Олександр Кониський народився у 1836 році, а до цього вже були і Тарас Шевченко, і Іван Котляревський, трактат «Історія Русів або Малої Росії» вже був написаний... Однак, Тарас Шевченко не називав себе націоналістом, йому й на думку таке не могло спасти.
Цей термін з’явився тільки у 80-90 роках ХІХ сторіччя. Націоналізм передбачає націю. Те, що суспільство буде усвідомлювати себе, як націю. Це дуже і дуже важливо! Все інше потім: мова, одяг, звичаї, держава… І Олександр Кониський робив все для того, щоб суспільство усвідомило, що воно нація (і російська Україна і австро-угорська – він не бачив між ними ніякої різниці, й це теж було дивиною). При тому, що був одружений із росіянкою Марією Пєстєровою, родом з Вологодського краю, і мав з нею аж семеро дітей.
Він не був державним діячем, він був письменником (і доволі непоганим!), журналістом, вчителем, адвокатом – і все це без освіти, не тільки вищої, а і середньої! Він відкрив у Львові Наукове товариство ім.Т.Шевченка, прообраз сучасної академії наук. Він написав «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя», найповнішу біографію Тараса, що рясніє спогадами про Кобзаря людей, які особисто знали його. Він написав духовний гімн України «Боже великий, єдиний, Русь – Україну храни», який до сьогодні виконуються в українських храмах. А мені найбільше подобається його вірш «Скорботні пісні»:
Покинь високії слова.
Возьмись за просте діло:
У нас робітників нема,
А ватажки нам надоїли.
У 1865-1866 роках він жив на засланні у Бобринці. Кониський про цей період згадувати не любив. Але у Бобринці він познайомився з Марком Кропивницьким і Іваном Тобілевичем (майбутнім Карпенко-Карим), і вплинув на формування їхнього світогляду. На думку Степана Чарнецького (українського поета і громадського діяча, автора пісні «Ой у лузі червона калина»), український театр міг і не відбутися, якби на зорі своєї творчості вони не зустріли Кониського. Але історія не терпить умовного способу…
Ніжин – Полтава – Тотьма
Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівка (нині село у Чернігівській області), в родині, хоч і дворянській, проте зубожілій. У віці дев’яти років його віддають до Ніжинського повітового училища, а через рік – до Чернігівської гімназії. Вірші він писав і до цього – російською мовою. А в четвертому класі він захопився Тарасом Шевченком і почав писати вірші українською. Офіційна біографія свідчить, що саме за це виганяють його із гімназії. Проте мені здається, що тут справа була у іншому… До Валуєвського циркуляру ще років двадцять, а до Емського указу – 32. Емський указ, яким дійсно заборонялося писати вірші української мовою, ще у зачатках не був! Так, дійсно, в гімназії викладали російською, але чому виключати з гімназії учня, який пише українською?.. Кониський пробує вступити в Ніжинський юридичний ліцей, проте щось йому заважає. Він йде служити в армію. Після війська Олександр працює на низових посадах в суді – у Прилуках і Полтаві. Готується сам екстерном здати екзамен на правника.
І от нарешті настає 1861 рік – рік відміни кріпосного права. Разом з Дмитром Пильчиковим (1821–1891) Кониський започатковує у Полтаві низку просвітницьких заходів – засновує суботні, недільні, вечірні школи, бібліотеки, які наповнюються українськими книгами. Кониський працює вчителем історії, бібліотекарем, читає публічні лекції, організовує літературно-музичні вечори. Олександр Кониський писав для звільнених з кріпацтва людей підручники: «Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья». До речі, він найперший, хто написав підручники саме українською мовою – він стверджував, що їм легше буде навчатися саме рідною мовою, а російську вони однак вивчать. А ще підготував підручник про закони – своєрідний «буквар» для звільнених з кріпацтва селян. От уявіть собі – ви з жодними законами ніколи не стикалися, все вирішували за вас, а от настає рік 1861: всі вільні, й от вам треба якось докумекати, як оформити право на землю, право на хату… Ну, цензура цей підручник не пропустила (поміщики теж не ликом шиті: чим більша плутанина, тим їм корисніше). Пантелеймон Куліш, познайомившись в Полтаві з Олександром Кониським, писав: «Мусили його за руки держати, щоб з патріотизму не зашкодив собі, – і зашкодив таки».
