Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-haidamakiv.html
Почалося для Дмитра мандрівне життя: він був зв'язковим між районним проводом ОУН і обласним. Час від часу, в міру потреби вирушав Дмитро на велосипеді до Станіслава: віз інформацію від сільських осередків обласному проводу. У кожному селі був підпільний осередок, який через свого кур'єра доставляв інформацію у Забережжя – в хату до Дмитра Амброзяка, вночі і вдень, але так, щоб конспірацію витримати стовідсотково. Так само через Дмитра кур'єри осередків довколишніх сіл забирали засургучовані повідомлення на місця.
Одного разу Дмитро, проходячи мимо конспіративного штабу обласного проводу, відчув холодок у грудях: вазон із червоною квіточкою, який щоразу привітно стрічав зв'язкового, зник з підвіконня. Не подаючи вигляду, Дмитро пішов далі, а за кілька кроків зустрів незнайомого чоловіка, який на ходу притишено мовив: «Не зупиняйся! І негайно забирайся з міста: німці виарештували обласний штаб». Настали часи ще глибшої конспірації.
Після того, як німці не прийняли проголошення 30 червня української державності й заарештували провідників ОУН, організація стала підпільно готуватися до збройної боротьби. Під виглядом Української народної самооборони в Карпатах магазинували (складували) у бункерах продукти: борошно, цукор, сіль, голландський сир, м'ясо... Дмитра час від часу було кликано на нічні операції: валка з 4-5 саней із 6-8 чоловіками вирушала на села в організовані німцями сільські господарства — піґеншафти (польська влада називала їх фільварками, більшовицька – колхозами), якими правив німець, а керували місцеві, тому особливих проблем з заготівлею не виникало: якщо й упирався хто з озброєних німців чи поляків – з ними розмова була коротка, а свої, українці, сприяли.
Для майбутніх військових формувань потрібні були зброя, обмундирування, медикаменти. Одного разу Дмитро Амброзяк у складі гурту нічних уенесівців роззброював колону з двох десятків німецьких підвід, яка доставляла в Надвірну працівникам нафтових промислів робочий одяг, харчі, бинти, ліки. Німці супроводжували колону в голові й хвості: роззброїли їх без пострілів і ґвалту – роззброїли і відпустили з Богом, видавши на руки розписки українською і німецькою мовами від УНС. Такі ж, до речі, розписки видавались і в кожному господарстві – піґеншафті, де забиралась провізія, коні, відстрілювались кабани з пістолета в вухо...
Обов'язки зв'язкового Дмитро виконував і з заснуванням Української Повстанської Армії – аж до квітня 1944 року, коли вже не залишалось іншого виходу, як іти в стрій – фронт насувався на захід. А до того часу поміж виконанням завдань районного проводу Дмитро жив буденним селянським життям: як найстарший в родині (ще два менші брати, сестра і мати бути при ньому) вів господарство — дві-три корови тримали, двоє коней, свиней, курей, гусей табун. Було до чого впрягатися.
Часом зв'язкового кликали й для участі в бойових операціях. Пам'ятна йому зустріч Нового 1944 року у Станіславі. Повітового провідника на псевдо Гайворон, пораненого в ноги, схопили німці й тримали в своєму госпіталі. Дмитра покликав районний провідник (псевдо Карпо): «Бери коня в такого й такого чоловіка і негайно привези сюди санітарку із шпиталю: вона нам має розповісти, як безшумно можна визволити Гайворона. Зв'язкова чекатиме тебе біля ратуші о сьомій». – «У мене є свій кінь», – поправив командира Дмитро. «Роби, що велено, – мовив Карпо. І додав тихіше: – Не певні ми в ній, але виходу нема. Будь обережний».
Гайворона треба було викрасти за всяку ціну – як побратима, бойового товариша. А ще й тому, що повстанці знали – не кожен зможе витримати нелюдські тортури, яким піддавали фашисти, й викаже друзів, розташування повстанських формувань...
У домовлений час Дмитро стояв біля ратуші. Підійшла жінка й наче до себе сказала: «Не той кінь». І вже хотіла йти далі. І тоді Дмитро, рятуючи ситуацію, випалив повністю пароль: «Ви приймаєте на квартиру квартиранта? Я на квартиру не приймаю – квартира зайнята». Запитання і відповідь. Жінка повагалась і сіла в сани: «До шпиталю! Я попереджу медсестру, що все в порядку». Біля лікарні хвилини для Дмитра здалися вічністю. А коли санітарка повернулась – зітхнув з полегшенням. Та за хвилину мало не поплатився за безпечність: в парку, через який пролягала дорога, кінь раптом стишив хід і аж поточився, а за мить Дмитрові в лице задихав здоровенний пес-вовкодав. «Гальт! Гальт! – зачулись кроки поблизу. Підбігли два захекані німці: – Аусвайс!». Німці щось стали виясняти між собою. Дмитро уривками зрозумів, що мова йде про білого коня – «вайс пферд». Ось тоді й зринув недавній сумнів провідника: а що, якби своїм білим поїхав? «Вер іст дас?» – показав на санітарку німець. «Кранк... майне мутер кранк...» – як міг, пояснював Дмитро. Мовляв, мати хвора, везу лікарку. «Абфарен! Від'їжджай!» – невдоволено буркнув німець, віддаючи перепустку: до перепустки ніяких претензій не могло бути – нею Дмитро користувався довгий час. Кінь рвонув з усіх чотирьох – тільки кім'яхи холодного снігу з-під копит полетіли Дмитрові в лице.
