Сьогодні рівно три місяці, як я змінив кросівки на берці, тату-машинку на автомат. Три місяці як я почав звикати до майже постійного носіння головного убору, найліпшими моїми друзями стали кава, сигарети та активоване вугілля. Всього три місяці (навіть менше) знадобилось аби назавжди та кардинально змінити своє ставлення до життя, оточуючих, зрозуміти, що "вчора" вже немає, а "завтра" може і не бути взагалі.
За цей короткий проміжок часу я зрозумів що таке насправді повний капець і як можна, тремтячи від страху в укритті під артобстрілами, реготати з життєвих історій та анекдотів. Я згадав, як мені подобається дивитись на захід сонця, нехай, навіть тепер до цього додалася тривога в передчутті того, що принесе з собою темрява. Я навчився спати в пів ока, зриватися з землі від "пацани, лягає дуже близько", навчився виокремлювати звуки вихід/прихід. По-новому для мене тепер звучить "арттерапія", а перший до кого я піду з лікарів – психіатр. Ну, хоча б для того, аби виписав нормальних снодійних. Аби вирубило. Місяців так на три...
Кажуть, життя поділилося на до і після. Не знаю, для мене особисто воно просто в якусь мить змінилося. Мені набридли ігри, тепер я в обличчя кажу, що думаю і більше не хочу витрачати час на ментальний пасадобль з іншими людьми – якщо людина поц, то скільки з нею не танцюй, вона поцом і лишиться. А намагатись когось змінити – лише втратити дорогоцінний час.
Я багато чого боюся тут, на війні, мені страшно до усрачки. І мені за цей страх не соромно аж ні грама. Але найбільше чого я боюся – це того, що все це дарма. Що всі обірвані життя, скалічені долі, сироти, що все це буде дарма і ми так і не зрозуміємо сенсу слів "хочеш миру – готуйся до війни". Як ми, українці, не збагнемо, що будувати дороги треба тоді, коли ти можеш захистити людей, які цими дорогами будуть їздити, а люди не збагнуть, що ті дороги лежать на їхній, власній землі, у їхньому домі, а за нього треба боротися. Така реальність. Нині. Для нас. Я боюся, що ми знову підемо на невигідні компроміси, що знову будемо дивитись в очі ворогові і бачити там мир, що поведемося на блискуче зрежисовані ролики цинічних політиків "в русі на камеру", що пробачимо ворога заради хиткого миру. Ох, як же нам потрібен власний Моссад...
Як випадає можливість вийти в мережу, листаючи стрічку новин, я, чесно кажучи, нічого вже не розумію. От нічогісінько. То ми перемагаємо, то – нам напихують по самі помідори. То нам привезли купу озброєння, то нам нема чим воювати. Всі кричали про той лендліз, ура, перемога... А на ділі ми тут сидимо по укриттях і тупо терпимо обстріли. Ну, не тупо, а терпимо потужно так, як справжні воїни. Я тільки заплутався трохи, а воїни це ті, хто терпить, так? Чи ні? Заплутався я, коротше кажучи.
У будь-якому випадку, впадати у відчай чи опускати руки немає сенсу. Бо то не вихід. Довгих три місяці минули, попереду... а що попереду...? Перемога, що ж іще!!!! Затягнув шнурки на берцях, поправив штани і до роботи, воїне!
Слава Україні!
Павло Ісаченко, з передової