Про Івана Васильовича Казнадія, сторіччя якого відзначається на початку цьогорічного липня, писати і легко, і важко водночас. Легко, бо він був дуже відкритим, простим у спілкуванні і побуті, охоче йшов на контакт, запрошував журналістів до себе додому, із задоволенням говорив про те, що хвилювало і стало справою усього життя – про театр та його проблеми. Любив згадувати, проводити історичні паралелі, щоразу свіжі і незаяложені. Спілкування з ним давало чисту енергетику, у перші хвилини після таких розмов здавалося ніби у тебе крила виростають, хотілося дякувати Богові, що на світі є такі люди, є така опора для всіх, хто шукає і сподівається.
Це, власне, стосується і його дружини, заслуженої артистки України Світлани Мартинової, з якою вони прожили разом 52 роки і з якою весь цей час ділили велику спільну любов – до театру. Помітною була й їхня буденна турбота один про одного: ось Іван Васильович поспішає на ринок – зі старомодною авоською, у незмінній спортивній шапочці-півнику, у простенькій курточці. І в такі хвилини він завжди був готовий поділитися своїми враженнями про прем’єру, розповісти якусь бувальщину, яких знав, здавалося, безліч.
А важко тому, що Казнадій для кіровоградського театру – це епоха, це останній з тих, хто не просто успадкував традиції школи засновників українського професійного реалістичного театрального мистецтва – Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Михайла Старицького, а міг говорити про них як про живих людей, – з багатьма деталями, побутовими подробицями, але й з чітким усвідомленням і перейнятістю їхніми принципами та покликанням, а не як про історичні постаті, заміфологізованих героїв, одним словом, корифеїв, як ми звикли сприймати, вкладаючи в це поняття усю свою віддаленість від них – і у часі, і у розумінні їхньої суті.
«Або священнодій, або забирайся геть!»
Ні, Іван Васильович не мав такого довгого віку, щоб встигнути на власному життєвому шляху зустрічатися і спілкуватися із засновниками українського театру. Він – учень їхніх учнів. Його безпосереднім наставником по режисерському факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого був Мар’ян Крушельницький, який і спрямував молодого талановитого режисера у середині 50-их років до Кіровоградського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, де головним режисером тоді був заслужений артист Михайло Донець. Той дуже колоритно розповідав про свій прихід на сцену: «Якось уже парубком, послав мене батько до Полтави справити дещо з одежі. Ярмарок – наче мурашник… Раптом чую – співає хтось, та так журливо, тенором … «Де ти бродиш ?»… Я підхоплюю баритоном: «Де ти бродиш моя доле, – не докличусь я тебе». І разом, навстріч один одному… Обнялись: «Здоров був, козаче! Звідки будеш?» – «З Мар’янівки, Іваном звати, Семена Козловського син»… «Сусід, знаться… А я з Донців. Ярмаркуєш?» «Та ні. Сьогодні до Полтави приїздить антреприза Панаса Саксаганського та Миколи Садовського. На афішах і Марія Заньковецька значиться». «А тобі що? Кортить до театру?» «Та хочу їм заспівать, може…» «Ну, ти ж і мудрагель! Ходімо разом, може…» Виявилося, ми обидва роками вимріяли про театр. Приходимо. Подивилися «Наталку» і … до корифеїв: «Хочемо вам заспівать. Дуетом. Мо, послухаєте?» Заспівали. Опісля вистави з таким настроєм, якого на базарі не було. Бачимо, у декого сльози на очах. Саксаганський: «Отой довготелесий, тенор, хвацько усіх дівчат завалить на наші вистави. А оцей козарлюга молодиць роями заганятиме». А Садовський, підкручуючи свої пишні вуса, якось так гоноровито пробасив до мене: «Будеш у нас корифеєм». Пізніше були і навчання, і маленькі та великі ролі, і успіх, і досвід. На момент зустрічі з Казнадієм він уже був сформованим майстром, авторитетним і непересічним. Тим більше, й замінив на цій посаді ще одного сподвижника засновників українського театру Григорія Воловика.
Не тільки вплив цих режисерів став визначальним у творчій долі Івана Васильовича. Без власного палкого бажання осягнути глибини сценічного дійства, зрозуміти таїну режисури, найталановитіші навчителі нічого б не вдіяли. Якось Іван Васильович згадував: «У викладанні історії світового театру 80 відсотків займало становлення західного та російського театрального мистецтва. Отже, весь свій можливий вільний час я штудіював історію українського театру у всіх бібліотеках Києва. Вивчав твори класиків, українську драматургію. Для себе особисто, для своєї практики режисера, я, на мою скромну думку, взяв те головне, що класики приховували від імперської цензури під текстом. Словом, мене цікавила глибинна суть твору».
Замість однієї дипломної Іван Васильович поставив тоді, під час свого першого театрального сезону у Кіровограді, п’ять вистав. І хоча творча доля Казнадія пов’язана не лише із нашим містом – працював він і у Києві, і у Львові, і у тодішньому Дніпропетровську, але саме наш театр став для нього рідним домом, де тривало професійне становлення, де створювалась сім’я, куди прийшов творчий успіх і визнання, де відбулися останні в житті прем’єри його вистав.