У Забережжі їх чекали повстанці у німецьких строях. І обласний провідник за псевдонімом Сулима – він бездоганно володів німецькою (жив у Німеччині майже два роки – у вересні 1939-го провідники змушені були тікати на захід з приходом червоних військ). За кілька хвилин санітарка розповіла, що Гайворон знаходиться на другому поверсі, в якій палаті, які входи й виходи у шпиталі, де стоїть охорона...
Зворотну дорогу здолали без особливих пригод двома фірами: одна озброєна кулеметами, а в другій – перина. До шпиталю зайшли впевнено, викинувши звично праву руку: «Гайль Гітля!» Охорона виструнчилась. Сулима підійшов до двох німців, розрядив карабіни їхні, одного бандерівця залишив з автоматом стерегти беззбройну охорону. На другому поверсі знайшли Гайворона, знесли до фіри, закутали в перину. Сулима здійняв телефонну трубку прямого зв'язку з начальником гестапо міста Станіслава: «Глюкліхес нойєс яар, гер фон Крігер! З Новим роком! Ми забираємо нашого провідника зі шпиталю. Гуляйте на здоров'я!» А на вулиці як кресонули тривалими чергами одразу з усіх шести кулеметів! Це був новорічний салют українських повстанців. Згодом переказували, що ті нечисленні в місті фашисти в очікуванні всю ніч боялись навіть носа висунути на вулицю – їм здавалось, що бандерівці займають Станіслав.
ОУН-УПА воювала на два фронти: з фашистами і більшовиками. Довелося й Дмитрові не раз зустрічатися з червоними. Влітку 43-го ще незміцнілі українські повстанські загони пробували знайти порозуміння з червоними партизанами-ковпаківцями, пропустили їх у глибинний тил, але радянські партизани підступно вдарили в спину. Хоч і чекали загони УПА таких дій, бо знали, що більшовикам вірити не можна, однак цей удар був дуже несподіваний. Тому коли німці громили ковпаківців у Карпатах, українські повстанці сприйняли це як кару Господню за обман. Поодинці, невеличкими групами вибирались ковпаківці із оточення.
(Дмитро Іванович пам'ятає одну із бувальщин того часу про Сидора Ковпака. Розповідали, що його з німецького оточення вивіз галицький селянин на фірі у купі соломи, прикидавши солому гноєм. Ковпак навіть дав йому розписку, що той його врятував. І ось коли по війні репресивні органи взялись висилати родину цього галичанина в Сибір, він зателефонував Сидорові Артемовичу: Ковпак віддячив своєму рятівникові – селянина енкаведисти залишили в спокої).
Одного з тих ковпаківських оточенців виходив Дмитро Амброзяк. Майора ковпаківського штабу Юрія Журавля. Хлопці підібрали його в Чорному лісі. «Я з вашими не воював», – сказав молодий майор рідною мовою, і ця фраза вирішила його подальшу долю. Дмитро Амброзяк відвіз ковпаківця лікуватись до хрещеної матері в Забережжя. Провідник Карпо порадив Дмитрові: «Давай йому читати наші відозви, хай знає, за що ми боремось». Дмитро часто бачився з Журавлем, розпитував про довоєнне життя (родом партизан із Путивля), ділився своїм.
І ось сьомого листопада (Дмитрові цей день запам'ятався) 1943 року Юрій Журавель порубав милиці і, подарувавши Амброзякові в знак подяки німецьку шкірянку, пішов у відділ полковника Різуна (справжнє прізвище – Василь Андрусяк): йому не було рівних серед тактиків – він планував на карті бої так, що завжди повстанці проводили їх з найменшими людськими втратами. Загинув Журавель геройськи перед самим наступом фронту: заскочивши до хати з гестапівцями, повстанець змусив їх підняти руки, але, коли почав відбирати у ворогів зброю, автоматна черга скосила його. Він загинув з вигуком на устах: «Слава Україні!». Колишній майор ковпаківського штабу.
(далі буде)