«Мені не вдасться зробити вигляд, що я цього не знаю: в храмі служили та збиралися громадяни України. У багатьох з них – родичі воїнів, що захищають Україну. Дуже часто лунали заклики щодо молитовної підтримки воїнів. Сам був свідком – з травня 2022 року московського патріарха на богослужіннях в цьому храмі не поминали.
В цей храм відправили в якості покарання священика Віталія Ігнатьєва за його проукраїнську позицію та за критику Володимира Гундяєва, так званого “патріарха кіріла”. Я маю критичне ставлення до дій керівництва УПЦ (Предстоятеля та Священого Синоду). Мені абсолютно не близькою є любов в більшості приходів УПЦ до московських традицій. Я прямо піднесення відчуваю в своїй парафії Православної Церкви України щодо свого церковного життя. І я мрію, щоби всі православні в Україні об’єдналися навколо Православної Церкви України. І щоби наші церковні та релігійні традиції не орієнтувалися на москву, щоб вони враховували грецькі традиції та традиції інших помісних православних церков світу. (…)
Але я розумію, що громадяни України зараз будуть позбавлені свого храму, в який вони ходили роками, який вони відчували своїм. Там робилися ремонти, які змінювали вигляд храму. Хтось брав більшу участь в ремонтах та роботах, хтось – меншу. Але ці люди доглядали за цією будівлею та цією територією.
І ці люди сприймають те, що відбувається, як боротьбу проти Церкви та боротьбу проти Бога. Таким чином в Православну Церкву України цих людей не загониш. Вони будуть вважати своїм обов’язком перед Богом та перед Церквою – об’єднатися та бути вірними своїй Церкві. Частина з них (думаю, більшість), буде нести в собі образу… Якимось чином вони будуть шукати можливості продовжувати своє служіння та продовжувати своє церковне життя.
Був би щасливим, якби православні об’єдналися та спільно продовжували служіння Богу. Але це найближчим часом, мабуть, неможливо. Зараз є нерозуміння між громадянами України. Які наслідки цього будуть – час покаже. Дуже сподіваюсь на те, що Господь допоможе знайти рішення там, де здається, немає рішення». (…)
Так відгукнувся в ФБ Андорій Гардашников на передачу Свято-Покровського храму у ПЦУ як гарнізонного. http://chas-time.com.ua/liudyna/odin-iz-najstarishikh-khramiv-perejshov-do-pravoslavnoji-tserkvi-ukrajini.html
Чому так відбувається? Чому українці, які мають в серцях любов і повагу до своєї країни, ніяк не можуть зрозуміти підступну і страшну роль РПЦ, до якої фактично належить УПЦ? Хтось вірить, що вже не належить, але ж факти говорять про інше, Когось приваблюють доброзичливі і розумні священники і добрі справи, до яких залучені громади віруючих. Хтось і досі вважає, що ПЦУ неканонічна. А когось просто тримає звичка. За всим цим – небажання чи невміння мислити, дошукуватись правди, робити внутрішній, може, непростий вибір. А ще, можливо, відсутність розуміння тяжкої історії становлення РПЦ, побудованого на брехні, підступності, на тому, що діаметрально протилежне заповідям Христа.
Найперші і найголовніша плутанина: руська церква мало б називатись російська, бо коли Русь прийняла християнство і мала вже багато славних храмів, московія тільки зароджувалась. Більше того, мало не до ХУІ століття наші священники християнізували дикі племена московії, і багатьох з них цим «христолюбивим народом» було жорстоко вбито. Є дані, що деякі новгородські (!) племена були охрещені лише у 1227 році, мордовські племена були охрещені у 50-60-их роках ХІУ століття, а пермські ще пізніше. У міру охрещення територій, на яких виникало московське царство, парафії та єпископії підпорядковувались Київській митрополії, бо саме з Києва християнство поширювалось на ті величезні простори.
Але у 1448 році єпископи московського царства, на чолі якого стояв тоді цар Василь, прозваний Темним, розірвали канонічну єдність із Київською митрополією і без благословення патріарха Царгородського висвятили свого митрополита Іону. Отож, 5 грудня 1448-го року – офіційна дата заснування московської (пізніше російської) церкви! До речі, у грудні 1948-го року РПЦ на весь світ відзначала своє 500-річчя! Про яку тисячолітню традицію мова?!
Та навіть і 500-річчя її, як пише Галина Могильницька, треба було б святкувати аж у 2089-му році, бо у 1948-му фактично відзначали дату розкольницької дії, її самочинний відрив від Києва. Визнання московської церкви і дарування їй патріаршої гідності відбулося аж через 141 рік, коли вщент пограбовані турками східні патріархи змушені були уклінно звертатися до московських царів за милостинею, іншими словами, фінансовою підтримкою, за яку й надали благословення. На той час тільки московія залишалася багатим і потужним православним царством. Отака куплена канонічність!
