Першою фразою, коли його покликали до мікрофону, він намагався заперечити назву серії зустрічей у головній науковій бібліотеці: «Легенда краю». Але ж ми, присутні на цій зустрічі, знаємо: легенда. Минулого року влітку він святкував своє 85-ліття, а нині, серед засніженої зими, область відзначає 87-річчя свого заснування. Ровесники? Майже.
Він народився по сусідству з Кропивниччиною, у Кривому Розі, там же здобув рідкісний і не дуже популярний, здавалось би, фах розвідника та промислового користувача земних надр. І з цими глибокими теоретичними знаннями (його дипломну роботу «позичив» для зведення у ранг дисертації інший), з набутками гірничої справи в шахтах близьких та далеких на початку 60-их років минулого століття прибув у степовий край між Бугом та Дніпром. Прибув, пройшов щаблі свого фахового, суспільного й громадянського становлення і, як мало хто зі свого покоління, уславив край своїм ім’ям. Без перебільшення. Він кілька разів очолював обласну раду, призначався президентом першою керівною особою в області… А головне: він здобув прихильність і повагу не одного покоління степового люду.
Читач, думаю, здогадався: мова про Миколу Олексійовича Сухомлина.
Півтори години безперервної лекції-сповіді про камінці, уламки брил, плитки, самоцвіти, грудомахи, якими багаті підземні, від метра до тисячі, поклади наших чорноземів, по яких ми ходимо-бродимо й ніколи не задумуємось, які ми маєтні та імущі з подачі Всевишнього. Його розповідь носила назву «Природно-ресурсний потенціал степового краю». Вона, розповідь, могла б тривати удвічі, утричі довше – і це було б цікаво. (Микола Олексійович і в такому поважному віці тримає семестри уваги майбутніх машинобудівників технічного університету). Цікаво не тільки для технарів, а й гуманітаріїв, сивих і юних, зухвалих і байдужих – я це побачив на власні очі: бібліотечну аудиторію вщерть заповнили не тільки сучасні й колишні чиновні люди, а й гуманітарії, вчені різних сфер суспільного життя міста…
Цей дебют серії зустрічей «Легенда краю», подумалось мені, має стати в області нагородою, статусом для живих відомих, значущих, креативних – як вдячність нинішнього покоління за талант і невтомність, жертовність і людяність патріархам різних секторів суспільного життя. Так, як це транслює найвище керівництво держави під кінець року в масштабах країни. Першу кандидатуру визначено: Микола Сухомлин.