Сьогодні його знають більше, як батька двох чудових українських акторок Наталі та Ольги Сумських. Але й сам він був непересічним актором. Уродженець нашого села Верблюжка Вячеслав Сумський, 90-річчя якого відзначається на початку жовтня. "Прекрасний актор, він був закоханий безмежно у свою працю, він був дуже відданий професії": про батька розповіла в ефірі Радіо Культура його донька, народна артистка України Наталя Сумська.
"На, ось тобі ключі, заходь, там чайник, там поїси"
На щастя, фотографій у нас багато в родині: і у сестри, і в мене є з його ролей кільканадцять альбомів — взагалі тоді було популярно робити фотографії. І якщо вистава готувалася, скажімо, в театрі Заньковецької, то цим опікувалися певні люди в театрі. І створювалися великі альбоми з цигарковим папером, який розділяє сторінки з фотографіями, щоб не склеювалися чи бодай не псувалися. І це все збереглося в первозданному вигляді. Є й такі, коли зовсім він молодий був ще в студентські роки. І спогади, звичайно.
Мати батькова Параска Сидорівна Сумська і батько Гнат Гаврилович були просто талановитими від природи. Про це мені розповідала багато бабуся, в якої я дуже часто проживала в селі коли батьки були на гастролях — і бабуня розповідала, що Гнат Гаврилович, батько татів, працював вчителем, але він не йшов до школи з підручниками, готувався, звісно, але він йшов і читав напам'ять багато літератури, яку викладав. Крім того малював. І ця здібність передалася татові — він також малював, лишилося багато пейзажів, портретів, і роздаровував їх усім підряд, кого побачить, кого полюбить, з ким потоваришує. От така людина — направо, наліво він все міг роздати.
Коли ми жили у Львові, якийсь товариш підходить до тата, каже, що "там мені передали, що можна до вас звернутися — наш знайомий спільний — що можна переночувати". Тато не довго розмірковуючи: "на, ось тобі ключі, заходь, там чайник, там поїси", — отака людина. Він у всьому такий. В театрі це набуває таких розмірів — це така багатогранність людських характерів, почуттів, які передавалися людям. І, звичайно, його обожнювала львівська публіка, здебільшого жіноцтво.
А мама?
Мама дуже гарно співала, знала багато пісень, причому вона робила це в образах — бабуня Паша — то вона казки мені розповідає, теж в характерах — я ж це пам'ятаю, я й досі пам'ятаю її голос, як це вона робила.
Ваша Кайдашиха — це ваша бабуня — татова мама. Звідти взято багато…
Це дуже збірний характер, найкращі перлини образів України, української жінки, вони назіткані і звідти, і звідти.
"Там вас заберуть із руками і ногами, ви просто розкішний студент"
В'ячеслав Гнатович Сумський, але ви Сумська… А чому наголос змінився?
Хто знає — я вже і не наголошувала на цьому, бо якось всі знають там область Сумська, Запорізька, Хмельницька, і пішло, пішло, пішло — вже я і не сперечалась. Тато наголошував, що він СУмський. Він поїхав з села тоді Верблюжка — це Кіровоградщина.
А де він побачив театр?
Від батька і матері, і від природи. Він розкішно співав. І оцей спів привів його в консерваторію. Він знайшов клас викладачів, і коли справа дійшла до сольфеджіо, якого він, на жаль, не вивчав, йому порадили відтак піти через дорогу в Театральний інститут: "Там вас заберуть із руками і ногами, ви просто розкішний студент». А вже через якийсь період часу, коли він вступив на курс до Костянтина Павловича Хохлова — тоді він набирав, і Леонід Артемович Олійник — він потрапив до них на курс.
Він привіз із собою валізу сала — продуктів бабуня йому дала, мати його Параска Сидорівна — а він це продав і купив акордеон
Як він навчався, яка була дипломна вистава?