У 1863 році його висилають «за стремление к распространению малороссийской пропаганды» в Тотьму – місто, що знаходиться в Вологодському краї. І тут він закохується – у ту саму Марію Пєстєрову. Марія – сирота, живе з опікунами – бабою та дідом Кокарєвими. Кокарєв, Пєстєров – ви уявляєте, в яку дівчину закохався Олександр Кониський? До того ж вона була багата. Звісно Кокарєви, маючи онучку на виданні, були категорично проти будь-яких її взаємин з бідним політичним засланцем. Молоді люди вінчалися «убєгом», тобто просто втекли до Вологди й у січні 1864 року одружилися. Марія переписала свій посаг на чоловіка, при тому, що посаг був немалий – 25000 рублів (і це в 1864 році, за ці гроші можна було поставити маєток в центрі Москви і все життя жити, не відмовляючи собі ні в чому), про що потім жаліла. Ну, то вже було потім. А поки вони молоді і закохані…
В Тотьмі Кониський втрачає зір (я не знаю, яка хвороба у нього була), але з височайшого дозволу йому дозволено поїхати лікуватися за кордон. Він їде разом з дружиною у Дрезден. Але по дорозі затримується у Львові, ходить на вистави народного театру, рецензує їх. А ще багато говорить про мову – як засіб єднання всіх українців. Австрійська поліція висилає його з Галичини, як би чого не сталося... Лагідно висилає: не те, щоб йому було заборонено жити у Львові, але краще не треба. Кониський їде до Дрездена. Одне око йому рятують, проте подальше лікування ніяких результатів не дає. «Тоді славний лікар професор Бок сказав йому, що джерело його хвороби – туга за рідним краєм, і велів йому чимскоріше вертати на Вкраїну», – пише Іван Франко в творі «Про життя і діяльність Олександра Кониського».
Бобринець-Київ
Далі Іван Франко продовжує: «Він подав просьбу до Петербурга, щоб йому, з огляду на його здоров’я, позволено жити десь на півдні. Міністр Валуєв призначив йому Херсонську губернію над долішнім Дніпром на Вкраїні. Кониський поїхав туди, надіючись, що буде жити в місті Єлисаветграді, як йому обіцяно в Петербурзі, але херсонський губернатор Клушин велів йому жити в глухім, маленькім містечку Бобринці. Тут зазнав Кониський життя мало не гіршого, як у Тотьмі. Дрібні поліційні урядники докучали йому всякими способами, набігали до нього в хату вдень і вночі і, користуючись з того, що він був поставлений під поліційний нагляд, пильнували його як якого конокрада, не допускали до нього книжок, ані листів і робили йому всякі пакості. Кониський відсунувся від усякого товариського життя, читав багато, особливо вивчав правничі книжки, щоб бути адвокатом (на се в Росії не треба кінчити університету). Одинокий чоловік, з яким він міг тут розмовляти та спочити духом, був Марко Кропивницький, тоді секретар міської ради в Бобринці. Щирий українець, добрий співак і актор, він уже тоді устроював аматорські театральні вистави, вступив пізніше до російського театру, гостив якийсь час у Галичині, а потім заложив першу українську театральну дружину і здобув собі безсмертну славу «батька нового українського театру». Нема сумніву, що часті розмови з Кониським у Бобринці немало причинилися до того, щоб у душі Кропивницького розбудити українське почуття і зміцнити любов до рідного слова».
Сам Марко Кропивницький писав про це в «Автобіографії (за 65 років)»: «В Бобринці познайомився я з Олександром Яковичем Кониським і відтоді зробився мало не щоденним посітителем його пресимпатичної сім’ї: з Олекс. Як. ми інколи їздили по хуторах, знаходили старих дідів-пасічників, котрі охоче співали нам силу пісень, іноді і зовсім-таки без чарки, а декотрих треба було могоричити. Раз становий Г-ов доніс на мене і Кониського в повітове поліц. управленіє, де був мій дядько Є.Д. помічником справника. Дядько посовітував мені не їздить більш по хуторах, а краще таких дідів закликать до себе в хату».
