Ми з колегою отримали завдання написати панегірик з нагоди ювілею заступника міністра. На це начальник УМВС в області дав добу. Оскільки у нас з колегою виникли проблеми з римуванням, то зателефонували поету від Бога — Валерію Гончаренку. Валерій Васильович відразу погодився і ми відправили за ним на вулицю Пожарського службовий автомобіль.
— Поки я добиратимусь, дізнайтеся деякі дані про ювіляра, — попросив Гончаренко.
Ми посадили гостя за стіл, поклали перед ним стос чистого паперу, ручку та аркуш з біографічними даними київського ювіляра.
Валерій Васильович посидів кілька хвилин і сказав:
— Не знаю з чого почати. Щось не можу упіймати музу.
— То, може, по 50 грамів, — запропонував колега.
Я без команди дістав з сейфу літрову пляшку горілки. Колега відкрив банку кільки, узявши її з «тривожної» валізи.
Коли випили по 50 грамів, я сів за друкарську машинку «Ятрань» і ледве устигав передруковувати аркуші паперу, списані римами Гончаренка.
А коли панегірик був уже майже готовий, відкрилися двері кабінету і на порозі з’явилися два генерали. Попереду був начальник штабу МВС України. Він приїхав до Кіровограда з бригадою на комплексну перевірку діяльності обласної міліції. Такі перевірки тоді проводили раз на п’ять років. Позаду киянина стояв кіровоградський генерал. Обличчя мого колеги стало червоним. Очевидно він зрозумів, що цей візит закінчиться для нас плачевно.
Можливо, так і було б, якби не прийшов на виручку Гончаренко. Він піднявся з-за столу і однією рукою дістав з кишені посвідчення члена Спілки письменників України, а іншою — посвідчення члена Спілки журналістів України, і відрекомендувався ними перед київським генералом.
Начальник штабу МВС скоса глянув на наш бідний стіл, на недопиту пляшку горілки та недоїдену банку кільки, і запитав у Валерія Васильовича:
— Вас тут не ображають?
— Та ні, що ви, ми давно знайомі, ось тут разом пишемо нарис про дільничного інспектора міліції, — відповів Гончаренко.
— Добре, працюйте, — сказав начальник штабу МВС і генерали пішли з ревізією до іншого кабінету.
Коли за гостями закрилися двері, колега просто закляк. Він навіть дістав гребінця та розчесав свою пишну шевелюру, оскільки передбачав, що його зараз викличуть до керівництва.
Я додрукував панегірик, Гончаренко вичитав його і підправив. Аж тут постукали у двері. На порозі стояли дві працівниці відомчої їдальні. На підносі в однієї було кілька тарілок з наїдками – ковбасою, шинкою, огірками, салатом олів’є. Інша дістала з пакета і поставила на стіл пляшку вірменського коньяку.
— Це вам від київського генерала! — сказала жінка.
Тепер ми уже посміливішали, щоправда двері усе-таки замкнули. Відкоркували пляшку коньяку і випили по одній за здоров’я генерала.
— Хороша людина цей генерал, — зауважив Валерій Васильович. — Ти бач, і серед генералів бувають хороші люди!
Володимир Поліщук