Є фотографії цієї дипломної вистави навіть, це роль Нещасливцева з вистави "Ліс" за Островським. Він грав цього ж персонажа, якого згодом потім і цю виставу ми відтворювали вже тут. Він був у гримі трохи. І я не знаю, яким чином він потрапив до театру Заньковецької — можливо його запросили, бо справді він дуже вирізнявся, ну, це от самородок: співає, фактура, мова добірна, розкішна, досконала, от перлина, просто народжений для театру — так про нього багато хто згадував, колеги в Запорізькому театрі, у Львові. Бо я це хоч була мала, а вухо росло на предмет того, і воно запам'ятовувало, воно вибирало із багатьох оцих дружніх посиденьок, товариських якихось зустрічей татових, бо він дуже любив товаришів, друзів було повно завжди, і воно залишалося в мене, відсотувалося у пам'яті, оцей пієтет, з яким ставилися до нього друзі, вони його любили за простоту натури, за щирість і за талант водночас. Якимсь дивним чином поєднувалися в ньому велич таланту — він міг грати таких різних всіляких сучасників. Не треба було готувати — актор просто досконало володів усім і ще й собі акомпанував, бо він привіз із собою валізу сала — продуктів бабуня йому дала, мати його Параска Сидорівна — а він це продав і купив акордеон, і почав співати і грати у гуртожитку. Це була величезна спільна кімната — там жили всі студенти, їх було там, не знаю, вже може десятки, всі спільно проживали.
"А ти, кажуть, нікому не граєш?" "Так, не граю, я сам собі". "А мені зіграєш?" "Тобі зіграю"...
А тато з мамою коли і де познайомились?
Вони познайомилися в інституті. Цей акордеон, кажуть, що він нікому не грав з дівчат, от такий якийсь був — окремо тримався, якось так гордо, незалежно. А мама підходить сама якось і каже: "А ти, кажуть, нікому не граєш?" "Так, не граю, я сам собі". "А мені зіграєш?" "Тобі зіграю", — сказав тато, і можливо якась там блискавка промайнула, бо відтоді вони, мабуть, були вже разом. Тато був молодший на рік, тож мама поїхала вже при надії мною в Крим — її запросили на роботу, вона випустилася раніше, в Кримський областний український театр. А потім вона повернулася і в театрі Заньковецької на четвертому поверсі такі кімнатки, які є часом в національних великих театрах, і ми там жили.
А якісь дитячі спогади ж є того часу, як батько виходив на сцену, як мама виходила на сцену?
Я перебувала частенько в гримерних. Я і зараз, коли приїжджаю на гастролі до Львівського театру Заньковецької, іду в ті гримерні, де сиділи тато і мама.
А якого спрямування був Вячеслав Сумський?
Характерність і амплуа героя, і все, що хочете — це було в татові, і воно передалося і мені. Мама також обдарована, вона і характерна, вона і героїня.
"Галча, я із Запоріжжя, тут у нас уже трикімнатна квартира"…
Ваш тато на всіх фотографіях різний…
Якось Богдан Сильвестрович Ступка підходить молодим зовсім ще — він був молодшим, початківцем театру Заньковецької, він зі студії Заньковецької, там навчався — до мами Ганни: "Галюню, ти не можеш попросити Славу (тата мого), щоб дав можливість зіграти ту роль, яку грає тато". І мама передала батькові, і він каже: "Та будь ласка". Це рідкість — так майже не буває в театрі.
Яким чином так сталося, що і тато, і мама переїхали і прийшли в інший театр зі Львова в Запоріжжя.
Це багато говорить про батьків характер, акторський характер, його харизму, що він щось може вже віджив там і йому хотілось, мабуть, і працювати, можливо побутові якісь умови. Пам'ятаю, як він телефонує нам із Запоріжжя — я тоді була ще десятилітньою — і мати розмовляє з ним — у сусідів був один телефон, і у нас була комунальна квартира у Львові, і запросили поговорити до сусідів. Ми прийшли і… мама, по-перше, не знала — це був сюрприз, тато якось не сказав, він обрав це сам, без обговорення. "Галча" — називав маму — "Галча, я із Запоріжжя, тут у нас уже трикімнатна квартира"… Мама ледь не впала біля телефону, але якось прийняла це, бо тут уже народилась менша, щойно народилася у Львові, і ми переїжджаємо в Запоріжжя. Пішов новий зовсім етап, і знову завантажений був батько, бо ж він концертував крім того всього. У нього голос лине позиційно, так, ніби людина навчалася і закінчувала вокальний клас — це просто унікальне явище.
Театральні програмки-брошурки я зберігаю досі — вони ще з 50-х років, коли якраз зазначалося, хто грає ролі. І батько майже в кожній виставі зазначається.
Коли він приїхав — а тоді ж було модно звітувати українському театрові будь-якому обласному — до Москви, там грали вистави, підходить режисер сатири московської і запросили його залишитися в Москві працювати. Батько відповів: "Ні, я народний артист України, я ніколи не залишу Україну".
10 років пропрацювали вони у Львові. Скільки років були в театрі у Запоріжжі?
