнув язиком, навіть шматочок прожував і виплюнув, і не відчувши ніякого присмаку, лишився задоволеним результатом. Надвечір кицька прийшла, як звичайно.
– Моя ти хороша, молодець! – він обережно погладив кістляву спинку. – На їж, смакуй.
Андрій поставив перед твариною миску з фаршем і з насолодою потер руки. Кицька підійшла до миски, раптом подивилась на нього довгим, якимось людським поглядом і почала їсти.
«У неї гарні очі…», – подумав Андрій.
Він прокинувся серед ночі, весь мокрий від поту. Серце стукало сильно й часто. Нога не боліла. Звичним поглядом зиркнув на вікно, місяць світив досить яскраво. На підвіконні нікого… Андрій згадав ті очі, якими тварина дивилась на нього, неначе знала, відчувала і все одно з’їла. Що ж він накоїв? Навіщо? Вперше він заплакав, гірко й нестримно. Зі страху в окопах ніколи не плакав, людей убивав – не плакав, а тут – сльози лились і лились, і не приносили полегшення. Хлопець потягся до телефону:
– Мамо, мамо…
– Синку, щось сталось? – голос був переляканий та стурбований.
– Так.. ні.., я не знаю, мамо… Ти можеш зараз приїхати? Мені погано, мамо, мені дуже погано…
* * *
Зміна майже закінчилась. Вже прийшла напарниця і переодягалась у підсобці. Відвідувачів не було і Олена курила. Вона ховалась за аптекою під накриттям. Якось негарно, якщо фармацевт у медичній формі буде диміти, як паровоз. Дівчина втомилась, сонце вже сідало, але спека так само давила тіло.
– Олено! Ну все, я готова, можеш іти додому. – З підсобки вийшла Ірина застібаючи халат.
– Так, ось докурю тільки…
– Така спека, жах просто…
– Так… Знаєш, сьогодні заходив Андрій.
– Який?
– Ну той, що ногу втратив на війні, пам’ятаєш? Ми з ним разом вчились. Не пам’ятає мене.
– А, чула… Трагедія, звісно…
– Давно його не бачила. Він усамітнився, кажуть ні з ким не спілкується.
– І що? – Іра байдуже слідкувала очима за останніми променями сонця на обрії.
– Приходив по снодійне. Рецепт, правда, давній.
– Продала?
– Та ні, насипала вітамінів у пакуночок.
– Та ти що?! Навіщо? – колега здивовано підняла брови.
Олена знизала плечима:
– Не знаю… Добре, гарної зміни! Бувай!
Загасила цигарку, погладила приблудну кицьку, що терлася об її ногу, й пішла.
м.Черкаси
P.S. Новела Марії Карась «Спека» торік зайняла 1 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, червень)
1 червня, Київ
Жодного разу не був на «Книжковому арсеналі» – а тут співпало з «Журналістською весною». Від метро «Арсенальна» їхати проз офіс ОУН, автошляховий інститут, перед яким уже замінили крихітний, але перший в Києві, бюстик Пушкіна, аж до Лаври, до будівлі, яка колись належала матері гетьмана Івана Мазепи (про це мені повідала випадкова шанувальниця історичних цінностей у тролейбусі). Уже було далеко за 16-у годину, а при вході до книжкового ярмарку стояла довжелезна черга. Я обійшов її й ахнув подумки: всюди молоді, лиш де-не-де сиві вуса чи закутана в хустину голова. Трохи потинявся перед розкладками книг, пристояв перед головною сценою, де п’ятеро молодих говорили про переклад, послухав одного юного зухвальця з довгими рудими дредами на непомірно великій і круглій, як баняк, голові (він читав свої неримовані вірші продавцям – я навіть перепитав, як його звати: може, зустріну де те нав’язливе казання – Роман Грицик), а тоді прозвучала сирена повітряної тривоги, і хлопці в чорних строях почали випроваджувати присутніх начеб в укриття, хоча молодь виходила у двір і спілкувалась між собою чи сідала на траві з книгою… Тут я став затримуватись, зателефонував племінниці, що скоро повернусь, але вона мені нагадала, що під час тривоги метро не працює. На просторому подвір’ї арсеналу кавували за столиками, тут я зустрів Сергія Пантюка у пікселі, нагадав йому за анкету, а