Думав, що я так надсадно блюю від контузії, але ні, просто після чергового бойового виходу подивився новини. Виявляється у нас все добре і ми майже перемагаємо. У мене на немитих кілька діб підряд руках засохла кров поранених і двохсотих. Вирвані щелепи, пробиті животи, рвані боки, посічені ноги і руки, не говорячи про кульові...
Відморожені пальці ніг, руки, що вже не могли заряджати магазин, пучки не чули патрон. Три доби без сну, на землі, без води – ми гризли лід з обрізаних пляшок. Адреналін дуже сушить. По нас працювало практично все, крім фосфору. Б'ють точно, професійно і кваліфіковано, б'ють так, що ти не можеш навіть підповзти до трьохсотих і вони просто стікають кров'ю і швидко завмирають. Кацапи переорюють артилерією посадки, поля, роблять це методично, планово і зі знанням.
Коли скинули з дронів міни, я бачив, наче у повільному кіно, що в окопі, за два метри від мене, вони займаються і вибухають. І я живий, а двоє молодих хлопців – 21-го і 23-ьох років, хриплять під моїми ногами в по-східному чорній ночі. І ти вже нічого не можеш зробити. Нічого. А перед виїздом ти говорив з ними про щось там, у них була хороша пацаняча бравада, сильний стрижень, я не чув, щоб вони колись на щось нарікали і завжди лізли в саму серцевину бою... Їм би тільки починати жити...
Після відбитої атаки власноруч витягував їх з окопу, поклав і вони лежали з відкинутими головами біля незібраних соняхів, що завмерли з насінням всередині своїх лиць як метафора вбитої потенційності.
А голос керівника операції звучав чисто, рівно, без стрибків хвилювання: «Хлопці, позицію треба втримати!". Ти чув його і ставало на серці рівно – хтось там думає про тебе, ти не самотній в цій промерзлій навіки ямі, підтримує артою, коли вже несила. Ти його ніколи не бачив, але після двіжу хотів підійти і познайомитись, і тільки... його рація замовкла – 200. Коли зрізали з нього шолом – втиснута вглиб яма в голові…
Ті, хто говорять про покращення, просто не розуміють що кажуть. Зараз, коли я пишу це під крапельницею, дивлюсь в облуплену стелю імпровізованого госпіталю, саме зараз і зараз, і тепер когось тягнуть живого чи вже ні, прихиляються від прильоту, чи до мозоля тиснуть на гашетку кулемета. Зараз! Мені іноді просто хочеться лягти, покласти десь голову і почекати, коли вагнерівці зайдуть сюди, подивитись як пітушитимуть в темних кутках цих дуболомних оптимістів.
Зараз, як ніколи, слід бути уважним до війська, до його запитів, бо в багатьох втома наклалась на втому і так багато разів, вона вже стала твоєю сестрою, треба сконцентруватися ВИКЛЮЧНО на перемозі, не розслаблятися і пхнути до крайнього. Зараз тут м'ясорубка, і це не метафора, наче 10-ий раунд боксу, де перемогу забере витривалий, але вся команда має працювати на це.
Цим хлопцям не потрібно розповідати про патріотизм і дух нації, бо вони і є втіленням цього, ще й можуть позичити, в кого малувато, їм не треба відчіпного "тримайтеся", чи "молимось за вас". Треба антидронові гармати, мавіки, машини, всі інструменти, якими можна двохсотити. Це (sic!) не прохання про допомогу, хочу щоб ви розуміли, що нема перекосу в перемогу, є дике, осатаніле і люте рубалово, де вже ніхто ні на що не зважає, а годує війну жирною смертю.
Vae victis – горе переможеним.
Пам'ятайте це!!!
Богдан Пастух