Одеситку Галину Могильницьку в Україні, на жаль, не знають ні як чудесну, дуже високого рівня поетесу, ні як принципового, незламного борця за українську справу, особливо за незалежну українську церкву. Тепер можна з певністю сказати: саме завдяки її книгам, де вона показала істинний стражденний шлях української церкви та аргументовано розвінчувала міфи Московського Патріархату, врешті-решт стали можливі тектонічні зрушення у цій справі, отримання Томосу і формування сучасної, незалежної від РПЦ церкви. Звісно, не тільки завдяки її гостропубліцистичним книгам. На щастя, не одна вона була працівником на цьому полі. Але її праця була надзвичайно ретельна, переконлива і била справді, як камінь з пращі правди (так називається одне з її авторських видань). Причому у той час, коли на одержання Томосу не було не лише певної, а навіть примарної надії.
Великих надій у її житті, очевидно, було дуже мало. Пані Галина належить до покоління шестидесятників, сподівання яких тільки заяскрівши, були погашені й розтоптані. Ні, вона не стала політв’язнем, як її майбутній чоловік, теж неординарний поет Олекса Різників. Вона мусила жити, триматися, бути опорою для стареньких батьків. Пізніше доглядати своїх дітей, вистояти проти зневаги застою, русофільства Південної Пальміри, але не втратити себе, не загасити у серці те світло віри в Україну, і в Бога. Думаю, це було не легше, ніж відбувати тюремний строк.
Звідки ж те світло? З’явилась на світ ця надзвичайно красива жінка у страшний для України час, у розпал диявольських сталінських репресій, у вчительській родині, що належала, як сказано у післямові до її книги «Хроніка великого ошуканства», до найдавніших і найбільш розгалужених українських педагогічних династій.
«Дитинство її пройшло у мальовничому куточку Кривоозерщини – у селі Велика Мечетня понад Бугом, – пише про неї письменник з Одеси Сергій Дмитрієв, – серед буйноквіття велетенського шкільного саду, де мешкали її дідуньо й бабуня. (…) Допитливий розум дівчинки шукав пояснення всьому, що відбувалось довкіл, і знаходив відповіді на свої недитячі питання в приглушених розмовах селян, в книгах дідусевої бібліотеки (покійний Олександр Пилипович 53 роки відпрацював учителем-філологом), серед яких траплялися й писані дивною, напівзрозумілою і урочистою мовою та ледь подібними до сучасних слов’янськими літерами, які дівчинка вчилася читати майже водночас із сучасними. Так для юної душі прочинялася брама століть, оживали учасники великих подій рідної історії. Там був живий, терпкий, мов євшан-зілля, образ давньої Русі-України, якого не затьмарили ідеологеми пізнішої офіційної науки. Вона просто давно збагнула заборонену правду».
Розповідає донька пані Галини Ярослава (теж автор краєзнавчих книг, заступник директора департаменту культури, начальник управління культури, національностей та релігій Одеської області):
– Батьки моєї мами були математиками. Середню школу Галина покинула після 9-го класу, бо мала бути залишена на другий рік через дві «двійки», чесно виставлені її мамою з алгебри та геометрії. Вступила до Одеського фінансово-кредитного технікуму, де на третьому курсі за відвідування церкви була виключена з комсомолу, а за тим і з технікуму. Доводити, що Конституція гарантує свободу сумління, у тодішній країні було марно. Працювала на різних роботах, у тому числі й робітницею на заводі. 1963 рік – вступила на філологічний факультет Одеського університету. На російське відділення, бо мала намір усе життя займатися творчістю Ф. Достоєвського. Але українське виховання потягнуло її до кола молодих людей, які цікавились українською культурою, історією. Це Олекса Різників, Олег Олійник, особливий вплив на неї справив Святослав Караванський, який за віком і знаннями мав би не на студентській лаві сидіти, а стояти за кафедрою. Разом відвідували літстудії, де Могильницька більше виступала як критик, бо соромилася читати свої вірші, у гуртку вивчення польської мови, у студентському науковому товаристві. Разом пропагували в Одесі українське слово, демонструючи, що інтелігентні люди говорять українською мовою, покладали квіти до пам’ятника Т. Шевченку 9 березня і 22 травня. У кінці 1965 Могильницька у домі Караванських познайомилася з Василем Стусом, а під час його наступного приїзду влаштувала його виступ на вечорі-зустрічі студентів філологічного