У ніч із 3 на 4 вересня помер Василь Стус. Офіційна причина смерті – зупинка серця. Проте товариш Стуса, політв’язень Василь Овсієнко, висував припущення про загибель від удару карцерними нарами…
Всупереч проханню дружини, поета поховали, не дочекавшись рідних. Прохання ж перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не сплив термін ув’язнення – навіть по смерті він загрожував СРСР…
…Зустріч із Дмитром Стусом, сином видатного поета і борця за українську незалежність Василя Стуса, свого часу викликала неабиякий інтерес чималої аудиторії. Можливо, у цих розповідях немає особливих відкриттів для тих, хто глибоко досліджував творчість і життя Василя Стуса. Але для ширшого загалу доторкнутися серцем цього явища, у якому нуртує нерозтрачена моральна сила нації, і повчально, і очищаюче...
* * *
Моє спілкування з батьком спочатку було дуже складним. Власне, наше справжнє знайомство відбулося поміж його двома тюремними термінами – у 1979-80 роках. І стосунки між нами попервах зовсім не клеїлись. Доходило аж до того, що я зачиняв двері у свою кімнату і не хотів з ним спілкуватися.
Коли ж тато очолив Гельсінську групу, мене викликав до себе директор школи, де я тоді навчався, і довго розповідав, яка ж погана людина мій батько. Ця розмова викликала протилежний ефект. Відтоді між нами з’явилося взаєморозуміння. І були п’ять місяців (до наступного арешту) спілкування з татом, за які я осягнув більше, ніж за роки навчання. Саме завдяки тим місяцям я став філологом.
* * *
Другий арешт відбувався десь перед Олімпіадою-80. Я якраз прийшов зі школи і побачив, що стіл у моїй кімнаті перевернутий, папери розкидані, пожмакані. Я тільки зайшов, як хтось мене вхопив за руку і наказав: «Сидеть тихо!» Мене зачинили в кімнаті, а я на знак протесту включив на повен звук телевізор. Тоді було тільки дві програми, і коли одна з них не працювала, звучав протяжний неприємний сигнал, схожий на сирену. Забіг кедебіст, вимкнув. Я знову включив. Знову забіг кедебіст. Потім зайшов тато. Ми з ним довго сиділи, говорили. Він написав прощального листа друзям. Забирали його вже близько 12-ої ночі. Наостанок він мені сказав: «Сину, я добре розумію, що ти сьогодні пережив: приниження, образу, відчай, але я дуже тебе прошу, спробуй зрозуміти цих людей і пробачити, бо якщо ти плекатимеш в собі ненависть, світ відповідатиме тобі тим же. І ти не матимеш ні справжньої дружби, ні кохання, а матимеш тільки ненависть».
* * *
Мабуть, ми не завжди і не до кінця віримо, що наші вчинки, думки пізніше наздоганяють нас чи наших дітей. Коли ми взялися перепоховати Василя Стуса на рідній землі, нам не дозволяли цього робити, погрожували арештом за «осквернение могил». Тож поряд з нами завжди перебували міліціонери. Ми вже розкопали могилу, але треба було чекати, коли привезуть труну. Вечоріло, мала під’їхати знімальна група Чернілевського, і нам ніяк не можна було обійтись без світла. Взяти його було ніде, крім як провести від сусіднього сільця. Села там глухі, курні хати, пияцтво, безпросвітність. (Народність, яка там жила раніше, поклонялась матері Ялині, саме з ялини вони робили якийсь загадковий розчин, яким покривали дерев’яні фігурки своїх божків. І навіть найдревніші з них, яким уже по кілька століть, коли їх береш до рук, віддають дивне живе тепло. Ті фігурки, це, власне, все, що залишилось від їхньої культури.) Тоді села там існували тільки для того, щоб обслуговувати табори, яких було багато вздовж річки. Нічим іншим там не займалися – ні ремесел, ні хліборобства.
Коли ми попрямували до села, звісно, міліціонери пішли за нами. Наше прохання до місцевих жителів підключити електроенергію, відразу ж супроводжувалось окриком: «Только попробуй, завтра не будешь работать!»
Але ми почули: «Підключай!» В тих умовах це було диво.
Такі дива траплялися потім не раз і під час перепоховання, і коли видавали дев’ятитомник творів Василя Стуса.
* * *
Адвокат Медведчук був третім, якого призначила радянська система «захищати» дисидента Стуса. Двоє перших відмовились. Він погодився і зробив те, чого й чекала прокуратура, тобто захисту ніякого фактично не було. Але на нього перекладати всю вину не можна, бо й у Спілці письменників тоді знаходились такі рецензенти, які писали, що вся творчість Василя Стуса – це суцільний наклеп на радянську дійсність.
* * *
Якось батько не витримав чергового знущання – заявив протест. Звісно, йому заборонили побачення. А ми якраз з мамою приїхали, дві доби тяжко добиралися, мама ще й нездорова була. І коли ми нарешті добились до тієї довгожданої кімнати побачень, заходить мордатий наглядач і весело заявляє: «Ваш отец и муж отказался от свидания!» Я після цього батькові півроку не писав. Тільки пізніше зрозумів.
А мама так його любила, що навіть коли не розуміла, знала – він усе робить правильно. Мені пощастило бачити таке кохання.
* * *
Я не залежав від імені батька. Був сам по собі. Не зважав на чиюсь думку. Мені важливо, що про мене думають мої діти, дружина, мама, кілька друзів.Все. Всі інші – думайте, що хочете.
* * *
Для мене білою плямою в батькові залишається джерело твердості його духу, коли весь світ проти тебе, а треба встояти. Таких у житті я знав кількох – крім батька, Опанас Заливаха, Ярослав Лесів, Іван Світличний, Зіновій Красівський.
* * *
Переїзд роду Стусів на Донеччину пов’язаний з тим періодом, коли руйнувався сільський уклад життя, знищувався український господар. Зараз у тому краї залишилась одна рідна людина – батькова сестра Марія. Вона все життя пропрацювала вчителькою. Викладала математику, до речі, і Ренату Ахметову.
Записала Світлана Орел