він: «Я відповім, але не одразу, бо дуже багато запитань і всі цікаві». Я сказав, що недавно прочитав його «Війну і ми». «Обіцяють мені перевидати до 60-річчя», – зблиснув жвавими чорними очиськами… Далі уздрів на підступі до низенького столика довгу чергу юних облич із щойно придбаними книгами, – і низько схиленою над столом бабусю, повнувату, з рудуватою стрижкою каре, у джинсовій куртці: здогадався, швидше за назвами книг – автографи дає Оксана Забужко. Мені потрібна була її електронна пошта, але як до неї підступитись! То я попросив молодесеньку дівчинину, яка закохано притискала до грудей найостанніше видання «Польових досліджень з українського сексу»: «Сашуню, попросіть її, хай напише в автографі свою електронну пошту: скажіть, що обізветесь відгуком…» Вона погодилась. Але моя хитрість не спрацювала: я збоку бачив, як Оксана вислухала студентку й відповіла своїм характерним вивіреним тоном: звертайтесь до видавництва «Комора»… Так, піймавши облизня, покинув я цей велелюдний книжковий ярмарок. А вже за воротами проминув розкладку книг поета Владислава Стольникова (знайомий з Ірпінського будинку творчості), згодом ще просторішу ятку, став роздивлятись книги й чую за спиною: «Василю!». Оглянувся: секунд кілька вгадував: «Сєриков Толя!» «Не зміг я сьогодні прийти на зустріч – прив’язаний ось… Вибирай!» – кивнув на розкладку. «Ні, я куплю в тебе, ось книга про Леопольда Ященка: його хор понад двадцять років тому співав на презентації моєї книги в Будинку вчителя…» «Померла недавно й дружина його, Лідія Орел…» Він подарував мені іще й останню Щербакову книгу з карикатурами «Кусто»… «Ти бачиш, якою до невпізнаваності стала Оксана?». Відбій тривоги.
6 червня, Кропивницький
♦ Тиждень тому я рушив у Київ, прямо в дорозі почав писати велике за обсягом оповідання без вигадок (може, й повість) і досі не можу відійти від тих хвилюючих п’яти годин у Шевченковому сквері. От що таке справжня ностальгія за молодістю!
♦ Сьогодні день журналіста. Я вже давно не журналіст у повному розумінні цього слова, але пишаюсь, що маю цей фах, що закінчив Шевченків університет… А дружина моя – справжня по сьогоднішній день: щотижня її публікацій чекають читачі сайту.
♦ Майже тиждень світ захлинається обговоренням шедевральної операції українських спецслужб під назвою «Павутина». Мовчать тільки Путін і Трамп. Шок? Образа? Заздрість? Здається, стартував новий етап війни, в якому Україна виявить силу не кількістю, а якістю – суперсучасними технологіями. І тому так образливо чути від американського сивого клоуна-нарциса: вони, Путін і Зеленський, схожі на двох малюків, які б’ються в парку й отримують від цього задоволення. Так може говорити лиш цинічна людина, якій абсолютно байдуже, хто розпочав цю бійню і з якою метою…
8 червня
«Провідна неділя» – цю невеличку, на 27 книжкових сторінок, повість читав двічі, бо за перше прочитання під кінець загубив логіку й сюжет оповіді, оскільки тут так багато поколінь і діючих осіб, кілька разів міняються ситуації, часи, простори й люди, що мимоволі розгубишся. Але при повторному читанні все улягається, як у кіно. Вперше знайомлюся з прозою Софії Майданської з антології жіночої прози «Острів зимового мовчання» (Київ, «Преса України», 2013), хоча ім’я її, потеси-прозаїка-драматурга, мені відоме давно в позитивних оцінках літературної критики. Ця повість підтвердила мої передчуття. Провідна неділя – це той єдиний день у році, коли до мертвих, на їхні могили, з’їжджаються живі, аби віддати шану пам’яті про них, згадати їхні добрі вчинки, їхні неповторні образи, передати наступним поколінням родову естафету. Це вічна тема. Сам я теж торкнувся її в етюді «Камінь від хандри». Читатиму й іншу прозу Софії Майданської.