Кониський у 1875 році передав Єлисаветградському благодійному Товариству поширення грамотності і ремесл вексель на суму 300 рублів (про що є згадки у звіті Павла Рябкова «Короткий історичний нарис Єлисаветгрдського Товариства. 1873 -1898 р.»). Та й товаришував і з Марком Кропивницьким, і з Іваном Тобілевичем. Саме він їх ввів у українське коло Єлизавети Милорадович. Навколо гуртка Милорадович й утворилася Полтавська українська громада, серед здобутків якої відкриття недільних шкіл, видання підручників, проведення театральних вистав, підтримка часопису «Основа». Та й багато ще чого: вона була багата, нечувано багата, як для України, і підтримувала будь-який талант, за умови, щоб талант спілкувався виключно українською мовою.
У 1866 році Кониській успішно здає іспит на кандидата права і переїжджає до Катеринослава (нині – Дніпро). А потім, коли з нього знімають поліційний нагляд, їде до Києва. Купили будинок на Великій Підвальній вулиці. Перші роки в Києві були щасливими, про що свідчать яскраві й надзвичайно теплі згадки Марії Олександрівни Малиновської, дочки Кониського. У них з батьком склалася своєрідна традиція кавування: Олександр Кониський щоранку каву варив особисто. У кабінеті письменника стояв шаховий столик з мармуровою шахівницею, на нього він ставив пальник й варив каву, а тим часом Марія отримувала п’ятака й бігла до пекарні купувати свіжу плюшку та дві здобні булочки.
У Кониських збиралися діячі Старої київської громади, працювали над складанням словника української мови, а бувало, що й відбувалися репетиції театральних постановок. Приходили тоді, за згадками Марії Малиновської, Володимир Науменко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Павло Житецький, Петро й Ольга Косачі й інші. За традицією після вечері Микола Лисенко підходив до рояля й, тріпнувши волоссям, починав грати «Метелицю». Усі гості – і молодь, і старші та навіть діти – бралися за руки й під хоровий спів «Ой на горі метелиця, чому старий не женеться, бо ще молоденький, гуляти раденький» водили хоровод. Потім усі разом співали українських пісень, а Микола Лисенко на завершення награвав нові твори.
Уявіть собі: збіднілий дворянин, якому не вистачило грошей навіть на отримання середньої освіти, бідний політичний засланець. І тут такі люди збираються в його домі, поважають його. Будинок – повна чаша. Щастя. Отак би жити і поживати щасливим. Але не той був характер у Кониського… Олександр Лотоцький, письменник і публіцист, що вважав Кониського своїм духовним вчителем, зауважив: «Се була людина, що не знала компромісів у національній справі, і кожне розходження у цій справі, яку він справді брав завше засадничо, було для нього підставою для розходження особистого. Так він рвав з людьми найближчими, і були моменти, коли він залишався майже одиноким»…
Київ-Львів
Олександр Якович живе між Києвом та Львовом. Емський указ на Львів не розповсюджується, там можна писати українською, там друкуються твори українською, там жити легше. Олександр Кониський ніколи не вважав, що Україна – тільки підросійська, чи тільки підавстро-угорська. Він поєднував ці дві абсолютно різні України, що на той моментдля багатьох було дико. Ну, поступово він налагоджує зв’язок між київською громадою та галицькими
– Він повертається на Галичину з двома надзавданнями, – розповідала Ірина Фаріон у програмі «Велич особистості». – Помирити українців з поляками. Як він міркує? Росія пригноблювала Польщу і Україну. Він знає про повстання в Польщі у 1830 році, він знає про повстання у 1863 році. І пригнічені народи – вони між собою повинні об’єднатися. Ви уявіть, наскільки наївно! – Пані Ірина сміється. – Пантелеймон Куліш теж цього не розумів. Людям з Чернігівської губернії, які жодного разу не жили за Польщі, яких все життя пригнічувала росія, важко це зрозуміти… Друге надзавдання – створити Наукове товариство ім.Тараса Шевченка діячами.