Не варто пояснювати, що значна частина його творчого доробку, а це сто п’ятдесят постановок, – твори саме української класики та сучасної вітчизняної драматургії. Особливо цікава історія пов’язана з п’єсою «Фараони» Олексія Коломійця. Цей твір був одноголосно відхилений трупою Київського театру імені І.Франка, але після того, як над нею разом з автором кілька місяців попрацював Казнадій, вирішили ставити. Визначальними на той час були здача для ЦК КПУ і міністерства. Вирок ЦК коментарів не потребував: «Підлий наклеп на радянську дійсність. Дозволити… без афіш показати місяць, і зняти». Але феномен всенародної любові до цієї вистави переміг навіть, тоді, здається, всесильне ЦК. Вистава йшла майже сорок років. Вже незадовго до смерті Іван Васильович у Кіровоградському музично-драматичному театрі поставив її осучаснений варіант, який звучав і звучить досить актуально.
Далеко не все було таким щасливим у його творчій долі. Кілька разів (в тому числі після здійсненої вперше в Україні постановки п’єси Марка Кропивницького «Перед волею») його звільняли з роботи, посилаючись на якісь «письма трудколлектива», а з 1983 три роки не мав роботи взагалі із забороною «працювати в установах культури». За що? Невідомо й досі. Але минав час і його запрошували знову. Як казав Руданський: «Одне плескати язиком, а інше перти плуга». У міністерстві це вчасно зрозуміли і написали на його особовій справі: «Уміє працювати у складних умовах».
Працювати він умів, але все життя не переставав дивуватися тупій зневазі до всього талановитого, порядного, жертовно-відданого, що процвітала за радянських часів, не зникла й нині. Про це говорив у одному з останніх своїх інтерв’ю: «І зараз, за часів незалежної України, ситауція абсолютно не змінилась. Я написав «Думу про незалежність» у 1996 році. Тоді театр її поставив – не встигли заборонити. Але вже наступного року нову редакцію «Думи» зарізали в управлінні культури і зробили все, щоб мене усунути з театру. Знову ж – перша постановка «Думи» витримала 50 аншлагів, приїздили театрали з інших областей, було багато позитивних відгуків. Директор Київського театру «Дружба» запрошував цю постановку на свою сцену. Але хтось зробив усе, щоб цього не сталося. Тоді я не розумію в якій державі я живу і чому мої опоненти не розкривають своїх облич і імен, а діють підступно і таємно?»
Усе пояснювалося дуже просто: тоді наставав час кучмівської цензури, і щоб не образити вухо першої особи області чи міста, яка, дивись, зайде до театру (чи їй донесуть), прибиралися усі гострі чи, на думку чиновників, занадто патріотичні моменти. Від тієї запопадливої пильності не один раз потерпав і був глибоко неприємно вражений нею і ще один колишній художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв Михайло Ілляшенко. Іван же Васильович завжди ставив однаково планку: «Або священнодій на сцені, або забирайся геть!» Третього не дано. Тому він узагальнював так: «Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем, і високою художністю, дуже важко, а інколи просто й небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на боці народу, виказувати всі болі народні, говорити й про владу у тому числі те, чого вона заслуговує».
Єлисаветградські жінки брали приклад із Лісістрати?
У своєму житті Івану Васильовичу довелося пержити страшний удар – фізичне руйнування приміщення театру корифеїв. Спорудження його має цікаву і неповторну історію. Зведений на колишній вулиці Двірцевій неподалік військових казарм (тут нині розташовується вже сучасна військова частина) та колишнього імператорського палацу (він не зберігся, деякі допоміжні споруди стали основою нинішньої обласної філармонії), він мав послужити місцем для розваг, задоволення широких естетичних смаків місцевої публіки. А на середину ХІХ століття публіка тут зібралась неабияка. Фортеця святої Єлизавети над Інгулом, яка виконувала на той час охоронні функції, приваблювала відбірні царські війська, сюди приїздили офіцери з генерального штабу, були й свої генерали (дружиною одного з них у нашому місті проживала донька Пушкіна). Таке товариство потребувало відповідної освіти для своїх дітей, тому в невеличке містечко запрошувались талановиті учителі та професори (очевидно, саме тоді було закладено основи, які вибухнули гроном талантів – випускників Єлисаветградського реального училища та чоловічої класичної гімназії кінція ХІХ – початку ХХ століть).
