(Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/mifi-i-pravda-pro-misto-rosijskoji-slavi.html )
Комусь слава, а комусь … забуття
Про другу Севастопольську оборону, яка тривала з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942-го, написано безліч художніх творів, наукових праць, створено кінофільми, пісні. Але достеменні події справді героїчної оборони міста радянськими істориками досліджувалися поверхово, з позицій сталінської доктрини переможців та надмірної участі у ній «великого російського народу». Джерело міфу про «город русских моряков» витекло звідти, а у часи правління сталінського послідовника Путіна вилилося незмірним потоком шовіністичного самовихваляння усього російського і приниження усього іншого, насамперед українського. Кілька років тому московський неовождь докотився до того, що публічно заявив – Росія могла перемогти фашизм і без участі України. Справді, цинізм не знає меж…
…Починалася 224 доба кровопролитної оборони Севастополя. У ніч з 28 на 29 червня 1942 року передові частини 30-го корпусу 11-ї армії гітлерівського генерала Еріха фон Манштейна без артилерійської підготовки на надувних човнах непомітно переправилися через бухту і раптово атакували позиції захисників міста. Вранці німці штурмом взяли Малахів курган. Становище оточенців стало критичним. У зв’язку із загрозливою ситуацією командувач Севастопольського оборонного району (СОР) адмірал Октябрський звертається до Верховного Головнокомандуючого Сталіна з таким листом: «…враховуючи різке зниження нашої вогневої сили…ми протримаємося максимум два– три дні. Виходячи з даної конкретної обстановки, прошу вас дозволити мені в ніч з 30.06 на 1.07 вивезти літаками «Дуглас» 200-250 відповідальних працівників та командирів на Кавказ». До списку включив і себе, хоча це суперечило флотським традиціям: капітан залишає тонучий корабель останнім. Октябрський, перед посадкою у літак, переодягнувся у цивільний одяг, аби підлеглі не бачили втечу командуючого. План евакуації передбачав вивезення тільки вищого і старшого командного складу армії та флоту, партійного активу міста. Евакуювати решту військовослужбовців, у тому числі поранених, не передбачалося.
1 липня Севастополь був повністю захоплений гітлерівцями, рештки червоноармійців і моряків відступили на мис Херсонес, очікуючи, що їх звідти евакуюють. Та бійці нікому не були потрібні. Більше того, на мисі приземлилися кілька радянських літаків, надісланих начебто для евакуації поранених. Але вони таємно вивезли на материк решту командного складу. Рядові були полонені ворогом або ж розстріляні. За німецькими даними, на мисі було взято у полон до ста тисяч червоноармійців. Радянські зведення вносять уточнюють – 78 тисяч 230 бійців. Та це далеко не всі масові жертви, загиблі при обороні «легендарного міста російських моряків». Більшість з них на совісті кількох людей. Перш за все, адмірала Октябрського.
… Октябрський (до 1924 року Іванов) Пилип Сергійович, уродженець Тверської губернії. Починав військовий шлях з рядового матроса, на початок війни був капітаном першого рангу. Будучи командувачем Чорноморського флоту одночасно з 7 листопада 1941 по 30 червня 1942-го був командувачем СОР. Брав участь у підготовці та здійсненні сумнозвісної Керченсько-Феодосійської десантної операції, проведеної у грудні 1941 – травні 1942 років. Незважаючи на первинний успіх, вона закінчилася повним розгромом радянських військ: три армії були оточені і розгромлені. Загальні втрати склали понад 300 тисяч вояків, включаючи 170 тисяч полонених. А через півтора місяці така гірка доля спіткала увесь Севастопольський оборонний район. Трагедія розпочалася зі втечі адмірала Октябрського разом з вищим командним складом. Залишаючи війська, адмірал передав командування своєму заступнику генералу І. Петрову. Але й тому не хотілося помирати, тому Петров утік з півострова на підводному човні, попередньо призначивши замість себе генерала П. Новикова. Той теж намагався вибратися із небезпечного котла катером, але у морі його перехопили німці і взяли у полон. Ось такі «герої» очолювали оборону Севастополя.
