Наприкінці серпня ювілейна дата – 75-річчя нашого земляка, відомого письменника і краєзнавця, лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова.
…Добре пам’ятаю перші числа “Кур’єру Кривбасу”. Нічого особливого в них не було – якісь напіваматорські оповідання та вірші, тематична та стильова розхристаність, газетний папір, не зовсім якісний друк... Надходив, зрозуміло, безкоштовно. Таким чином він прибивався до поштової скриньки не першим і не останнім – то є так звані “пілотні числа”. А потім почали досить настійно надходити листи із запрошеннями надіслати до журналу хоч якийсь матеріал. Надіслав. Надрукували без проблем. На тому, думалося, і все: журнал однак у тому всуціль зросійщеному та інтернаціоналізованому Кривому Розі довго не протягне. Ось добре відомі столичні “товсті” літературні часописи скоротили свої наклади в десять, а то й у двадцять разів, і навіть з нашого міста видно, як їхні редактори, немов ті старці під церквами, простягать руки – подайте, бо не виживемо...
Проте “Кур’єр...” тримався. Та ще й листи надсилав, запрошуючи до подальшої співпраці. І написані вони були по-незвичному шляхетно: мовляв, ваша остання стаття уже надрукована в такому-то числі. Надсилайте ще, бо без вас у “Кур’єрі...” якось сумно. Дрібничка, як-то кажуть, але приємно. Значно пізніше, уже в наші дні, коли “Кур’єр”, що народився у величезному, та все ж провінційному мегаполісі, стане провідним вітчизняним часописом, його редактор Григорій Гусейнов навчиться відмовляти авторам, але робитиме це так делікатно, з такою щирою повагою до автора, що той і образитися не подумає – “мені дуже хотілося поставити Вашу статтю, бо близький Ваш стиль, і все ж стаття не вписується...”. (…)
Успіх журналу ґрунтується на багатьох секретах. Зрозуміло, що найголовніший секрет – його редактор. Але безпосередньо про нього – пізніше. Зараз кілька слів про фінансову основу видання. (…) Коли в роки пізньої перебудови було дозволено відкривати приватні газети, кілька криворізьких журналістів, серед яких був і Григорій Гусейнов, вирішили заснувати газету оголошень. Перші оголошення приймали в орендованій кімнатці, у якій навіть стола не було. Квитанції виписувалися на тарному ящику. Але місто велике, бажаючих купити-продати вистачає, то досить швидко розкрутилися – зайняли свою нішу серед періодичних видань мегаполіса. Цьому сприяло ще й те, що в тієї газети (вона має назву “Звезда-4”) вишуканий, спеціально розроблений дизайн, який враховує жанрову специфіку видання. Тут повною мірою виявився витончений смак Григорія Гусейнова. Перебуваючи у Кривому Розі, купую газету заради того, аби лишень поперегортати її чисельні сторінки, – цей процес приносить задоволення, близьке до естетичного.
Одне слово, ця ділова газета почала приносити прибуток, який спрямовувався не куди-небудь, а на видання “Кур’єру Кривбасу”. Спочатку прибутки були невеликі, і тому іноді окремі числа журналу видавалися як останні. Проте цей непростий час уже, здається, позаду. Приблизно чотири сотні примірників журналу розсилаються безплатно – за кордон, українській творчій еліті, найкращим учителям-словесникам. Через кілька років ця благодійність відчутно спрацювала на авторитет часопису. Письменники врешті-решт зрозуміли: надрукуєшся у якомусь відомому ще з радянських часів журналі – то твій твір практично залишиться непоміченим, а з’явишся в “Кур’єрі...” – то впадеш в око фактично всій українській літературній еліті. Зараз “Кур’єр...” став провідним українським “товстим” літературним часописом. Доступ до нього мають лише найцікавіші і найсучасніші автори. Арбітрує тут Григорій Гусейнов зі своїм бездоганним художнім чуттям.
Коментувати цю історію не буду. Гадаю, викладених фактів достатньо для того, щоб з’явився підтекстовий смисл.