11 червня
Російський вигнанець і правозахисник Володимир Осєчкін, який десять років мешкає у Франції, на YouTube каналі Гордона сказав, що війна з Росією може закінчитись через кілька місяців. А то й тижнів. Будуть звільнені усі території. Яким чином? В російської армії відберуть усі види аеророзвідки (старлінки, телеграм та інші) й вона залишиться сліпою. Уже начебто ведуться серйозні перемовини із приватними власниками цих засобів (Маск, Дуров…). Сліпа армія ні на що не здатна – вона змушена буде покинути усі зайняті терени.
15 червня
♦ Три дні тому наші ЗСУ переступили цифру у мільйон – ось кацапам гостинець до їхнього дня незалежності.
♦ Пішов четвертий тиждень, звідколи я говорив із Станіславом Новицьким. За цих 25 днів він жодного разу не зателефонував. Такого в наших багаторічних стосунках ще не було за винятком періоду, коли сам я йому заборонив дзвонити. Що трапилось? Швидше всього, що він задіяний у фронтових справах на Запоріжжі. Бережи його, Господи!
16 червня
♦ У третій день літа, в день народження Віктора Лисенка, вдруге вшановували лауреатів премії його імені. Враження неоднозначні. Зі знаком мінус: поза трійкою лауреатів опинились Антоніна Царук, Микола Романюк і Ольга Полевіна; а лауреатами стали Наталя Бідненко, Іван Петренко, Василь Левицький і Валерій М’ятович. Як кажуть, усе догори дриґом, за винятком хіба І.П. Я ж не все читав із поданого на конкурс, але мені відомі потенції усіх без винятку. Корпоративний підхід (а судді хто? голова журі О.Надутенко). Зі знаком плюс: це єдиний у нашім краї конкурс, нагородою в якому є публікація, видання книги. Хай по сотні примірників, та все ж… Навіть тим, хто не потрапив у трійку призерів, надрукували по два десятки примірників – всього видано дев’ять книг. Пошукайте іще такого благодійника! З виступу А.Царук: «Першу свою книгу для дітей я й ілюструвала сама: написала її після захисту дисертації, коли поверталась до людської мови…». Як точно сказано про нашу літературознавчу науку!
Інформація про цю подію появилась на сайті УЛГ – і то в такому ракурсі, що мені кортіло обізватись до авторки (НД) і редактора сайту реплікою, адже з контексту нагородження було висмикнуто лише видання книги членкині «Степу» О.Полєвіній і поданий її портрет із кислим виглядом. Отака журналістика!
18 червня
♦ Так довго вмовляв Валерія Герасимчука до анкети, давав йому строк до грудня й обсяг бодай дві-три сторінки, а вже сьогодні він телефонує: написав за два дні 17 сторінок, але тільки прошу не давати мої відповіді до «Дзвону», бо львів’яни мене то скорочують, то забувають авторство у змісті відзначити, краще я пошлю Михайлові в УЛГ – він друкує моє все без корекції. А ще й насварив мене Валерій трохи за те, що я не попередив його про переведений номер телефона з Vodafone y Kyivstar…
♦ З захопленням читаю книгу Романа Горака «Кров на чорній ріллі» – він так покроково (точніше – пороково) описав життя Василя Стефаника, використовуючи малознані, а то й невідомі досі джерела – газетні публікації, книжкові, архівні. І це ж не одна така в нього книга! Про Франка у співавторстві – 10 томів, про Стефаника – 3, про Леся Мартовича, Ірину Вільде… І соромно мені стає, що я не спроможусь написати книгу про Миколу Кравчука – адже достатньо маю матеріалів… І то треба поспішати: їхати в Тетіїв, зустрічатися із сином Андрієм, перегорнути усі можливі архівні збереження, позаписувати сучасників Миколи Івановича… Відсунути все – зайнятись одним.