Там 15 — спокуса була, розкіш, рибальство — ще одне захоплення його неймовірне — з цим пов'язано стільки життєвих ситуацій і комічних, і він так любив просто бути на цій природі, він обожнював Хортицю, змальовував її в своїх пейзажах, роздаровував знову ж таки. І була така історія неприємна. Він грав "Енеїду", був перший виконавець ролі Енея в Україні. Режисер і диригент головний самі створили музичне тло для вистави, тато виконує цю роль і вже грає кілька років, раптом приходить на роботу, а він не виписаний працювати. Це настільки некоректно. Він це проковтнув, нічого не сказав, повернувся і пішов. Виписаний був інший актор. А в той вечір прийшов на виставу перший секретар обкому партії Запорізького краю і каже: "Я ж прийшов дивитися на Сумського. Як так?! Як він не грає?! Та я ж спеціально"… "Зараз ми все влаштуємо, все влаштуємо, вибачте"… Заздалегідь же ж приходить актор на роботу. Вони телефонують матері, шукають батька, знайшли його на Хортиці, а він рибалить, курить, закидає свою вудку. "Славочка, повернись, ради Бога, бо керівництво приїхало, хочуть бачити тебе". "Так ви ж нічого не написали, що я не граю". Як не просили… Він каже: "На коліна". Стали, негідники, на коліна — це легенда така, розповідали ми вже не раз. Актора не можна ображати. Актори мають бути готові до подібних ситуацій — ніхто не обіцяв, що все буде гладенько в біографії кожного актора, звичайно. У Полтаві також він був сповна зайнятий. Далі переїжджає до Києва, тут уже змінюються настрої в державі, змінюється все.
Як при цьому Вячеслав Сумський змирився з тим, що обидві донечки обрали ту саму професію, що і він?
Вони якось абсолютно спокійно свого часу в 1973-му році сприйняли це, знали, що я їду до Києва, а якось так достеменно, куди саме, я і не сказала. Чи це міг бути Інститут фізкультури, бо я займалася спортом весь свій шкільний період життя, а може це була англійська — тоді я якось захопилася нею. Але все ж таки більше акторське виконання ролі Одрі Хепберн у виставі англійською мовою — я пішла подивилася в Запорізькому кінотеатрі і мене зачарувала саме вимова, саме іншість цього персонажу. Я зайшла на Львівську площу до Театрального інституту і там були всі педагоги ще, які навчали батьків. Коли до мистецького вузу заходить дитя з династій, до нього особливе ставлення, якісь вимоги такі...
Він побачив ситуацію, що він став несподівано, можливо, для себе засновником цієї династії?
Якось, можливо, природно, автоматично це сприйняв тато. Коли він дивився якісь мої ролі — хоча вони були сповна зайняті, продовжували бути в репертуарі багато — і тато якось трошки подивився якусь мою роботу і потім тільки показав мені один жест, мовляв добре — і це все, це для мене було вкрай важливо. І у 2007 році він у вересні відходить, а в кінці 2007-го я граю прем'єру "Кайдашева сім'я". Я так хотіла, щоб він побачив мене в національній ролі, але, можливо, це така естафета — він мені цього року просто її передав. Мені здається, що йому б сподобалось. Прекрасний актор, він був закоханий безмежно у свою працю і в цей фах акторський, він його сповідував, він був дуже відданий професії і вірний.
Всі родичі в одній виставі
Вистава "Синьйор з вищого світу" в театральній компанії Бенюк і Хостікоєв — невелику роль він грав, і ця вистава була знаменита тим, що ви з Анатолієм Хосткікоєвим тоді придумали з вашої легкої руки — Анатолій Георгійович сказав: "Ну, давай всіх родичів візьмемо у виставу, зараз всі будуть грати…"
… а потім каже: "стоп, чекай, це ж розкішна ідея". Вона і справді вражаюча. Адже на планеті немає такої ситуації, де б в одній виставі грали всі рідні, і всі актори, і всі родичі між собою.
Ваш син Вячеслав Хостікоєв фактурно, як то кажуть, на тата вашого чимось схожий?
Я зараз акцентую на цьому. Ми шукали ім'я і було написано в цих церковних іменах Мстислав Сумський. Ми зупинилися все ж таки на Вячеславові, так як дідуся звали. Дідусь ще з ним залишався — є фотографії, де він менший, і він йому розказував всілякі такі парадоксальні історії, в які дуже вірив Вячеславчик малий, а тато дуже любив жартувати і придумувати багато чого, чого і не було. Такий казкар, як і в матері його бабуні Паші. Зараз він змужнів і нагадує свого дідуся.