Чи може художник іти проти течії?

Порадувало рішення конкурсної комісії з визначення переможців обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. У номінації “Національна традиція” її одержав Олександр Демиденко за розписи вівтаря собору св. Володимира в місті Кропивницькому. 

Очевидно, аналіз творчості цьогорічного лауреата, автора багатьох добротних, талановитих живописних робіт – прерогатива мистецтвознавців. Наш край багатий на таланти. Трапляються різноманітні стилі, манери, підходи, їх можна й треба оцінювати, аналізувати, порівнювати. Це все від розуму. Але трапляється таке, що торкається насамперед серця – невловиме, тривожне, хвилююче, близьке, неповторне. Можливо, це й є та Божа іскра, якою він зблискує до нас через талант митця?

Серед художників не так багато тих, хто береться розписувати храми. Тут необхідні і певні знання, і самовідчуття, і рівень духовної культури, що далеко не кожному дається. Але щоб взятись за розпис ще й українського храму, треба було мати не лише творчу сміливість, а й внутрішню силу долати стереотипи.

Річ у тім, що Московська церква за сотні років облудного володіння українськими духовними структурами, зуміла так зацементувати масову свідомість відвертою брехнею про свою виняткову канонічність, що безліч людей, не вникаючи глибоко у це питання, приймають демагогічні твердження РПЦ за аксіому. І не лише приймають, а й проявляють вороже ставлення до самого поняття – українська церква.

Добре пам’ятаю з якою ненавистю, буквально з кулаками кидались віряни РПЦ на тих, хто створював першу громаду тоді УАПЦ, яка пізніше отримала в користування храм святого Володимира. Та й храмом його на той час назвати було важко – якийсь довгастий сарай. Тож, саме у цьому храмі, куди не йшли ні великі гроші, ні підтримка влади, усе по крихті зроблене справді віруючими людьми, люблячими руками і серцями.

Тож те, що Олександр Демиденко взявся за розпис цього храму, уже було виявом внутрішньої позиції і певного кроку проти течії.

Проти своєї життєвої течії довелося йти і лауреату цьогорічної премії Осмьоркіна у номінації “Новітні спрямування” – Володимиру Остроухову. Ми писали про його незвичну виставку у дворі притулку «Затишна оселя».

Ван Гог із «Затишної оселі»

Тож, чи може художник іти проти течії? Проти звичних уявлень, усталених звичок, суспільних стереотипів? Очевидно, це не завжди комфортно, але часом буває просто необхідно.

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail