Колись я почув фразу, яка спочатку здалась мені пафосною. З тих, що хочеться відкласти і не чіпати, бо звучить занадто голосно. Українською розмовляють боги.
І тільки з часом починаєш розуміти, що мова тут взагалі не про богів. Мова про рівень поваги до себе. Бо коли народ відмовляється від своєї мови – він не стає сучаснішим, гнучкішим чи зручнішим для світу. Він просто зменшується. Стискається до формату обслуговування чужих сенсів, чужих історій і чужих перемог.
Я багато разів бачив, як люди переходять на російську автоматично. Без злості, без ідеології. Просто тому що так легше, так звичніше, так менше конфлікту. І в цей момент стається найнебезпечніше. Людина навіть не помічає, як віддає частину себе. Не комусь конкретно. Не ворогу. А в нікуди.
Українська мова – це ж не просто набір слів. Це спосіб відчувати світ. Інтонація, в якій є і ніжність, і гідність, і впертість, яка не дозволяє стати на коліна навіть тоді, коли здається, що вже немає сил.
Це мова, в якій можна бути сильним без грубості і глибоким без зайвого пафосу. І коли я сьогодні чую, як хтось говорить «яка різниця», я розумію, що різниця якраз у цьому.
Або ти говориш мовою, яка народилась із твоєї землі, пройшла через війну, заборони, знищення і однак вижила. Або ти обираєш зручність. І тут немає моралізаторства. Є проста річ. Мову не нав’язують. Її або відчувають, або ні.
Але якщо не відчувають – це не тому, що мова слабка. Це тому, що зв’язок втрачений. І от питання, яке кожен рано чи пізно ставить собі сам. Ти хочеш цей зв’язок повернути – чи остаточно відпустити?