факультету з Віталієм Коротичем. Це був єдиний виступ поета-дисидента в Одесі. У 1967 році, закінчивши університет, вийшла заміж за Олексу Різниківа. Після навчання Могильницька дістала призначення у Балтське педучилище. Студенти любили свою викладачку і предмет, який вона викладала. Та наприкінці 1969-1970 навчального року педагогічна рада постановила звільнити пані Галину з роботи, звинувативши у «вихолощенні комуністичної ідейності з курсу української літератури та пропаганді творчості націоналістичних поетів» — Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, які тоді в програмі не значились, але ж у темі «Сучасна література», не лише можна, а й треба було ознайомити учнів із творчістю шістдесятників. У 1979 році, коли виникла потреба доглядати хвору матір, Галина Могильницька перейшла в Кривоозерську школу №1. Викладала історію й українську мову та літературу, а згодом її перевели на викладання лише російської мови та літератури. Ще із 70-х років почала використовувати нестандартні форми й методи – уроки-блоки, лінгвістичні казки, уявні подорожі, лекції-концерти, що у ті часи вважалося відхиленням від вимог програми та порушенням принципу науковості. Тому її постійно критикували й майже 20 років тримали на найнижчій категорії «спеціаліст», не зважаючи на те, що серед її учнів було найбільше відмінників, учасників та переможців різноманітних олімпіад і конкурсів. Уже в перебудовні часи Могильницька таємно від шкільного й районного начальства взяла участь у всеукраїнському конкурсі «Нестандартний урок» і увійшла в число його переможців, після чого їй було присвоєно звання «учитель-методист», що давало певну надбавку до зарплати. Вела шкільний театр, класний агітколектив «Дружба», фольклорний колектив «Джерельце», її вихованці повсякчас посідали призові місця, їздили на екскурсії, зокрема, в Галичину, яку вражали концертними виступами та національним вихованням. Її старшокласники першими на Миколаївщині ще у вересні 1991 року підняли над школою жовто-блакитний прапор. Писала вірші, у тому числі й дитячі. Але збірка «Скільки в світі сонечок» пролежала у видавництві «Веселка» вісім років і вийшла лише у 1978. У 1989 її покликала перспектива української незалежності. Очолювала Кривоозерську організацію НРУ — найбільшу на Миколаївщині. Її стаття «Демагогічні гасла і факти» з критикою «соціалістичної демократії» була опублікована в Кривоозерській газеті «Заповіти Леніна» і обговорювалася на її сторінках півтора року. Авторці телефоном погрожували, що зараз прийдуть здирати з неї шкіру, щоб повісити на райкомі замість «бандерівського прапора». Влітку 1991 року Галина Могильницька відвідала Караванських у США, викладала на курсах підвищення кваліфікації учителів шкіл українознавства в діаспорі, мала низку виступів. За кілька хвилин після її виступу на з’їзді «Золотого Хреста» в оселі імені Олега Ольжича була проголошена незалежність України. У 1994 році повернулася до Одеси, де працювала вчителькою української мови та літератури ЗОШ №117, головним спеціалістом відділу по роботі з партіями та громадськими організаціями Одеського міськвиконкому. Після загибелі лідера НРУ В’ячеслава Чорновола, з яким Могильницька товаришувала ще з 1965 року, очолила Чорноволівське крило розколотого Руху в Одесі та відновила Одеську обласну (крайову) організацію НРУ. У грудні 2001 виключена з НРУ за незгоду з політикою керівництва партії щодо участі у виборах до Верховної Ради України на третьорядних позиціях та принципом формування виборчих списків. Нині безпартійна. З 1998 працює старшим викладачем кафедри методики викладання гуманітарних дисциплін Одеського обласного інституту удосконалення учителів. Її теми: «Книга буття українського народу», «Українська література кінця ХІХ – перших 3-х десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейського літературного розвитку», «Проблема адекватного прочитання української класики». Відмінник освіта України. Заслужений працівник освіти України. У січні 2008 року за книги «Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія)» та «З непам`яті прикликана судьбою» Галині Могильницькій присуджено премія імені В.Стуса. За низку наукових, науково-публіцистичних публікацій з утвердження авторитету України та дослідження білих плям в історії України, отримала премію Ірини Калинець за 2018 рік.
