Нещодавно з одного одеського ЗМІ дізнався, що ще наприкінці листопада минулого року 17-річний першокурсник Одеської військової академії, після тривалих знущань кількох сержантів, покінчив своє життя самогубством. При цьому на кривдників спочатку навіть не було заведено кримінальну справу.
Це ганебне явище, дідівщина в армії, мені не просто знайоме, воно мені, так би мовити, близьке, бо багато років тому мимоволі довилось бути його фігурантом. Так збіглося, що буквально вчора, під час доволі тривалої тролейбусної поїдки спілкувався із вже немолодим сусідом. Виявилось, що йому довелось проходити строкову армійську службу на переломі: прийняв присягу в радянській армії, а згодом служив уже в українській. У подальшому підписав контракт і служив до самої пенсії. Так от, під час спілкування він промовив фразу, яка мене схвилювала: «Уся дурість радянської армії залишилась в українській».
Свого часу я навчався в Одеському артилерійському училищі, а буквально за територією іподрому (район Великого Фонтану) розташовувалося тоді загальновійськове училище, яке ми дещо принизливо називали піхотним. Будівлю того навчального закладу, в якій зараз знаходиться ця Військова академія, досі пам’ятаю, не раз там бував. На їхньому майданчику ми перемагали гандбольну команду цього навчального закладу.
Взагалі то, шлейф т. з. дідівщини (офіційно – позастатутні відносини між військовослужбовцями) тягнеться ще з царській армії російської імперії. Достатньо пригадати «Поединок» або «Ночная смена» російського письменника О. Купріна. Не дивно, що їх успадкувала радянська армія. Отож, ця ганебна спадщина автоматично перекочувала та «успішно» прижилась в українській армії. Раніше мені зустрічалась інформація про випадки дідівщини у підрозділах ЗСУ. Безумовно, у наші часи це не стало масовим явищем в українському війську, тим більш, в умовах переходу на контрактну основу. Зараз же держава перебуває у стані безкомпромісної кровопролитної війни! Наразі ж це жахіття дідівщини відбулось у тилу та ще й у вищому військовому навчальному закладі. Причому, на факультеті, який готує офіцерів для військової еліти, для розвідки та сил спецоперацій. Як відомо, у цьому навчальному закладі, правда під іншою назвою, навчались Валерій Залужний та Кирило Буданов.
Минуло немало десятків років, але досі памятаю всі подробиці, коли я, жовторотий курсант, одразу після десятирічки, на першому місяці навчання у військовому училищі, віч-на-віч зіткнувся з тією самою армійською дідівщиною. За розстебнутий комірець гімнастерки (у тодішній формі одягу ще з часів царської армії, він щільно облягав шию) отримав один наряд поза чергою від командира відділення. Таких командирів в училищі одразу призначали з числа осіб, які стали курсантами, вже відслуживши рік-два в армії. Саме вони, в першу чергу, були джерелом, переносником армійської дідівщини у курсантське середовище Виконувати такий «наряд» він вимагав вже після команди «відбій» до сну… у загальному туалеті шляхом «віддраювання» унітазу (аж ніяк не з порцеляни) … звичайною голкою(?!!). Я категорично відмовився. Почалась словесна перепалка, яка відразу за мить перетворилася на бійку. В якості найпереконливішого аргумента використав армійський табурет. Хто не знає, це масивна дерев’яна споруда з прорізом у сидінні для переноски, масою не менш 4 кг. На своє, як і на моє щастя, мій командир вдало вивернувся від загрозливого знаряддя. Але ж невідомо, як склалася б моя подальша доля, у разі влучання. Проте, після цього інциденту, я для нього став ледь не другом. Та незабаром цього командира відділення відчислили з училища за неуспішність у навчанні та повернули у війська.
А взагалі, як на мене, принижують, і не тільки в армії, в основному, слабких духом. Ні, я у жодному разі не виправдовую кривдників. Просто застерігаю нинішню молодь.