* * *
Григорій Гусейнов – з районних журналістів, точніше – з районки. З його автобіографічних “Станційних пасторалей” видно, що папір почав мережити дуже рано – мало не з дитинства. Проте письменником став пізно. Мав би ввійти в літературу ще в 70-х роках, тобто мав би заявити про себе збіркою оповідань сільської прози, писаної під Григора Тютюнника. Таких книжок-первісток, пам’ятається, з’являлося в ті роки дуже багато. У передмовах, що були писані літературними метрами, їхні автори заявлялися як цікаві й перспективні. Та все то були вже дещо припізнілі і вже затихаючі відгомони колись – ще в 60-х роках – бурхливого необарокового новелістичного потоку. З тих “цікавих і перспективних” мало хто спромігся на продовження літературного життя – більшість з них кудись позникала. Гусейнов, повторюю, не був у їхньому контексті, розвивався по-своєму. Як на мене, це засвідчувало наявність у нього потужного мистецького таланту, який засвідчувався не зовсім, можливо, усвідомлюваною ним внутрішньою опозиційністю до тогочасної української белетристики. Не прищеплювалася вона до нього – і все! Його талант узагалі не сумісний з белетристичним способом письма – вочевидь, відчуває його зужитість і безперспективність. Белетристика вимагала включати на всю потужність фантазію, вибудовувати уявні сюжети – а це якраз і не сприймалося його мистецьким чуттям – тонким від природи та ще й добре відграненим постійно напруженою роботою душі. Таку нехіть до белетристики найлегше було б пояснити журналістським буттям майбутнього автора “Господніх зерен”. Мовляв, журналістика приземлює, виробляє звичку працювати з реальним життєвим фактажем... Та ні, тут справа в читачеві, а точніше у змінах, що відбувалися в читацькій свідомості. Читач переситився белетристикою, відвернувся від прози, що будувалася на придуманих сюжетах, його більше зваблювала література документа, факту. Він їй більше довіряв. До того ж не забуваймо, що десь з кінця 60-х років через різні причини художня література врешті-решт здала свої позиції як одноосібна й позаконкурентна королева мистецтв.
Ось чому художньо талановита особистість, яка з’являлася в літературному процесі у 80–90-х роках, інтуїтивно відчуваючи безперспективність класичного белетристичного письма, доповненого незужитими домішками соцреалістичного досвіду (куди ж від нього дінешся!), ставав перед альтернативою: або постмодернізм, або документальна проза.
Зараз створюється враження, що все українське літературознавство, “голову схопивши в руки” і перебуваючи у величезній мислительній напрузі, пробує осягнути, що таке постмодернізм. Абсурдність посттоталітарного українського життя породжувала вітчизняний варіант постмодернізму – у більшості виявів він є озлобленим, мало чи не істеричним. Тут не допомагають характерні для постмодернізму іронія, сарказм або ж звичайне зубоскальство. Здається, усе це породжене відчаєм, розумінням власного безсилля... До всього того в постмодернізму з’явилася ще одна малоприваблива риса – виявилося, для багатьох постмодерністів нічого святого немає, зубоскалити можна над усім.
Усе це можна було б якось зрозуміти і, зрозумівши, якось прийняти таку реальність, погодитися з нею як з необхідністю. Але ось проблема з проблем: виявляється, що така природа українського постмодернізму є хамською. Біблійний Хам, побачивши свого батька слабим і нагим, насміявся з нього. Яфет, молодший брат Хама, повівся протилежно – не тільки глибоко поспівчував батькові, а й допоміг йому. За словами В’ячеслава Липинського, “в Яфеті по відношенню до батька заговорила любов і почуття спільності, а в Хамі – злоба і почуття окремішності”. Липинський взагалі ставився до хамства як до основної біди України, що вимучувала її протягом усієї історії. “Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний, – ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на українській землі...”