За його ініціативи у 1873 році постає Літературне товариство ім.Шевченка у Львові (Наукове товариство ім.Шевченка буде пізніше, але воно мало предтечу). Він дав на це чи то 10000 рублів чи то тисячу рублів, за іншими даними, дала на це Єлизавета Милорадович – спадкоємиця козацько-старшинського роду та рідна тітка гетьмана Павла Скоропадського, що жила у Полтаві, чи то 20000 рублів, чи то 20000 австрійських крон. Ну, власне, я не можу розібратися, хто з них і скільки давав, однак, товариство ім. Шевченка зраділо, вони відкрили на ці гроші друкарню, де, в числі інших, і друкували романи, оповідання, вірші і біографію Тараса Шевченко самого Кониського.
150 псевдонімів
Олександр Кониський писав під псевдонімами Верниволя, Ф. Горовенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин, Перехожий, Ф. Горобець, Козак Белебень, Леся-ій, О. Переходовець. ШІ видає: «Серед українських літераторів рекордсменом за кількістю вигаданих імен був поет, письменник і громадський діяч Олександр Кониський, який використовував 141 псевдонім». «Вікіпедія» пише, що він використовував 150 псевдонімів. 141 чи 150 – це вже не має значення, дай Бог, щоб він всі їх запам’ятав!
Це було з примусу. Кониського заборонили публікувати, а ось він Верниволя, потім заборонили і Верниволю, а ось він – Ф. Горобець і т.д. Він публікувався у всіх газетах і журналах, які здатні були розміщувати його статті: «Киевський Телеграф», «Вестник Европы», «Русская мысль», «Педагогический музей», «Семья и школа», «Черниговскія губернскія ВѢдомости», часопис «Основа», «Рада», австро-угорських газетах «Вечорниці», «Ніва», «Русалка», «Мета» і т.д. Олександру Кониському було, що сказати, і він про це говорив, під власним прізвищем чи не під власним – це вже не мало значення. Я читала, і мені, якщо чесно, не сподобалося… «Листи з Криму», «Із села Млинець», «Дорожня замітка (Із Полтави в Кременчук)» та ін. – вони є на сайті Центрального державного історичного архіву України у вільному доступі. Чи то занадто багато часу минуло, чи то щось ще…
А от що мені сподобалося – «Семен Жук та його родичі» і «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». «Тарас Шевченко» взагалі привів мене у захват! Ви, наприклад, знали, що справжнє прізвище поета було Шевченко-Грушівський? Я, якщо чесно, ні. Від діда і прадіда («На превеликий жаль, недостача до р. 1806 в Кирилівській церкві метрик не дала мені з’ясувати родовід Шевченків з початку роду» – пише Кониський). Олександр Якович витратив на це десять років свого життя! Перший том був опублікований в 1898 році, а другий том вийшов вже після смерті письменника – 1901. Написано надзвичайно цікаво! «Семен Жук та його родичі» – повість про українську інтелігенцію. Закінчивши університет, два товариша їдуть у Жуківку: один з них залишається у селі, а другий їде за кордон. Конфлікт між космополітом і народником – це, так би мовити, тільки вершина. Мені найбільше подобаються сцени, що відбуваються у селі. Кониський ще 150 років тому окреслив причини зубожіння українців: суперечливе крихітне володіння на межі, яке начебто нікому і потрібно не було, призводить до того, що вчорашні сусіди-товариші стають ворогами, ніхто не любить малих справ, а кожному дай щось очолити…
Ну, і звісно не можна не сказати про вірші Кониського. «Молитва за Україну», яка дотепер виконується в усіх українських храмах. Послухайте у виконанні Михайла Хоми: https://www.youtube.com/watch?v=9ICZ_LCkKDY. У 1884 року письменник виступав у Львові перед студентами, а у січні 1885 року львівські семінаристи зібрались видати збірник пісень. Богдан Кирчів написав листа Олександру Кониському, прохаючи надіслати до збірника свої твори. Отримав відповідь: «На сей раз маю до Вас ось яку просьбу, я написав «Молитву руських дітей», а Микола Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини». «Молитва руських дітей» стала «Молитвою за Україною».
