У вересні-листопаді 1920-го Павло Григорович Тичина брав участь у концертній подорожі Правобережжям України капели Кирила Стеценка. Про це поет розповів у книзі-щоденнику «Подорож з капелою К.Г. Стеценка», яка вийшла друком уже посмертно — у 1971 році, а потім була перевидана у 1982 році. Також Тичина згадує цю подорож у «Щоденникових записках» (1983).
Капела К.Г. Стеценка дала по одному концерту у Златополі (нині — у складі Новомиргорода) та Новомиргороді, і п'ять концертів у Єлисаветграді (нині — Кропивницький).
Працюючи у 1920 році завідувачем музичнохорової секції кооперативної організації «Дніпрсоюз», Кирило Стеценко розгорнув багатогранну культуротворчу діяльність: видання музичних творів, підручників для навчання музики, збирання нотної бібліотеки. Прагнучи врятувати від голоду талановитих композиторів, педагогів, диригентів, він забезпечував їм роботу чи творчі замовлення, залучав до організації концертного життя, праці в музичних школах, навчального процесу в консерваторії.
Капела у повному складі, 1920 рік; сам Стеценко у центрі в третьому ряду
Важливе значення, на думку митця, мало встановлення зв’язків між хоровими колективами, надання артистичної практики безробітним хористам Національних капел, Хорового товариства ім. Кошиця, розформованих на початку 1920 року. Для цього на меценатські кошти «Дніпросоюзу» Стеценком були створені дві мандрівні капели, які мали, концертуючи за маршрутами по Лівобережжю і Правобережжю Дніпра, максимально охопити центральні регіони України. Першою мандрівною капелою керував Нестор Городовенко, другою — Кирило Стеценко.
Турне капели Кирила Стеценка пролягало по містах Корсунь, Сміла, Черкаси, Новомиргород, Златопіль, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Бірзула, Тульчин, Вапнярка. Концертний репертуар складали оригінальні твори й обробки народних пісень М. Лисенка, П. Ніщинського, М. Леонтовича, О. Кошиця, К. Стеценка, Р. Ґлієра, Я. Степового, М. Вериківського, П. Гайди. З огляду на рух за українізацію церковних парафій значний резонанс мало запровадження Кирилом Стеценком і капеланами церковної служби українською мовою, зокрема св. Літургії та обряду вінчання.
26 вересня капела у двох вагонах прибула на залізничну станцію Новомиргорода. Поселилися у сільськогосподарській школі у Златополі. Того ж вечора у місцевому театрі дали концерт. Наступного ранку збиралися продовжити шлях до Єлисаветграда через Новоукраїнку, але воєнком з Новомиргорода умовив виступити й у місті. Довелося затриматися ще на день.
Подорож тривала з 8 вересня по 10 листопада і пролягла за маршрутом: Фастів — Миронівка — Корсунь — Сміла — Балаклея — Черкаси — Златопіль — Новомиргород — Єлисаветград (нині Кропивницький) — Бобринець — Вознесенськ — Одеса — Тульчин — Вапнярка — Жмеринка — Вінниця — Козятин
Кожна затримка на шляху могла виявитися фатальною, кожна зупинка могла стати кінцевою. Прибуваючи на станцію, слід було в першу чергу з'ясувати, чи не перерізана далі колія. «Знам'янка зайнята, а за Бобринською мости зруйновані. Так, це з певних джерел». Їхати обхідним шляхом? «Ви можете звернути на Козятин, але там теж уже не можна. Треба на Білу Церкву пробиватись. Отаман Темна Ніч оперує. 15 тисяч бандитів». Чим далі від Києва, тим страшніше — менше точної інфи і більше неперевірених чуток. В районі Корсуня орудує отаман Голий. Влітку цього року йому вдалось на певний час захопити Черкаси, і в місцевої влади досі є з ним неофіційна телефонна лінія.