З приходом незалежності хамства трохи поменшало. Але то спочатку. Пізніше, коли стало зрозумілим, що побудова благополучної української України потребує граничного напруження моральних і фізичних сил, архісучасного мислення та професіоналізму, і коли всіх цих якостей не виявилося в достатній мірі і через те все, чи майже все, пішло шкереберть, породжуючи абсурдність нашого життя, – тоді знову запанувало хамство. У такому ось живильному середовищі опинився український постмодернізм. До того ж, постмодернізму через відомі причини не вистачає доброти й гуманізму – якостей, без яких просто не генерується субстрат істинної художності. На можливий закид, що постмодерністи приховують ці якості в глибоких підтекстах, скажу: вочевидь, ті підтексти бувають такими глибинними, що їхній зміст важко вловлюється навіть досвідченим читачем...
Кажу про все це через необхідність пояснити окремішність шляху Григорія Гусейнова в літературі. За своєю людською сутністю він не може бути постмодерністом через те, що в нього нічого немає від Хама, зате в нього багато, дуже багато від Яфета.
“Кур’єр...” щедро віддає свої сторінки постмодерністам. І в цьому немає нічого дивного, бо цей журнал уже перетворився на елітний і цілком свідомо прагнув бути на вістрі літературного процесу. Сам же Гусейнов як письменник вибрав інший шлях – шлях документальної прози. Деякі традиції такої прози існували в нашій літературі, але були вони надто слабкими. Коли більш як тисяча членів Спілки письменників, що довгий час працювали у форматі соцреалістичної белетристики, виявилися в умовах незалежності без звичної роботи і, відповідно, без засобів існування, я не раз приставав до декого з таких безробітних майстрів слова з пропозицією: візьміть диктофон і майніть селами, позаписуйте одкровення фермерів про їхні труди і дні, а потім з усього відберіть найхарактерніше та найцікавіше, розташуйте все це оптимально в тексті – і станете автором бестселера, бо відкриєте світ, сповнений таких драм та конфліктів, що подивуєте і вжахнете суспільство... Бо, як не дивно, наше суспільство погано знає і погано усвідомлює себе. (…)
Григорій Гусейнов теж не поспішав з диктофоном до фермерів. Здається, керований величезним інтересом до літератури, він готувався стати таким собі літературним слідопитом. Пригадую його спогад із “Господніх зерен” про те, як він ще школярем самостійно вирушив у мандри зі своєї Помічної з метою дістатися до хутора Надії, аби подивитися на місце, де жили Корифеї. І дібрався, і всотував у себе ту обсаджену дубами степову оазу, над якою, здається, ще витали тіні безсмертних братів Тобілевичів. Гадаю, до літературного краєзнавства його заохочував приклад одеського письменника Григорія Зленка – блискучого відкривача та інтерпретатора нових літературних імен, творів, фактів, перед якими – якщо знаєш справжні масштаби ним зробленого – завжди хочеться з вдячністю схилити голову. Перші книжки – “Незаймані сніги” (1993) та “Чаша ювеліра Карла Фаберже”(1995) – були типово краєзнавчими. Ішлося в них про різних цікавих людей, пов’язаних з рідним пристанційним містечком Помічна чи із залізорудним Криворіжжям, де після кількох років праці в різних райгазетах Одещини та Миколаївщини (а перед тим працював ще й теслею і залізничником), зупинився на постійне проживання. Книжки як книжки – на них можна було б і не звернути увагу, якби не одна їхня особливість. Читаєш, здавалося б, традиційні для документально-краєзнавчої літератури розповіді, як тебе починає охоплювати відчуття, подібне до того, що навіюється лише видатними в художньому плані текстами. Його можна назвати відчуттям смислової глибини. Стало зрозумілим: Григорій Гусейнов володіє рідкісним даром творити магію підтексту. Він продемонстрував це на матеріалі здавалося б звичайнісіньких розповідей про минуле.
