Не можу сказати за всіх, можу описати тільки свій особистий досвід. У нас прийнято останнім часом говорити, що люди у Києві і поруч з ним вже забули, що в країні війна. там навіть зрадний відосик на днях гуляв, де була зібрана нарізочка з молоддю, які про це говорять.
Так, нас менше обстрілюють. набагато менше. Але особисто мене це не дуже заспокоює, бо я пам'ятаю, що минулого року в цей час було вже два масованих обстріли, і у цей час нам вже почали вимикати світло. І я знаю, як погано може бути. Це мій не дуже позитивний досвід цивільної людини в війну. І зараз таке може статися знову. До цього радять готуватися, а в офісі вже перевірили генератор.
А вчора, наприклад, вдень була повітряна тривога. Давно її вже у нас не було, а тут сталася. І я подумала: "Ну, нарешті, бо скільки можна чекати?" І я знаю, що я не одна таке подумала.
Це не значить, що я хочу знову обстрілів, холоду, темряви і дорогу переходити з ліхтариком. Ні. Це про те, що я не можу примусити себе розслабитись, бо в моїй країні війна не закінчилась, і моїй голові ніби треба оце підтвердження – бачиш, сирени, тривога.
Чомусь мені здається, що зараз не одна я така – ніби завмерла в очікуванні, яке поступово виснажує. Це, звісно, навіть близько не стоїть із тим, що люди переживають на фронті чи у прифронтових містах.
Така друга осінь повномасштабки.
Олеся Єрошкіна