Ще далі в степах — колиска української анархії. Тут діють найлютіші польові командири, а центральної влади не бачили ще з царських часів. Поїзди на Новомиргород не йдуть уже третій день, бо «Отаман Хмара зруйнував залізницю, все геть к чорту зніс і на п'ятдесят верстов забрав». Десь там чатує і фінальний бос — батько Махно. Про нього говорять цілком буденно, як про зливу чи буревій: «А він проклятий такий. Оце, кажуть, євреїв у містечку поколов». Дух часу. Всі до всього звикли. В Єлисаветграді Тичині покажуть огороджену ділянку з могилами просто на міській площі. Кажуть, там похована соратниця Махна — грім-баба Маруся Никифорова. А поруч, що за свіжі могили? «Оце недавнечко якихось євреїв ховали».
«Ще одна станція — і Єлисавет видно. Унизу синіє. Заводів багато. Церкви уродили теж. Проїздимо мостом, під ним річка, немов у ворочок води набрав хто, наші сміються: «перестрибнути можна», – писав Тичина.
Залізничний вокзал у Єлисаветграді, 1920-ті роки
1 жовтня потяг притягнув вагони з артистами на залізничну станцію у Єлисаветграді. Розмістили гостей у невеличкому будинку повітового товариства «Просвіта». Що це за будинок — не встановлено. А до цього у 1917— 1918 роках «Просвіта» орендувало приміщення у будинку Дворянського зібрання. Перше враження від міста молодий поет склав під час поїздки від вокзалу до «Просвіти»: «Єлисавет — як і кожне місто: багато в ньому убогого й смішного. Із вулиці у вулицю. Просвіта десь тут недалечко. Вулиці в Єлисаветі вузенькі, так наче ніхто й не надіявсь, що тут колись широке життя буде. Дерева багато. Будинки нічим не виділяються».
Перший концерт у Єлиисаветграді був у день приїзду. «Театр великий, в чотири яруси», — згадує Тичина.
Наступного дня капелянти виступили у «бурсі», яка «поруч з церквою». Мова йде про духовне училище, у якому нині 14-та школа, що за Ковалівською церквою.
Того ж дня був концерт і у клубі червоноармійців. У цьому приміщенні, як пише Тичина, до революції був Дворянський будинок. Він знаходився по вулиці Петрівській (Шевченка), за квартал між вулицями Великою Перспективною та Пашутінською, нині на його місці сквер перед стоматологічною поліклінікою.
У неділю 3 жовтня капелянти відвідали місцевий ринок. Тичина був вражений багатим вибором продуктів та низькими цінами.
Також побував Павло Григорович «у старовинній фортеці, яка ще за часів самого заснування міста збудована», та на могилі Григоровича на Петропавлівському цвинтарі.
Собор. м. Єлисаветград. Поштова листівка
Того ж дня Кирило Стеценко обвінчав двох своїх співаків. За описом Тичини, вінчання тривало в Успенській церкві, яка знаходилася на місці будинку міськвиконкому. «Церква нова, в виді корабля. Розписана без найменшого смаку», — таким було враження Павла Григоровича.
А у понеділок до артистів прийшов «од маслениківської просвіти представник», який просив дати концерт у цьому приміському селі. Але замість Маслениківки капела увечері виступала у театрі Ельворті. «Акустика добра, — пише Тичина. — Стелі нема, а покрівля скріплена залізними балками, немов трапеції. Шнури півкругом висять од електричного ліхтаря. Коли дивишся вгору — повіє враження, що ти в цирку. Театр цей раніш належав робітникам заводу Ельворті».
Під час виступів співали не лише артисти, співали волоцюги на даху вагону, співали обідрані селяни на станційних перонах. Якщо революцію можна порівняти із пробудженням, то Україна прокидалася з піснею. Не дивно, що найбільший фурор концерти капели викликали саме в української молоді — наприклад, в Єлисаветградському училищі (бурсі). В той же час містечкова публіка — різночинці і дрібна буржуазія — сприймали їх радше як іще одну прохідну забавку. От вчора був кафешантан, а сьогодні — «українська трупа». Вибору особливо і не було, адже навіть у стотисячному Єлисаветі не працював жоден театр чи кінематограф.
