Днями минуло 100 років від дня народження Ірини Сеник, нескореної жінки, поетки, мисткині, Героїні Світу, учасниці визвольних змагань, правозахисниці, політув’язненої совєтського режиму – 34 роки тюрем і заслань.
Але навіть у бараці «на безталанні тайшетських доріг вона мріяла про велику любов і писала ліричні вірші», – скаже про Ірину Надія Світлична. У мордовських таборах вона відшила і намалювала півтори тисячі узорів. Відшивала на ганчірках і в’язничних номерах. У «захалявних» книжечках мережила орнаменти до обрусів, сорочок, хусточок – обереги і символи. Тримала голодування, аби дозволили вишивати хоча б риб’ячою кісткою. На свята готувала для ув’язнених «вишукані» страви – ні з чого, прикрашаючи квіткою настурції, що росла біля барака. Організовувала вертепи і колядки, клечала камери і нари свят-зеленим гіллям. Щоденно творила з подругами молитву. І вірила. І перемогла.
Вперше її заарештують в 1945 р., витримає тортури тюрми на Лонцького, одержить 10 років концтаборів і 12 років заслання в Сибіру, вийде на «волю» 1968-го, оселиться в Івано-Франківську, бо Львів був заборонений. У 1972 р. за правозахисну роботу, поширення самвидаву, листи на захист ув’язнених, рух опору проти зросійщення її заарештують вдруге – 6 років таборів і 5 років заслання (Мордовія, Казахстан). 1979 р. вступить до Української Гельсінської групи. Повернеться в Україну 1983 р. і до кінця житиме в Бориславі. Писатиме поезію, малюватиме свої неповторні взори, вишиватиме обруси, серветки, іконки, стане найактивнішою учасницею відродження українського жіночого руху, на запрошення світових жіночих організацій відвідає США, Бельгію, Канаду, Велику Британію. Вийдуть її прекрасні книжки «Біла айстра любові», «Метелики споминів»…
Я мала велике щастя бути знайомою з пані Іриною Сеник, зустрічатися в Києві, Львові, Бориславі, листуватися, писати про неї – нарис «Розгортаю життя, як сувій полотна…» (1993); сценарій до фільму «На вівтарі із чорних нар…» («Укртелефільм», 1994), зробила низку публікацій у "Слові Просвіти", радіопередачі на Радіо Культура, нарис у книзі «Янголи Небесної Чоти» (2016), спомини у книжці Г. Литвин «Одержима Свободою» (2017), нарис у книжці "Світло повертається".
Наші спілкування – непроминальні і незабутні. Саме пані Ірина познайомила мене з видатною вченою, математиком, правозахисницею Ніною Опанасівною Вірченко, найближчою своєю подругою по Тайшету. Разом із нею ми відвідували пані Ірину в Бориславі, на вул. Тернавка, яка носить тепер її ім’я. Наша остання поїздка була незадовго до смерті пані Ірини. Фізично слабка, вона була променистою і світлою, гостинною і шляхетною. Безпомильно читала свої поезії. І ось ці рядки:
А я ще вернуся у Львів
І буду в ньому вічно жити.
Вони сьогодні епітафією на граніті, у її рідному Львові, який вона любила до останньої миті життя, страдницького і щасливого, жертовного і незламного (08. 06. 1926 р. – 25. 10. 2009 р.).
У першу нашу зустріч взимку 1992 р. пані Ірина розповідала багато і охоче. При цьому демонструвала книжки, газети, листи, вишивки, світлини. Припрошувала (з чоловіком паном Василем) до гарячих смачнючих вареників, пригощала трав’яним чаєм. І поверталася споминами у щасливу юність: «Я така, знаєте, трохи задерикувата була…».
– Моя дорога ніколи не була ваганням. Ні в тюрмі, ні тоді, коли в щасливому леті раптом підрізали крила. Перший річинець я отримала в дев’ятнадцять літ – "за звязки з ОУН". А я і не відмовлялася. Лише дуже боялася, щоб не заплямувати себе, свою родину, побратимів. Коли опинилася в руках контррозвідки «Смерш», благала: «Боже, дай мені силу витримати». Напевне, Бог почув мою молитву і подарував неабиякий скарб – довготерпіння. Перетривала муки завдяки друзям, таким, як Наталка Винників, Богдан Куницький, Надійка Романів, Наталка Боровець. Божі сили зберегли мене. Мабуть,для того, щоби я ще раз потрапила до в’язниці.