Європейське, у т. ч. і наше, українське, літературознавство дуже мало прикладало зусиль, щоб розібратися в природі підтексту. Як не дивно, ця проблема була неактуальною, тому що сам підтекст як джерело художньої енергії не був визначальним для європейської літератури. Зовсім інша ситуація з літературою Сходу – індійською, китайською, корейською, японською... Скажімо, вся східна поезія побудована на магії підтекстових смислів. Недаремно ще в давньоіндійській поетиці ІХ–ХІ століття. була розроблена концепція дхвані-раса, яка твердила, що високохудожній літературний твір є обов’язково двоплановим: перший план видимий, реальний, але за ним іде другий, підтекстовий, що сугерує (навіює) читачеві тонкі, ледь уловимі смисли. Ось цей другий смисловий план особливо цінувався прихильниками поезії. (…)
Ті перші книжки краєзнавчого характеру мало хто помітив. Але наступна книжка “Станційні пасторалі” для багатьох, кому випало щастя її прочитати, стала одкровенням. Не маю сумніву, що це одна з найкращих книжок в українській прозі останнього часу. На жаль, вона залишилася недооціненою, і не тому лише, що її обійшли Шевченківською премією (хоч вона й була серед чільних претендентів), а тому, що наша літературна критика та інші форми книжкового моніторингу та пропаганди вже котрий раз виявилися неспроможними розкрутити по-справжньому цінну українську книжку. Окрім уже традиційної млявості та відсутності щирого прагнення не тільки підтримувати, а й енергійно пропагувати той позитив, на який усе-таки багата сучасна література, українська критика зараз серйозно хибує в суто професійному плані – у неї виявилася збитою матриця, за якою оцінюється рівень істинної художності. Уся справа в тому, що, як про це вже вище йшлося, істинна художність, здатна витримати найприскіпливіший іспит його величності Часу, тримається на кількох несучих опорах, серед яких чи не головною є Доброта і Гуманізм. Постмодерністська морально-етична атмосфера настільки насичена зверхньо-іронічним скептицизмом до всього і вся, що просто не в змозі відкрито виявляти в собі ці категорії як визначальні.
“Станційні пасторалі” сповнені доброти, глибоко співчутливої, а тому й усепрощенної любові до людей, які щойно пережили страшну війну і зараз поволі, попри всі обставини, намагаються стабілізувати своє життя, надати йому якоїсь людської гідності. Про цю сповідь дитинства (саме таке жанрове визначення дав письменник своєму твору) можна говорити безконечно – і це є першою ознакою його змістової глибинності, а значить, і високої художності. Жанр у нього не претензійний – спогади автора про своє дитинство, що проминуло в пристанційному містечку Помічна на степовому Півдні України. Жанр документальної, антибелетристичної прози, завдяки тій же своїй документальності розрахований на довірливе сприймання. Звичайно ж, Гусейнов непомітно для самого читача, веде свою гру – в тій нібито суворій документальності є свої домисли і вимисли, які суттєво естетизують загальне звучання твору.
У “Станційних пасторалях” у всій своїй потужності виявилася головна особливість Гусейнова–письменника, як, до речі, і Гусейнова-видавця та Гусейнова-людини, – він ставиться до життя, оцінює його за критеріями Краси. Тоталітарна, совєцька Система для нього перш за все є антиестетичною у всіх своїх фундаментальних чи менш значних, на рівні якогось побутового штриха, проявах. Він пише про неї постійно, вона залишається для нього головною темою, і цю його зацикленість треба розуміти, бо всі ми, кожна частинка, кожна хвилина нашого життя так чи інакше детерміновані нею. Він не може її обійти, бо через свою природну здатність бачити суть речей і явищ, він усюди наштовхується на неї. Ця Система руйнівно вдарила по нашій генетиці, і ми немов зачумлені, не можемо і, вочевидь, ще довго не зможемо оздоровитися. Ця Система зараз не боїться викривального пафосу, його вже було доволі, і Система, точніше, її наслідки, що живуть у нас, адаптувалися до різного роду пафосних інвектив. Наша генетична зіпсованість потребує довготривалого і дуже тонкого лікування.