Марія Кониська, внучка Олександра Кониського, написала мемуари: «Але одного разу, будучи вже дорослою дівчиною, я чекала, поки пройде дощ, і читала книжку. Поруч стояв чоловік і все заглядав у мою книгу. Нарешті він побачив моє прізвище на її обкладинці. Він пожвавішав і запитав мене, чи не в родинних стосунках я з Олександром Яковичем Кониським. "Це мій дід". І раптом чоловік став навколішки і, склавши долоні, вигукнув: "Я – галичанин! Ми обожнюємо вашого діда! Дозвольте мені познайомитися з вашим батьком!" Я дозволила, і він також стояв навколішки перед татом, говорив екзальтовано».
Кожен, хто бував у будинку Олександра Кониського, згадував його унікальну бібліотеку. Михайло Грушевський зазначав: «Великим атракціоном була його бібліотека, зложена головно з українських видань – російських і закордонних: у нього було майже все, чого не можна було знайти ніде більше, але на шафах, де вона містилась, причіплені були папірці з написами, що книжки можна читати, скільки хоч на місці, але до дому вони не позичалися нікому».
Останні роки життя
Громадське життя і дійсно було у нього бурхливе: він заснував у Києві видавництво «Вік», яке за 15 років свого існування опублікувало понад 100 книжок українською мовою (а це було дуже багато, враховуючи напівлегальне становище української мови). Кониський подає документ до міністерства внутрішніх справ Російської імперій, в якому обґрунтовує скасування утисків проти української мови.
Не так все було в родині. Марія і Олександр Кониські фактично розлучилися. Дім у Києві продали, а отриману суму грошей поділили. Дружина придбала дачу в Боярці й будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Олександр Якович мешкав у ньому ж, орендуючи в дружини помешкання! Свою частину грошей від продажу нерухомості Кониський помістив у банк. Марія Кониська, внучка письменника, пише: «Дідусь займав одну частину будинку, сім'я – іншу. У сім'ї було весело, галасливо, багато молоді, а дідусь жив тихо й похмуро. Коли молоді гості засиджувалися, він брав свічник із свічкою, і в одній нижній білизні проходив через зал. Усі збентежено розходилися. Діти мали вітатися з ним вранці і прощатися на ніч, для цього з'являтися в кабінеті по черзі».
Помер у Києві 12 грудня1900 року. Коли було відкрито заповіт письменника, то дізналися, що найбільшу суму грошей він заповів Науковому товариству імені Шевченка! Заповідаючи на його розбудову не лише власні капітали в сумі близько 20000 рублів, а й свій найдорожчий скарб – славнозвісну книгозбірню. До того ж 10000 рублів було для фінансової підтримки своєї найбільшої мрії – Української академії наук, меншу суму – Чернігівському земству на створення школи в Переходівці. З семи дітей ніхто не отримав ні копійки! Дружині теж нічого не припадало…
Сам просвітник так висловився про це в одному з листів: «Уся спадщина по мені — моя 35-літня праця, нехай мої наступники що хочуть з нею роблять: чи пустять в непам’ять, чи затопчуть в болото, я спокійно зійду з кону, бо добре тямлю, що моя праця своє діло робила і зробила».
Отаким був Олександр Якович Кониський – колючим, з «нестерпним характером», як писала його внучка, але все життя віддав Україні. Олександр Лотоцький у своїх спогадах закінчує свої згадки про Кониського так: «Можна любити Україну так, як її любив Кониський, але більше як він ‒ любити не можна. Він не жив, він горів тією любов’ю, увесь свій вік, не покладаючи рук, у поті чола працював на користь єдино дорогого йому діла, працював здебільшого – з тяжким болем у душі під тягарем трудних обставин, під ворожими замахами чужих і своїх».
Олександра Кониського заборонили в 1927 році. Всі його книжки були вилучені з бібліотек, і навіть згадки про нього не було. Надрукувати Кониського взялися тільки наприкінці 1980-х, а у 1990 році з’явилася його твір «Тарас Шевченко-Грушівський».