Найбільша водна магістраль (по факту – струмок) Кропивницького не дає спокою двома категоріям жителів міста.
Перша – це, вибачте, жлоби. Вони кидають у річку пакети, пляшки, каміння, бляшанки від пива і бачать у цьому своєрідний кураж. Вони обмальовують уцілілі опори огорожі набережної наводками на закладки наркоти. Вони випилюють металеві елементи і виколупують гранітні деталі, щоб здати крадене на металолом чи загнати поліровану плиту комусь на пам’ятник.
Друга категорія небайдужих до Інгулу людей – міська влада. Причому всіх років! Починаючи з царських часів, коли русло річки не раз перекопували і пускали іншим шляхом. А з 80-х років 20 ст. (після катастрофічної повені) Інгул у центрі міста не мав спокою ніколи. Його весь час «поліпшували» з теоретично позитивними намірами – зробити окрасою міста.
Після певної паузи були оприлюднені чергові наполеонівські плани щодо річки – про них та про наслідки реалізації деяких пунктів ми писали тут:http://chas-time.com.ua/liudyna/osterigajtesya-krokodiliv-na-richtsi-ingul-foto.html.
Ковід і необхідність вкладати гроші в придбання медичної апаратури, здавалося б, забезпечили річці та її берегам відпочинок від будівельників та дизайнерів, але ж ні!
Кілька днів тому заступник міського голови Кропивницького Олександр Мосін заявив : «Наступного року в рамках реконструкції набережної Інгулу розроблятиметься проєкт облаштування правого берега річки від вулиці Михайлівської до Великої Перспективної».
Про одну деталь цієї реконструкції ми вже знаємо: це ремонт пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам. Напевно, будуть упорядковані і обидва береги на цьому відрізку. Більшу частину року Інгул нагадує стічну канаву не тільки через сміття, а й через те, що влітку пересихає, а в інші сезоні з нього регулярно спускають воду, як у грудні 2020. Головна цінність ріки –у воді. Урбаністичні ж об’єкти на берегах калюжі мають щонайменше недоречний вигляд.
На правому березі ріки між мостами по Великій Перспективній та Острівській є виразний приклад того, як жителі міста оцінюють старання прикрасити береги.
Якісь благодійники, що письмово відмежувалися від політичної заангажованості, розмалювали бетонну стіну біля річки орнаментом, цитатами відомих людей та символами, зрозумілими тільки посвяченими. Що у підсумку? Сміття під лавочками (хоча урни є) і спиляна залізяка, що мала перекривати доступ сюди машин…
От і подумайте: навіщо з року в рік вкидати велетенські кошти у реконструкцію, результати якої однак будуть спаплюжені невдячною і безкультурною публікою?
То що, зовсім нічого не робити з річкою? – спитаєте ви. Зустрічне запитання: ви давно були в Сеулі? А-а, не були зовсім? Тоді повірте мені на слово і для певності проконсультуйтеся з гугл-картинками.
Через столицю Південної Кореї протікає струмок приблизно такого масштабу, як Інгул. Пів століття тому в епоху реальної корейської бідності він був помийницею. Щоб це неподобство не псувало міського антуражу, влада сховала струмок у колектор, а зверху розташувала швидкісну автомагістраль. А потім, уже в період економічного прориву, знесла ту автотрасу і випустила струмок на волю в природних обсягах. Із осокою, очеретом, верболозом, дрібними рибками і кам’яними кладками. Подекуди на берегах доріжки, лавочки, фонтани, арт-об’єкти – але без монументальності і мегабетону, як у нас на набережній Інгулу. Відтак Чхонгечхон не тільки очистив повітря в Сеулі, а й став ландшафтним парком, де проводяться спеціальні екскурсії. І це на струмочок серед хмарочосів, що нагадує річку Біанку в Кропивницькому в районі Великої Балки!
Тільки в Сеулі в струмку жодного фантика, а у наших річках…самі знаєте що.
Ніна Даниленко