У “Станційних пасторалях” Гусейнов дуже ощадливо вдавався до пафосних інтонацій, і через те вони набували буквально вражаючого резонансу. Пафосна ненависть до Системи з’являлася в розповідях про трагічне життя його батька – азербайджанця Джамала Гусейнова, який у роки війни потрапив до полону й де важко захворів на сухоти. Його ледь виходила українська селянка. Потім він, хворий та обезсилений, без будь-яких документів, прибився на станцію Помічна, де й зустрівся з такою ж знедоленою жінкою – майбутньою матір’ю Григорія. Усюдисущі органи підозрювали безграмотного і, фактично, безмовного “азіата” в шпигунстві чи ще в чомусь, і тому постійно відривали його від сім’ї, посилаючи на каторжні роботи в каменоломні. “Міцно потовчені життям, ніби зерно в кам’яних жорнах, жити мої майбутні батьки повинні були в цьому світі тихо й непомітно, наче миші, весь час почуваючи за собою якусь довічну провину... Їхнім хрестом було лишитися без певного майбутнього, без надії, без снів і свят. Без сьогодні і вчора. Без церкви і Бога. Без правди. Без власного дому”.
У повісті чимало інших трагедійних сюжетів. Але в їхньому зображенні автор уже не вдавався до пафосу – смисли, породжені тими сюжетами, накопичувалися в підтекстовій сфері, творячи дхвані “Станційних пасторалей”.
“Зачарована Десна” О. Довженка, “Гуси-лебеді летять”, деякі повісті В. Близнеця та М. Вінграновського – це автобіографічні розповіді про хлопчиків, які в майбутньому стануть митцями. І я зовсім не потерпаю від сумнівів, коли ставлю “Станційні пасторалі” в цей високий класичний ряд. Більше того – прости Господи! – бачу певні переваги твору Гусейнова над цією класикою, написаною в ключі старого і доброго українського перерозчуленого ліризму. Свою сповідь дитинства Гусейнов писав у самоіронічному (стосовно себе, малолітнього) ключі. Це дуже цінна риса Гусейнового стилю. Його самоіронія та іронія – світла, добра, глибоко людяна. Знаменитий герой Селінджерового “Над прірвою в житі” більше саркастичний, ніж іронічний до себе та інших. Попри все Гусейнов будь-що пише з позицій Добра, не втрачаючи, а, навпаки, посилюючи надію і віру в людині. Можливо, нашому суспільству, що так розгублено й зневірено почувається в посттоталітарному часі, найбільш потрібна саме така література. І чи не вона здатна найбільше оздоровлювати нашу понівечену генетику?
“Станційні пасторалі” видано однотисячним накладом. Мізерна доза для важкохворого суспільства. Проте це вже не тільки його, Гусейнова, проблема...
* * *
Протягом наступних років Гусейнов видав вісім томів “Господніх зерен”. Відомий критик Анатолій Шевченко, ділячись з читачами “Літературної України” останніми читацькими враженнями, назвав “Господні зерна” дивовижними. Цікаво було простежити за ставленням Олеся Ульяненка до нового твору Гусейнова. Розповідаючи читачам “України молодої” (12 лютого 2003 року) про свої читацькі інтереси, він вельми старанно тримав марку відомого постмодерністського письменника: говорив про сучасний літературний процес зі зверхньо-іронічною, скептичною тональністю “інтелектуала з поганим шлунком” (саме так він іменував себе). Звісно, в сучасному літпроцесі його нічого не влаштовувало – одні роздратування. Настрій: “сумно на цьому світі, панове!”. Але ось дійшов до “Господніх зерен” – і раптом заговорив просто і щиро, з якимось світлим натхненням: “... Найбільше мене вразила книга Григорія Гусейнова “Господні зерна”. Мені якось тяжко визначити цей жанр, що увібрав у себе документалістику, есеїстику і, передусім, літературу. Шість томів цієї книги я проковтнув одним махом, а вже потім повертався то до однієї книги, то перелистував іншу, доскіпливо вишукуючи знайомі прізвища, імена, міста, роки, події. Вражаюча праця, що охопила історію Південного краю”.