У той час утверджувалась московська держава, а Київська митрополія мала вплив на нинішніх українських та білоруських землях. Наш народ боронив тоді свою волю від поляків, татар і турків, а «православні брати» і пальцем не поворухнули, щоб допомогти, розширювали свої території та зміцнювали державу. Але відразу ж після підписання Переяславських угод, коли російські війська взяли Смоленкськ, Могилів, Полоцьк, які були підпорядковані Київській митрополії, Московський патріарх Никон підпорядкував ці території, навіть не глянувши у бік Царгорода. І – почалась активна окупація правдивої Української церкви. Тими ж беззаконними методами – призначали патріархів, місцеблюстителів, владик. Куди тільки дотягнулася московська рука, за командою царя. Без усякого врахування канонічних територій, права, елементарної порядності.
І вже через п’ять років після підписання Богданом Переяславських угод ніжинський протопоп Филимонович підмовив сина гетьмана Юрася Хмельниченка підписати фальшиві угоди, де була вже зафіксована стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, чого не було у документі, підписаному Богданом. Відомо, що за це Филимонович одержав тисячу червінців.
Звідтоді москва розпочала шалений тиск на Царгород, який був тоді дуже ослаблений. Полетіли всілякі листи й грамоти з вимогою визнати Київську митрополію своєю канонічною територією. У 1685-му році, отримавши чергову відмову від тодішнього патріарха Якова, московські «великі прихильники канонів» самочинно провели фактично незаконний Собор, де так само незаконно обрали свого митрополита Київського Гедеона Святополка-Четвертинського, родича тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича. Буквально через рік, коли патріарха Якова замінив на Вселенському престолі патріарх Діонісій ІУ, москва послала у Царгород спеціальне посольство на чолі із дяком Нікітою Алєксеєвим, який мав знайомство із візиром Туреччини, від якого тоді прямо залежав Царгородський патріарх. Дяк домовився спочатку з візиром, щоб той дав наказ патріархові зректися Київської митрополії, а потім приніс Діонісію великий хабар. Туреччині ж, в умовах тодішніх війн, сваритися з Москвою було невигідно, отож, Діонісій фактично змушений (а ще й особисто заохочений!) був розіслати грамоти про передачу Київської церкви москві. Але уже через рік, у 1687-му, Царгородський патріарший собор засудив цю оборудку, як акт симонії, тобто хабарництва, а Діонісія позбав патріаршого престола.
Та москві те все було до лампочки, вона понині (принаймні до надання Томоса) вбивала в голову священству і вірянам про свою канонічність і виняткове право на Українську церкву. І, на жаль, досі мало хто цікавиться, яким чином – брехнею і підкупом! – вона здобула це право. Більше того, у листопаді 1924-го року Вселенський патріарх Григорій УІІ надавав синодально-канонічний Томос, де стверджувалось, що відізвання Київської митрополії відбулося не за канонічними правилами. Але чия тоді була сила?
Цілі томи написано про те, як у наступні століття тяжко розправлялася РПЦ із непокірним священством, яке не визнавало її права, як потужну духовно-просвітницьку інституцію, якою була Українська церква, силою і грабунком перетворювала на убогого блазня, руйнуючи і спалюючи бібліотеки, закриваючи друкарні, забираючи землю і власність у монастирів. Власне, хто закрив Києво-Могилянську академію, де, до речі, здобув освіту світоч російської науки Михайло Ломоносов? Її випускники творили Московський університет, а по-європейськи освічені священники пізніше закладали основи РПЦ, бо московські попи у абсолютній більшості навіть не вміли читати.
Що вже говорити про державну комісію Катерини ІІ, яка вигрібала літописи із українських монастирів і переписувала їх, а ті, що явно говорили про окремішність Києва від москви просто знищувала. Та що там століття тому! У 1964 році «науковець» Погружальський, підкуплений кдб, спалив значну частину давніх документів, як казали тоді – наше середньовіччя пішло за димом. Ось таким чином москва переконувала українців, що РПЦ –УПЦ МП –УПЦ їхня рідна церква, канонічна і свята!
Та навіть це ще не вся біда. У 1927-му році РПЦ офіційно вступила у спілку із більшовиками – богоборцями, які руйнували і грабували храми. Це не убезпечило священство від страшних сталінських репресій і фактично майже винищення керівництва церкви. Під час Другої світової Сталін схаменувся і «відродив» РПЦ, призначивши патріархом «обновленця» Сергія Страгородського. До речі, за рік до того цей Сергій видав книгу «Правда о религии в СРСР», де писав, що жодних гонінь на віруючих в СРСР не було і немає. А видали її у видавництві … «Союз воинствующих атеистов»!
Фактично РПЦ стала окремим відділом КДБ, де кожен священник підписував певні зобов’язання. Вона проводила проросійську ідеологію і після розпаду СРСР. І тоді, очевидно, ще активніше, ніж раніше. Оті книжечки і газети із пропагандистською нісенітницею, які зараз познаходила СБУ, були у кожному храмі УПЦ і у всі попередня роки. Мені особисто давав їх якось отець Євгеній, аби частково переклала на українську мову. Але від тієї маячні віяло таким злом, таким міцним руським духом, буквально диявольщиною, що я не тільки відмовилась, а й довго намагалася переконати священника викинути геть ту макулатуру із храму. Не переконала.
Багатьох переконують російські ракети. Та коли ж прийде справжня духовна єдність?
Світлана Орел