25 червня
♦ Обізвався Новицький – три тижні його взвод знаходився під Куп’янськом. «Це зовсім інші відчуття: бути тут і там, – каже він. – Якими дрібними здаються ті чвари в мистецьких колах, коли ти перебуваєш щоденно й щогодинно під ворожими дронами!» Каже, що один лиш трьохсотий у нього, в його взводі, за час на передовій. «Але й писалося мені на фронті так, як ніколи досі! Я надішлю Вам добірку – виключно для читання, не для публікації…» Бережи себе, Стасе!
♦ Минулого тижня Володя Поліщук привіз подарувати щойно видану в Києві (мабуть, це перша, видана в столиці) книгу «Будинок з вікнами на стару фортецю». Не знаю, нащо він ставить на обкладинку аж два прізвища – своє й Андрія Кривуляка. Щось не пригадую, щоб бодай дрібненька замітка з’являлась у місцевій періодиці з-під пера Андрія. Так само, як і Світлани Ушакової – її ім’я стоїть на обкладинці книги В.Поліщука «До безуму любив степ» (2020). Швидше всього вони обоє сприяли йому в пошуках архівних матеріалів, але тут достатньо було у вихідних даних подякувати… Я ще буду читати подаровану книгу: це фактично вибрані короткі біографічні відомості про письменників, вони публікувались у попередніх книгах – деякі доповнені, деякі підкорочені. Він дуже серйозний, В.П., дуже конкретний, довіряє лишень документу чи публікації – точний, як справжній науковець.
Ми пили пиво у дворі сусіднього, за аптекою, кам’яного мішка («На ходу пиво вживати заборонено – поліція може прихватити»). Розказував зокрема про Ростислава Нємцева, який зараз мешкає у Канаді, перекладає німецько- та англійськомовних письменників Америки українською. Рост, знаю, працював у «Вечірній газеті», потім десь там на радіо у столиці, трапилось відрядження до Німеччини, з якого він уже не вернувся… Це було ще до нашої Незалежності? Зухвалий вчинок. Ніхто мені про нього не розповідав.
♦ Пропустив я театралізовану виставу за віршами Анатолія Каретного «Степовий лірник». Що мені завадило?.. Не знаю. Мабуть, те, що коли чиюсь поезію театралізувати, то це В.Гончаренка, Т.Журби, Л.Народового, А.Царук, врешті В.Погрібного, а вже потім… Але в перерахованих не було й нема таких грошей, якими рухає недавній член Спілки. І це ж усі знають. Ох, гроші, гроші…
27 червня
Відправив іще кільком прозаїкам анкету, троє з них – 90-річні (Р.Іванова, Ю.Щербак і Й.Струцюк). І думаю: спроможна людина в такому віці відгукуватись на подібні запити? Фізично нелегко. Я ось на два десятки років молодший від них і то відчуваю часом нехіть і байдужість. Побачимо. Листування-анкетування дає мені можливість і матеріал для цікавого осмислення.
28 червня
(Електронний лист до О.Вертіля, Суми) день конституції Добрий день, друже Олександре! Як тобі там, на краю нашої землі, де щодня чутно подих лютої агресії, як тобі там ведеться? Страшно подумати, не те що відчути… Суми тепер у перших абзацах новин. А мені ще й Алли Федорини часто згадується намір перебратись у Чернівці…
Сашко, листав сьогодні віртуальні сторінки літсторінки «Середмістя» на сайті «Кропивницький: час-time» і з подивом виявив, що немає там твоїх ніжних строф. Надішли добірку (10-12 поезій).
«Вежа» швидше всього пішла в небуття, бо з початком війни перестали фінансувати. А з минулого року то й фінанси із відновлених обласних премій зняли, нагороджують лиш папірцем-дипломом. На Волині іще гірше: там і на книговидання – ні копійки (говорив місяць тому з Олею Ляснюк).