Усі знають біблійну притчу про сіяча, що розсипав зерна. Вони посходили по-різному: одні впали на добре підготовлений поживний ґрунт – ці зійшли й дали життя рослинам, інші зійшли погано або й зовсім не проросли, бо їм випала недоля впасти на неродючу землю. Зерна – то слова Господні, які по-різному сприймаються різними людьми, хтось їх сприймає глибоко – і вони проростають, тобто міцно входять у свідомість цих людей, визначаючи їхнє подальше життя. Інші через різні причини не здатні глибоко сприйняти слова Господні, щоб у подальшому жити з ними, відчуваючи їхню благодать.
Назва багатотомника є одним із чинників творення підтекстових смислів. Читач, сприймаючи текст, вирішує для себе, що то за Господні зерна, хто їх сіяв, на який ґрунт вони падали, як і якими рослинами проростали...
“Господні зерна” розповідають про творення Добра і Краси на нашій землі. Це головна для письменника тема, вона органічна для його творчості, бо відповідає його людській сутності.
Книга написана за принципом павутини або, якщо хочете, вільного, нічим не обмеженого потоку свідомості.
Усе почалося з історії заснування та будівництва знаменитого парку “Веселі Боковеньки”. В останній чверті позаминулого століття молодий поміщик, випускник юридичного факультету Московського університету Микола Давидов загорівся мрією закласти й виростити в спекотному й напівпустельному херсонському степу (с. Іванівка на Долинщині) парк, який би не поступався красою найвидатнішим європейським паркам. Мрію почав уперто втілювати в життя. Будівництво парку було розплановане фахівцями за останнім словом тогочасного паркового мистецтва. Саджанці збиралися з різних куточків світу. Давидов працював фанатично. Уклав у парк не тільки всі свої кошти, а й життя. Нарешті досяг мети – у колись безлісому голому степу на березі степової річечки Веселі Боковеньки постала дивовижної краси оаза. Незаперечною вважається сентенція про те, що людина, яка посадила дерево, своє життя прожила немарно. А тут – чудовий парк, породжений фанатичним прагненням прикрасити землю, зробити її затишнішою і приємнішою для проживання!
Розповідь про один парк і його засновника перейшла в розповіді про інші парки, що з’явилися в дореволюційну пору на нашій землі. У ті часи, виявляється, земля поволі прикрашалася, людина намагалася створити для себе, для свого існування красиве середовище. Щоправда, майже всі парки були поміщицькими, вони творилися “експлуататорами” немовби для себе, своїх родин. Але закони суспільної еволюції діють так, що різного роду досягнення у верхніх, аристократичних прошарках суспільства поволі вкорінюються і в нижчих. Селянські (пізніше – “куркульські”) хутори, що в результаті столипінської реформи з’являлися на нашій землі на початку ХХ століття, обсаджувалися садами, – вони, ті хутори, виявляється, розбудовувалися не тільки з орієнтацією на функціональну доцільність, а й на Красу. Про це, до речі, можна прочитати в романі Докії Гуменної “Діти Чумацького шляху”.
Культура, як відомо, це все матеріальне і духовне, створене руками та інтелектом людини. Власне тому Гусейнов не обмежився розповідями про парки як Храми природи, як земні Едеми, якими люди прикрашали середовище свого існування. Принцип вільного, нічим не обмеженого “потоку свідомості”, сюжет якого вибудовувався за законами вільного щеплення асоціацій, виводив його на сотні прекрасних людей, які самовіддано творили на нашій землі матеріальні і духовні цінності, творили Культуру. Ішлося про щедре проростання на українській землі Господніх зерен.
