Коли кілька років тому в інформаційному просторі з’явилось повідомлення, що голова Помічнянської громади Микола Антошик викритий правоохоронцями на отриманні хабаря, виникло відчуття якого сюрреалізму. Адже Микола Миколайович не та людина, яка б продавала совість і власну гідність за гроші. Якби його цікавили насамперед гроші. він міг би давним-давно займати високі посади в «Укрзалізниці» і ні про що більше не думати. Однак в критичний момент він проявив принциповість і пішов фактично в нікуди. Антошик не може бути хабарником! Пізніше одним з перших в області очолив громаду, вивівши її у кращі в країні. І … раптом хабар у десять тисяч гривень.
Як таке могло статися? Його колеги в один голос стверджували, що ніякого хабаря Антошик не брав, але були вкрай налякані, щоб засвідчити це публічно. Кілька років тривали розслідування і суд. І ось суддя Добровеличківського районного суду І. Майстер виніс ухвалу, якою визнав Миколу Антошика та його заступника Артема Щербатюка винними. Знайомлячись з ухвалою, із записами розмов у кабінетах звинувачуваних посадовців, із позицією адвокатів, не перестаєш дивуватися – чи суд у Добровеличківці сліпий, німий і глухий?
Як же все відбувалось? Улітку 2022-го року в кабінет голови Помічнянської громади завітав мешканець села Звірівка Новоукраїнського району Геннадій Пойченко. Він клопотав про встановлення на центральній площі селища Помічної дитячого атракціону (надувна гірка). Під час першої зустрічі в кабінеті голови, М. М. Антошик знайшов невідповідність у дозвільних документах і запропонував їх виправити. Після виправлення недоліків, на адресу Пойченка, яку він вказав у своєму клопотанні, надіслали лист із дозволом на встановлення гірки.
Через певний час Пойченко завітав до кабінету голови і сказав, що прийшов з приводу дитячого майданчика. Микола Миколайович подумав, що це та людина, яка напередодні телефонувала щодо заповнення пісочниць піском, тож відповів, що трактор з причепом підвезе пісок пізніше. Врешті з’ясувалося, що йдеться про дозвіл на встановлення гірки. Голова зрозумів, що Пойченко не отримав лист-відповідь і тому викликав в кабінет керуючу справами Світлану Тертичну і зобов’язав зробити копію відповіді. Світлана Олегівна зробила копію і одразу Микола Антошик передав її в руки відвідувачу. На запитання Пойченка: «Що далі робити?» – Антошик відповів: «Ставити гірку і працювати». Микола Антошик зокрема вважав, що у громаді з’явилось багато нових мешканців, у тому числі чимало дітей – переселенців зі Сходу і Півдня, тож такий атракціон не буде зайвим. Пану Геннадію він зауважив лише, що насос для підкачування батута треба буде підключити до електроенергії і її вартість слід буде оплачувати самостійно. Якщо атракціон працюватиме впродовж доби, це може коштувати недешево – приблизно 500 гривень на день.
На суді пан Геннадій свідчив, що розцінив ці слова, як вимагання хабаря! (Є технічний запис цієї розмови!) Більше того, сам же Пойченко наполягав, аби всучити ті гроші, як плату за електроенергію на місяць наперед. Мовляв, він мешкає у селі, у нього господарство чимале, часто їздити у Помічну не може (тут керуватиме атракціоном його безробітна сестра), тож він готовий заплатити наперед. Микола Миколайович відмовився брати будь-які кошти і спрямував Пойченка до свого заступника Артема Шербатюка, який займається соціальними питаннями. Артем Сергійович на той час ще кілька днів був у відпустці. А коли вийшов на роботу зустрівся із паном Геннадієм і жодних заперечень з його боку щодо встановлення атракціону не було.
А тим часом Геннадій Пойченко вже звернувся у СБУ із заявою, що у нього вимагали хабар. І у кабінеті Щербатюка відбувся обшук. Адвокати (А. Кривоніс і С. Клюкіна) стверджують, що обшук тривав із порушенням процедурних норм, без своєчасної ухвали слідчого судді. Більше того, у протоколі вилучення цього так званого хабаря (а це десять тисяч гривень по 500 і 200 гривень) вказані номери купюр і те, що вони були позначені спеціальною сумішшю. Але слідів тієї суміші на руках Артема Сергійовича і тим більше Миколи Миколайовича не знайдено. То хто брав у руки ті гроші?
Добровеличківський суд відповіді на ці запитання не шукав. Як і не цікавився – що ж таки було з тим злополучним атракціоном? Виявилось, що власником його був зовсім не пан Геннадій, а підприємець із Харкова А. Тусменко. Зі слів Пойченка, вони нібито познайомились ще до повномасштабного вторгнення, під час відпочинку на Херсонщині (у ході суду виявилось, що це не так) і коли почався наступ росіян на Харків, підприємець Тусменко вирішив, нібито, перемістити дитячий атракціон на безпечніші території і попросив зайнятися цим саме Геннадія Пойченка. У ході судового розслідування виявилось, що зі слів А. Тусменка (він брав участь у засіданні в режимі відеоконференції), вони познайомилися в місті Олександрія і він взагалі не пам’ятає, де знаходиться та надувна гірка, вона нібито згоріла на складі під час бомбардування рашистами Харкова. І взагалі цим займалася його бухгалтер, телефон якої він не пам’ятає. А до бухгалтера ні у розслідування, ні у суду руки не дійшли.
Виходить, немає ні предмета для вимагання хабаря, ні причини (до першої розмови про гроші дозвіл уже був наданий!) не було. Але винні є і ухвала суду про п’ять років (!) позбавлення волі та конфіскації майна теж є! Хто і що за цим стоїть? На це сакраментальне запитання мало б дати відповідь чесне і кваліфіковане розслідування та професійний суд. На жаль.
Є ще велике сподівання, що апеляційний суд візьме до уваги ці комічно-трагічні парадокси та безліч інших нестиковок і порушення процедур, викладених в апеляції адвокатами і поставить нарешті цю безглузду гірку, реально дуту по верхах хапайками із правоохоронних органів на місце.
Світлана Орел
Р.S. На засіданні суду були присутні більшість працівників міської ради, які сподівалися на справедливе рішення суду, але, на жаль, залишилися глибоко розчарованими почутим.