Це буде згодом, а поки її термін: десять років ув’язнення і дванадцять заслання. «Тут навкіл таємні привиди… Зранку до ночі важка праця. Вимучені тіні дівчат, напівголодних, напівроздягнених, згорблених над примерзлими скибами сибірської землі… З неба осипаються холодні зірки снігу, а руки поздирані до крові. А тими руками ще треба й треба порпати "турнепс", буртувати його… Буде табірна баланда на завтра, на післязавтра, на довгі 10 років…».
Прочитавши на початку 70-х збірочку ліричних віршів Ірини Сеник, В’ячеслав Чорновіл напише передмову і назве її «Жінка, створена, щоб кохати». Зовсім скоро за читання Чорноволових творів та іншої забороненої непевною владою літератури, за причетність до руху опору, правозахисні виступи Ірині Сеник дадуть шість років таборів і п’ять – заслання. ("Бачите, радянський суд – «гуманний»: дав мені усього шість – не десять літ").
Коли її будуть судити вдруге, вона вишиватиме в залі суду. Зодягнена в чорне, усміхатиметься. Почувши вирок, скаже: «Дякую!» Другий термін – 1972–1978 – проведе в таборах Мордовії і ще п’ять на засланні в Казахстані.
– Знаєте, я до табору не вміла вишивати. У гімназії наша мила пані Сидорович казала: «Панно Сеник, мені за вашу роботу і «двійку» шкода поставити». З вивороту моє вишиття було неймовірно «кудлате»… Та, певно, іскра Божа до вишивання світилася на глибині душі, бо в таборі я навчилась. Коли у перший річинець мене перевели з одиночної камери до загальної, найбільше вразило, що всі жінки, одвернувшись від «візитерки», вишивали. «Боже, як добре, що можна забутися!». А тим часом хтось уже врізав мені шматку полотна, хтось витягнув ниточку з хустки. І я з таким бажанням взялася вишивати, що не можу передати! З того часу я вже ніколи не кидаю вишивки, бодай три-чотири хрестики на день, а поставлю. Після першого табору я стала інвалідом другої групи. Перенесла дуже важку операцію в ленінграді: прооперувала кров’яні пухлини на хребті. Ходила з милицями, у страшному корсеті. Але навіть лежачи вишивала. Щоб жити, треба було працювати, тому я відмовилася від першої групи. Донедавна мала 52 карбованці пенсії – середній заробіток прибиральниці. Але що матеріальне супроти вічності?
– Коли в бараці з’являвся новий політв’язень, хотілося гідно його прийняти. Ну, чим ми могли пригостити? Шкварочками! То дуже проста і вишукана страва. Коли нам давали баланду – гнилу капусту й шматочки шкіри з щетиною, то капусту ми віддавали віруючим, а шкіру засмажували – і виходили шкварочки. Дуже втішалися ми з тої страви.
Завдяки Дарці Гусяк (Дарці-господарці), Галі Дидик (одній з небагатьох «25-літок»), Катрусі Зарицькій мали свого квітника. Посадили кілька цибулин, настурцію. Кульбаба сама насіялася – ми салат із неї робили. Тепер змагаються, які канапки та з чого придумати. Ми на шматок хліба клали настурцію – і готова канапка, красива і як смакує! Перед бараком мали ще два корчики ревеню, то робили з нього голубці. Завивали в його листя вівсяну кашу – святкова страва. А вже зовсім вишукані – огірки у фритюрі. Прошу рецепт. Почищені і розрізані начетверо огірки посипати сіллю і перцем, обмакнути в сухарі і смажити в олії. Підрум’янилися – витягайте.
Якщо когось готували до карцеру – за 15 кілометрів від табору, то давали збережену дрібочку солі, цукру, шматочок хліба. Давали потайки нитки та шматину, щоб легше жінці було тих 15 діб провести. З нами сиділи тринадцять істинних православних християнок з росії. Хрестики у них відібрали, то я відшила їх на полотні, і вони так носили.
За право мати голку в камері я багато днів тримала голодовку. Бо мати голку у в’язниці – злочин. Не дай Бог, ти проковтнеш її. Твій слідчий, що не догледів, через твою смерть буде позбавлений ще однієї зірочки.