Серед липня збираємось із дружиною одвідати Одесу: невістку з ювілеєм привітаєм, з онуком (третій рік пішов) побавимось… В рідні краї, на береги Роськи, може, у другій половині літа виберусь, бо вже сором пече, що називаюсь прозаїком, а за два роки нічого не спородив: вигадав собі творчі шори самоти, а вони вислизають, та й мучуся… Ну, якось воно буде.
Позавчора купив на ринку щавлю, дружина наварила зеленого борщу, а сама подалась у столицю на якийсь там швейцарський вишкіл журналістський: сьогодні телефонувала й жалілась, що повезли їх на полігон, одягли в бронежилети… Покликав би тебе, Сашко, на зелений борщ (ще й із петрушкою та кропом, із бараболькою й свинячими реберцями): такий смачний – не можу наїстися! І читаю львів’ян: Винничукові «Діви ночі» (завалялись ще з 90-их) і Горакову «Кров на чорній ріллі», яку придбав тиждень тому. Потужні хлопці, за кількістю написаного хочуть Франка обійти, чесно… А Григір зізнавався Миколі Кравчуку: «…як ми надрукуємо по два справжніх оповідання за рік – то це буде норма». Отако.
Пришли віршів, друже! Василь...
30 червня
В останні місяці читаю прозу тих письменників, яких хочу запросити до анкетування на предмет сповідальності про творчу кухню. Так потрапила мені до рук повість (чи роман) Юрія Винничука «Діви ночі» (Львів, «Барви», 1994, 256 с.). Надибав книгу не в бібліотеці суспільній, а домашній. Дружина давно прочитала цю книжечку (так кажу, бо вона має мізерний формат, який поміщається у нагрудній кишені куртки), може, хто й з дітей (навряд), а тепер ось я сам. Про українську проституцію в останнє десятиліття радвлади, про ресторанне життя в нічну пору, «кришування» цього підпільного бізнесу органами правопорядку, ба більше, участь у порнооргіях партійно-адміністративного бомонду. Це були часи, коли письменники розсували в нашій літературі тематичні обрії. Скажу, до слова, що і я піддався цій спокусі, коли в кінці 80-их написав оповідання «На лови». Звичайно, про «Дів ночі» я тоді не міг чути, бо вони ще не були надруковані, хіба ходили у рукописному варіанті по руках галичан. Сьогодні цей твір не вражає (зокрема щодо «полунички», після з’яви таких еротичних видань, як «Пан і Пані», «Лель», «Кекс» – останнього я й не бачив, його редагував Винничук), але подає суспільну атмосферу розквіту, насправді загнивання, комуністичної епохи досить яскраво. І читається твір легко, зі збудженою цікавістю. З гумором та іронією («…мали з’їхатися начальники однієї з абревіатур», «Тіло скидалося на географічну карту Полінезії – безліч синіх та червоних острівців покривали його вздовж і впоперек», «Думати з пляшкою у руці куди легше», «Долоня її була гаряча і голодна»). Навіть окремі терміни галицькі сприйняттю не вадять (чкуряти, мешти, гра в карти «чмен», слічний, сайс, втрафити, бюстонош, загуздратися, вишлякатися, накаслик, вілія, засовгатися, мидниця, клюски, креденс, густ, бомки, пукати, сутерина, спизати, фертик, мацак, фоса, робити геци), хоча іншої думки про це був наш класик, на той час головний редактор столичного часопису «Київ» Володимир Дрозд: «…діалектизми. Ви пишете для великого народу, а не для кількох областей, то ж орієнтуйтеся на літературну мову» (як це не дивно, але свою останню епопею «Листя землі» Дрозд подав чи не наполовину полісько-чернігівським діалектом).
«Діви ночі» в новому столітті не раз і не два перевидавались різними видавництвами, за мотивами твору на екрани вийшов двосерійний фільм (режисер Олег Фіалко), то що тепер авторові важать ті ярлики, яких йому начіпляли в роки резонансного дебюту: «батько чорного гумору» (Ю.Андрухович) «гробар української літератури» (газета «Post-Поступ»), «батько духовної отрути» (газета «Поліття»)? Роман живе, розважає, застерігає… І не залежується на полицях бібліотек.
м.Кропивницький