Театр заводу Ельворті
Варто зазначити, що саме визначення «українського» в ті часи було не таким однозначним, як може здатись. З одного боку, існувала Радянська Україна — соціалістична республіка, союзна з Російською, яка включала в себе Київ і Одесу, Харків і Кам'янець-Подільський. А на практиці, слова «український» і навіть «радянський» для населення міст того ж Півдня досі звучали, як щось екзотичне і чужинське. Розгадка прозвучала в словах станційного наглядача в Новомиргороді, який назвав капелу «малоросійська трупа». Схоже, українізація ще не встигла переконати міщан, що вони живуть в Україні, а не в Південно-Західному краї.
У вівторок знову приходили з Маслениківки. Але капела у селі так і не виступила. «Кепсько, що в них театр усього на 200 душ, заробимо яких-небудь 35 000, а нам кожен день 70 000 коштує», — пояснював причину відмови у виступі Тичина.
Своє невсипуще око звертав на мандрівних музик і каральний орган революції, чию назву зайвий раз намагалися не вимовляти — ЧК. Так сталося в Єлисаветграді — і про справжню сутність інциденту ми можемо лише здогадуватися. Відомо лиш, що уповноважений Чапківський після візиту до гебні назвався хворим і відчайдушно поривався скласти з себе повноваження.
Увечері був другий концерт у місцевому театрі, і останній у Єлисаветі. По закінченню виступу, як згадує Павло Григорович, представник капели подякував «за те привітне ставленння громадян Єлисавета, яке капела тут зустріла, і говорить, що ми Єлисавет одначили першим художнім концертом, присвяченим чотирьом найкращим сучасним музикам — Кошицю, Леонтовичу, Степовому й Стеценку». А також зазначив, що «іще тоді, у Києві, як ми складали свій маршрут, — місто Єлисавет було зразу ж включено...»
Останній концерт у Єлисаветграді традиційно завершився виконанням «Заповіту», який слухала зала стоячи.
А вранці 6 жовтня, перед тим, як покинути Єлисаветград, Тичині потрапила на очі місцева газета. У «Єлисаветських вістях, — пише поет, —– рецензія на наш концерт. Хвалять. Видно, що рецензент трошки тямить у музиці».
Павло Григорович мав на увазі номер за 3 жовтня 1920 року газети «Известия», органу повітового виконкому Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Під рубрикою «Пролетарське мистецтво» була надрукована невеличка рецензія «Концерт Киевской украинской капеллы» про перший її виступ у місті, який відбувся 1 жовтня: «Композитор Стеценко автор популярних у Києві мелодій, багатьох народних пісень, є серйозним талановитим диригентом, який створює своєю капелою художньо закінчені твори. У привільному відношенні хор стоїть на висоті, маючи молоді свіжі добре поставлені жіночі голоси, прекрасний чоловічий склад і соковитий басовий фон. Але найбільшу цінність являє хор у художньому відношенні. Спрямований талановитим диригентом, що зумів злити кілька десятків голосів у чудово налаштований музичний інструмент, хор у кожній пісні, що виконується, дає образно закінчений уривок, відтінений яскравим контрастом ледве вловимого легкого piano і могутнього forte чоловічих голосів. Дивовижна чіткість та суто класична деталізація відтінків доповнює враження».
Далі рецензент Р. Докунін пише, що перший концерт в Єлисаветграді був присвячений народним пісням. Особливо автор відзначив виконання твору «Було літо», «мелодійної фуги з простою темою». А також сподобалося чудове соло артиста Київської опери Дурдуківського. «Ми вітаємо Стеценка, який подарував Єлисаветграду художній концерт», — резюмував рецензент.
Цілком можливо, що ця поїздка була найяскравішим моментом всього життя Павла Тичини. Попереду на нього чекало ще чимало здобутків —– Сталінська премія в 1941-му, п'ять Орденів Леніна, посада міністра освіти... Тільки місця для романтики і пригод в цьому славному майбутньому не було.