Щоб проілюструвати “потік свідомості”, вибираймо будь-який том – ну, скажімо, другий. Він відкривається невеличкою новелою про життя листочка на одному з дерев парку Давидова. Як з’явився, як йому “спочатку було навіть страшно серед такого велетенського зібрання родичів”, як він поволі пробивався до сонця і поволі ставав усе більшим і привабливішим, як одного разу його мало не зірвала грозова буря, як урешті-решт прийшла осінь і він “ковзнув крихітним літачком у таку ж саму руду вигорілу траву”. Для чого ця розповідь на початку тому? Думай, думай, шановний читачу, бо, розповідаючи цю простеньку історію, автор ненав’язливо підштовхує твою думку до підтекстової сфери, де колобродять, рояться думки і смисли... А далі – чергова розповідь про засновника парку Миколу Давидова. Кажу чергова, бо протягом “Господніх зерен” звертається до неї сотні разів, і кожне звертання – це новий штрих до його “портрету” або ж уточнення, якесь свіже повторення вже раніше нанесеного штриха. І тут же – за асоціацією – коротка згадка про іншого Давидова – Юрія з Кам’янки, одного зі знаменитого роду Давидових. Вони зовсім не родичі, проте, відзначає автор, їх об’єднує генетичний код – бути корисним вітчизні. А ще їх об’єднувала обопільна пристрасть до ботаніки й садівництва. Онук декабриста Давидова в радянські часи потрапив на Північ (не зі своєї волі, звичайно), де став одним із засновників сільського господарства на Колимі: навчав зеків вирощувати овочі на тамтешній вічній мерзлоті. Через кілька абзаців – вихід за асоціацією на Левка Симиренка, згадка про Петра Ілліча Чайковського, рідного брата матері Юрія Давидова. І Миколі Давидову, і Левкові Симиренку та Юрію Давидову “Творець наміряв унікальне генетичне багатство” – прикрашати землю парками та садами. Далі – розповідь про саму Кам’янку, де проходило дитинство Юрія Давидова. Цитується написаний у Парижі спогад іншого Давидова – Олександра – про те, якою була Кам’янка в далекі дореволюційні часи. Спогад переривається в тому місці, де йдеться про водяний млин у вигляді невеликої білої башти. Тут думка Гусейнова, яка точиться за принципом павутини, вийшла на особу Івана Шервуд-Вірного, який колись працював у тому млині й одночасно вистежував змовників-декабристів і доносив на них... І так далі, і тому подібне... Простежили всього три перші сторінки другого тому, але ж скільки на них тих продуктивних асоціативних щеплень відбулося, скільки думок з’явилося! Письмо Гусейнова навдивовиж густе, і якщо ця густота та калейдоскопічність не втомлює, а, навпаки, викликає той відомий багатьом стан азартного читання, коли не можна відірватися від книжки, то тут уже спрацьовують таємниці майстерності Гусейнового стилю. Воно максимально прозоре в зоровому образному сенсі, з дуже відчутною, прекрасно згармонізованою із рухомими смислами, інтонаційністю, з витонченими синтаксично-стильовими експериментами на зразок тієї безконечної – на десяток сторінок! – фрази, в якій ідеться про авторські враження від Нью-Йорка (Див. 5-й том).
Один з головних смислів багатотомної документальної прози Гусейнова якраз і полягає в тому, що він зібрав на одній великій текстовій площі величезну кількість розповідей про світлі особистості, які генетично були запрограмовані на створення Добра і Краси. Виявляється, що така концентрація духовного позитиву для нас, що вже звикли до сентенції про власну історію, яку не можна читати без валідоду, є життєво необхідною. Живемо в час глибокої системної кризи, коли втрата віри в можливість коли-небудь зажити в нормальній державі, набула загрозливих, мало чи не катастрофічних масштабів. Тому той духовний позитив і той зразковий людський матеріал, який Гусейнов з такою наполегливістю та винахідливістю виявляв у нашій історії, для багатьох із нас стає одкровенням. На мою думку, один із чинників притягальної сили “Господніх зерен” знаходиться саме в тій високій концентрації духовного позитиву, який був так уміло відібраний Гусейновим із назавжди проминулого потоку життя і який нам зараз необхідний як повітря. Думається також, що ця його робота по виявленню та концентрації позитивної творчої енергетики минулих українських поколінь є феноменальною і могла бути виконаною тільки з Божим благословенням і з Божою допомогою. Обсяг пошукової і дослідницької роботи величезний, фактично неможливий у наш суєтний час. Такі многотомні дослідження, виконані однією людиною, траплялися – і то дуже рідко – лише в позаминулому столітті. Та феноменальність дослідження визначається не лише обсягом виконаної роботи. “Господні зерна”, як цілком правильно відзначив Олесь Ульяненко, – це література, тобто є річчю, створеною за мистецькими законами. Ті закони виявляються в принципах відбору та розміщення матеріалу, у словесному оформленні, у ритмомелодиці, у характеротворенні... А ще – у внутрішньому конфлікті, яким пронизано увесь твір і який є одним з потужних чинників підтекстових смислів, тієї дхвані-раси, що надає твору притягальності. Конфлікт часто набуває драматичності, а то й трагедійності. Катарсисні стани охоплюють тебе не раз і не два...