Отака доля. Постійне протистояння і прямостояння. Знаю, як це нелегко. Галина Могильницька вдарила мене у серце своїм поетичним словом. Її книгу поем «Імена» подарував Олекса Різниів, який минулої зими відвідав Кропивницький з нагоди вручення йому обласної літературної премії імені Евгена Маланюка. Я її прочитала не відразу – ім’я авторки зовсім невідоме. Лише пізніше дізналась, що це фактично перша (!) поетична книга пані Галини (Сергій Дмитрієв пише, що у 1986 році виходила її поетична збірка «Берег радості», але її наклад якимось дивним чином зник по дорозі із друкарні до магазинів).Уже з перших сторінок стало зрозуміло: авторка – непересічний талант.
Афористичність та культура письма, широченна ерудиція, глибоке знання української та європейської історії, уміння побачити і показати через буденне епоху та вічність – усе це підносить поеми, які увішли до книги «Імена» до найкращих зразків української поезії. Важко передати ту схвильованість і точність слова, які живуть у її рядках. А ще – вічний біль за Україну, який відчувається у кожному слові і буквально проривається у останніх рядках книги:
«Імена…імена…
В них провалля жаскі
Й духу злети найвищі—
Долі нашої сплутаний код
І заплутаний Мойрами шлях,
Де понині бреде,
Пам’ять роду згубивши,
І від того осліплий народ
По незрячих віках».
Після цього першого потрясіння-відкриття відразу ж згадалось: десь же лежать її публіцистичні книжечки про нашу церкву, подаровані ще кілька років тому знайомими, колишніми рухівцями. Негайно прочитати! І знову – як блискавка: яка переконливість аргументації, посилання на джерела, в основному російські, ці невеликі книжечки, фактично брошурки (кожна близько ста сторінок) каменя на камені не лишають на міфах Московського Патріархату про свою виключну канонічність та вигадане первородство. Тисячі, сотні тисяч українців знали це узагальнено, відчували серцем, але зробити такий аналіз, підняти десятки першоджерел, подати це струнко, переклнливо, гостро, ясно, логічно, з болем і великою любова’ю, як це зробила Галина Могильницька!..
Та ще й – коли! 2006-2007 роки – тоді в Одесі фактично ніхто не наважувався входити у конфлікт чи суперечки із надзвичайно впливовим, але й нахабним шовіністом митрополитом Одеським і Ізмаїльським Агафангелом. Пані ж Галина не лише наважилась, а й показала справжнє обличчя не святенника й монаха, а імперця й користолюба.
Книги ці видавалися за рахунок жертводавців-однодумців, тому не продаються, а даруються і тому теж мають особливу цінність. Очевидно, вони потребують перевидання більшими тиражами, бо ж вони мають потенціал стати важливою основою у становленні незалежної від РПЦ Української соборної церкви.
Можна ще розповідати про зусилля пані Галини з віродження та увічнення пам’яті розстріляних нацистами під час Другої світової євреїв (про це також у одній із її поем – «Серафима»). Збір спогадів, відродження імен, увічнення пам’яті невинно убієнних. Скільки сьогодні людей, які не зробивши й не витерпівши і десятої долі того, що вдалося пані Галині, кричать про себе та свої здобутки на кожному кроці, вихваляються і не соромляться власної самозакоханості. Тож, мені найбільше хочеться наголосити на її скромності. Це – як дивної краси квітка у буйстві нинішніх бур’янів хворих і надмірних амбіцій, будяків пихатих нездар та колючок псевдоталантів. Справді – квітка з Божої пращі…
На фото: Галина Могильницька під час презентації книги «Імена», разом з донькою Ярославою.
Світлана Орел