Отож, десь із кінця 60-их років місцева еліта почала активно обговорювати ідею спорудження приміщення театру. Вона настільки заволоділа умами, що за розповідями нащадків корифеїв та близьких до них людей, дійшло аж до того, що єлисаветградські жінки, здебільшого дружини військових, поставили своїм чоловікам майже античну вимогу: або театр, або ніякого виконання подружніх обов’язків. Можливо, це був і жарт, але так чи інакше розпочалися пошуки архітектора. Столичні були задорогими, тому звернулися до місцевого – військового інженера та архітектора, який на той час звів у місті більшість помітних будівель, – Трембицького. Той згодився не одразу, зажадавши від громади організації ознайомчого туру по кращих театрах Європи. Поїздка була вдалою: інженер привіз не лише враження, а й креслення будівлі Віденської опери. Коли на одному із зібрань у салоні полковниці Ніколаєвої Трембицький представив проєкт майбутнього театру, йому влаштували овацію та бенкет, він також отримав поїздку до Карлових Вар, аби набратися сил перед початком будівництва.
Особливістю Зимового театру, зведеного у 1867 році, стало те, що вся оркестрова яма була встелена порожніми пляшками, замурованими у підлогу і в бічні стінки, отож, вона виконувала роль своєрідної мембрани, а в півтораметрові стіни глядацької зали вмонтували сотні глиняних амфор (довжиною до 90 сантиметрів), шийками спрямованих на сцену. Це дозволяло досягати високого рівня акустики: коли на сцені шепотіли, було чутно у будь-якому куточку зали. Такий ефект зберігався більше ста років – уже в радянські часи, пригадує Іван Казнадій, секретарі обкому любили похвалитися ним перед своїми гостями. Делегацію приводили до театру, у залі повністю виключалося світло, і лише за звуком можна було чітко визначити, який папір рвуть на сцені – ватман, цигарковий чи газетний.
Але у 1976-ому, мабуть, вчергове задумавши щось грандіозне, начальство затіяло реконструкцію театру. Усе поруйнували, вивезли більше десяти машин побитих пляшок та глечиків, а стіни оббили лакованою фанерою, зробивши відомий театр більше схожим на сільський клуб... Ніякі аргументи на начальство не подіяли, мусив із цим змиритися.
Досить швидко після такої «реконструкції» театрові став потрібен справжній ремонт, причому капітальний: з різних причин почали підніматися грунтові води, отож необхідно було зміцнити фундамент, продірявився дах.
Капітальний ремонт театру здійснили лише у 2012 році, та він і досі потребує тих чи інших доробок.
Кропивничанство – іскра, з якої загорілося полум‘я театротворення
Іван Казнадій був не лише непересічним режисером, знавцем театру, а й його невтомним пропагандистом. Кропивничанство – це було його ідеологією. Він свого часу близько спілкувався з донькою Івана Карпенка-Карого Марією Тобілевич-Крисан, його внуками Назаром та Андрієм Тобілевичами, сином Кропивницького архітектором Володимиром Марковичем, його донькою Олександрою та онукою Мариною Кропивницькою. із особистим гримером Марка Лукича Прохором Коваленком, з багатьма видатними акторами, які були учнями корифеїв, або учнями їхніх учнів. Він мав справою свого життя утвердження непорушного права театру Кропивницького вважатися гніздом і паростком українського театру, так, як англійський театр «Глобус» вважається витоками шекспірівського театру.
Він все життя працював для того, щоб кропивничанство твердо визнали тією іскрою, з якої загорілося полум’я театротворення по всій Україні, щоб воно вважалося символом непокори імператорщині, валуєвщині, усій радянщині, аби було офіційно встановлено безперервність і тяглість цього процесу. За кілька років до смерті з болем говорив, що в Україні й досі це не визнається як незаперечний факт. І невизнання він пояснює тільки одним: і досі вплив мають люди, які вважають, що тоді України як такої не існувало…
Й досі знаходяться «мистецтвознавці з партійним стажем», які твердять про побутовість українського театру, шароварщину, несамодостатність вітчизняної драматургії. Ніби відповідаючи їм, Іван Васильович говорив: «Я практично стверджую виставами уже 45 років – драматургія і театр корифеїв високого романтичного, факельного-поетичного звучання. Найяскравішим фактом також є неперевершені аншлаги по 150-200 разів вистав Григорія Воловика, Михайла Донця, та всіх інших, які офіційно не протестували проти деректив ЦК, а просто плювали на них і ставили те, що говорило про народ. Кропивничанство передбачає обов’язкові віру, надію, і любов до України».
* * *
Якось перед черговим днем театру я звернулася до кількох кропивничан з проханням дати відповідь на просте запитання : «Чим для вас є театр?» І була вражена емоційністю і глибиною відповідей. Ось що тоді сказав Іван Казнадій:
– Театр для мене – єдина чарівна мрія. Я почувався найщасливішим у світі, коли читав на шкільній олімпіаді «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка, коли на фронті, між боями читав солдатам «Васілія Тьоркіна» Твардовського, коли на вступних іспитах до театрального інституту читав «Я – єсть народ…» Павла Тичини. Ось уже більше 50 років я сягаю найвищих вершин щастя, коли здаю чергову зі своїх вистав. Найкраще, найздоровіше я почуваюся на сцені. Це – мій кисень, моя насолода і моє сп’яніння.
Така любов до театру не помирає…
Світлана Орел