Гусейнов – глибокий діалектик, він бачить, як Добро і Краса протистоять Злу. Боротьба цих антагоністичних сил, уособлених у сотнях реальних персонажів та сюжетів у контексті реального українського буття останніх півтора століть, і є головним конфліктом “Господніх зерен”. А через те що в нашій історії Зла завжди було багато і воно відзначалось особливою агресивністю і якоюсь воістино бісівською підступністю та настирливістю, то всі шість книжок сповнені постійного, сказати б, перманентного драматизму.
Парки, що їх у фанатичному прагненні прикрасити землю насаджували Микола Давидов та багато інших духовно близьких до нього людей, у радянські часи безжалісно винищувалися. І не тільки парки. Окрім усього, “Господні зерна” – то вражаюча й надзвичайно переконлива картина тоталітарної системи як антигуманного молоха, владарювання якого спричинило колосальних масштабів духовний регрес. А ще про книжку Гусейнова можна говорити як про дослідження духовного етноциду українства. Щоправда, усі ці смисли загнані автором у підтекстові сфери твору. Вони там нуртують, намагаючись прорватися у верхні текстові площини. Гусейнов зробив мудро, загнавши їх туди. До подібних поверхневих смислів ми адаптувалися, і вони вже нас не проймають.
Автор “Господніх зерен” зробив відчайдушну спробу повернути нас обличчям до Добра і Краси. Він заряджає енергією добротворення. Вочевидь, моє переконання, що, зарядившись такою енергією, ми набуваємо більшої стійкості у вічному протистоянні зі Злом.
* * *
(…) Бренд Григорія Гусейнова – це бренд українського інтелектуала, який ніколи в резервації не був і не буде. Це бренд красивої своєю національною повнокровністю людини, бренд переможця.
У редактора “Звезды-4”, “Кур’єра Кривбасу” та автора “Господніх зерен” найкращий в Україні кабінет. Кажу так через наївне бажання заінтригувати всіх власників персональних кабінетів в Україні – від найвищих державних посадовців до таких собі середньої руки чиновників.
Чому все-таки робочий кабінет Гусейнова є найкращим в Україні? І в чому його перевага над іншими? Насправді ж, це звичайний кабінет, яких є тисячі на Україні. Євроремонт, стандартні офісні меблі. Та є ще вщент заповнені книжкові шафи – на всю стіну. Якщо людина, у якої ще живий інтерес до книжки, позаглядає в ті шафи, то зрозуміє, що перед нею унікальна бібліотека. Навряд чи десь ще є така кімната, де зібрано стільки розмаїтих і цікавих книг про Україну, її історію та культуру. Для мене ж ця бібліотека в робочому кабінеті засвідчує глибоку духовну закоріненість її господаря в історію та культуру свого народу. Якби ж то в більшості сущих в Україні власників кабінетів була така прив’язаність до рідної землі, до Нації, то, повірте, ми дуже швидко повирішували б свої проблеми.
Ось чому для нас таким важливим має бути бренд Григорія Гусейнова.
Григорій Клочек, «Вежа», 2003 р.