Я так любила робити приємності дівчатам. На Різдво чи Миколая кожній намагалася щось відшити. Відшивала комірці, і всі впізнавали, що ми українки. Робила листівки, бо так хотілося свята! Відшивала, сидячи на параші, бо там було найсвітліше. Нитки висмикувала з панчіх, ганчірок та в’язничного одягу. Не було голки – вишивала риб’ячою кісткою. Вишивала навіть на невільницьких номерах.
– У Торонто вийшла ще одна моя книжка – «Біла айстра любові», присвячена моїй покійній мамі, що теж відбувала тюрму – над Білим морем. На засланні й померла, там і похована. На засланні померла і сестра Леоніда, а про тата не знаю досі нічого…
У моїй книзі 50 фасонів суконок з узорами – їх я проєктувала в таборі. Тоді подумала собі: «А може знадобилася, як вийду на волю». Відмальовувала найчастіше на зворотному боці листів. Хто листувався зі мною, знали, що найкраще писати мені на «міліметрівці», щоб було на чім перемальовувати узори. Папір мав подвійну вартість: лист і орнамент. Під час шмону хотіли вилучити й це, та я сказала: «Хіба мене не стане, тоді візьмете». Листочки й огризок олівця були завше зі мною. Малювала без помарок, як на душу лягало.
«Коли здавалося, що радянський режим спроможний вбити політ людського духу до свободи і розтоптати твори вільного мистецтва бульдозерами, в Радянському Союзі з’явилися нові політичні в’язні – українські жінки, які зуміли створити в мордовських концентраційних таборах неперевершені шедеври українського мистецтва», – йдеться в передмові до книжки «Нездоланним духом» («Смолоскип» ім. В. Симоненка). Книга з’явилася тоді, коли пані Ірина ще відбувала свій другий термін. Дивом, незвіданими шляхами – з-поза колючих дротів – діставалися на волю неоціненні шматки грубого полотна і в’язничної одежі. І навіть злоба наглядачів не в силах була спинити ті всесильні поривання творчості. На шматках – весна, зелені Карпати, писанки – здавалося, що це ув’язнена, але вільна українська душа виривалася крізь ґрати у світ.
«Табір єднав нас усіх і гартував», – казала пані Ірина. Єднали любов і духовність, віра і традиції, яких дотримувалися навіть у найважчих умовах. У понурі бараки приходив Великдень. Ще влітку вони збирали по стеблинці жито для Різдвяного дідуха. Навіть наглядачі загіпнотизовано дивилися на це дійство і замовкали. Ну а гостинці – найперша річ: комусь – закладку до Біблії, комусь – вишиту різдвяну свічечку чи янголятко на хусточці.
Вона була дуже щедрою людиною, роздарювала людям свої мініатюри, вишиті іконки. У мене теж є вишиті мініатюри з Божою Матінкою, Ісусом. Листи на міліметрівці пані Ірина неодмінно прикрашала узорами, й аркушики ставали шедеврами.
– А нащо мені слава? Не маю в ній потреби. Ось моє багатство – вірші, листи, комірці, відшиті в таборі, обрус, мініатюрні образки, світлини, листівки.
На суді їй дорікали, що убралася «по-націоналістичному». «Я так завжди ходжу! У вишитій суконці, постолах, капчурі, то все таке гуцульське, бо я українка! Сьогодні день великомучениці Ірини! Знаєте, щоби ви не шукали сьогодні за мною, бо я їду попрощатися з Тарасом, до Канева, і щоби за мною нікого не посилали!..». І поїхала в Канів, сіла на Подолі на пароплав, взяла на Чернечій горі грудку землі, заспокоїлася. «Все, – кажу, – тепер вже можете мене забирати!..».
…Коли ми приїхали з пані Ніною Вірченко до пані Ірини, незадовго перед її відходом, вона читала нам свої вірші. Ми неправильно прочитали рядочок: «Я пам’ятаю вас, високі вежі Львова!» «Ні, – сказала пані Ірина, – «високі Львова вежі»!
Як багато вона знала напам’ять світової поезії і годинами могла її цитувати! Як вона любила влучне метафоричне слово Гарсіа Лорки! Інакше й не могло бути. Коли людина так безмежно любила Україну, вона не могла не любити красу світу! Проте і в найщасливіші, і в найважчі хвилини – Серце моє з Тобою, Україно!
***
Часто тепер думаю про всесильну любов пані Ірини Сеник до "землі вітцівської", якою вона палала все життя і навіть «на вівтарі із чорних нар» світила Сонцем до України. Слава Героїні Світу!