Між тим слово «герої», мабуть, не можна брати у лапки. Бо з адмірала Октябрського та генерала Петрова Сталін справді зробив героїв. У повідомленні Радінформбюро від 4 липня 1942 року, тобто у день трагічного закінчення оборони Севастополя, сказано: «Слава про головних організаторів героїчної оборони Севастополя – віце-адмірала Октябрського, генерал-майора Петрова…увійде в історію Вітчизняної війни проти німецько-фашистських мерзотників як одна з найблискучіших сторінок». Невдовзі після цих подій було засновано медаль «За оборону Севастополя». Першими її отримали Октябрський і Петров. У 1958 році «за вміле керівництво флотом і проявлені мужність, відвагу і героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками» адміралу Октябрському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він обирався депутатом Верховної Ради СРСР, Почесним громадянином Севастополя, його іменем названо вулицю у місті, там на честь героя встановлено меморіальну дошку. Таких самих почестей удостоєний генерал Петров.
**********
У той час, як боягузи-генерали тікали з оточеного Севастополя, залишивши своє військо напризволяще, справжні командири вели за собою солдатів і билися до кінця. Самовіддано і жертовно захищали Севастополь матроси і червоноармійці – сини і дочки України. Вони здобули там справді легендарної слави. Та, на превеликий жаль, багатьом з них ще й досі не віддано почестей, на які вони заслуговують. Пропагандистське гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» насправді виявилося порожнім звуком, що розтанув у ідеологічній кон’юктурі чиновників, які наділені владою і правом вирішувати людські долі.
В історію радянсько-німецької війни і оборону Севастополя увійшов подвиг гарнізону 35-ї берегової батареї №35 (інша назва «Форт Максим Горький») під командуванням старшого лейтенанта Олексія Лещенка, уродженця Запорізької області. З трьохсот бійців особового складу батареї, переважна більшість були вихідцями з України. За сім місяців оборони міста батарея щоденно вела обстріл позицій ворога, знищуючи його живу силу і техніку. Наприкінці червня на батареї був розгорнутий запасний командний пункт флоту. Сюди вночі 29 червня 1942 року прибула Військова рада фронту на чолі з адміралом Октябрським. Лещенку було наказано організувати евакуацію на материк вищий командний склад фронту. Командир батареї відправив адмірала літаком, а штаб Приморскої армії на човні. Сам залишився з батарейцями. Неприступна фортеця продовжувала тримати оборону. Коли закінчилися бойові снаряди, командир наказав стріляти в упор прямою наводкою навчальними. О. Лещенко був контужений, потім поранений, але встиг віддати наказ про підрив батареї. У непритомному стані бійці відправили свого командира морем до Новоросійська. Вилікувавшись, Олексій Лещенко у квітні 1944-го брав участь у визволенні міста, за яке він пролив кров у 41-му. З невідомих причин представлення на присвоєння майору Лещенку звання Героя Радянського Союзу було анульовано. (Між іншим, після війни Чорноморським флотом знову командував адмірал Октябрський). Олексій Лещенко намагався видати книжку своїх спогадів, але… Аж у 2008 році, майже через 40 років після смерті ветерана, письменники С. Смолянников і В. Михайлов на основі записів О. Я. Лещенка написали книжку «Веду бій…за правду». Назва аж надто промовиста.
У період оборони Севастополя поблизу села Камишли (тепер Дальнє) розміщувався дзот №11. Його гарнізон складався з восьми червонофлотців на чолі з Сергієм Раєнком. Всі бійці – вихідці з України. Серед них уродженець с. Байдакового Онуфріївського району Кіровоградської області Олексій Калюжний. Під час навального грудневого наступу гітлерівців на Севастополь, дзот опинився на напрямку головного удару противника. Три дні моряки відбивали шалені атаки фашистів. Із захисників у живих лишився один. Коли ворога відбили, у протигазній сумці Олексія Калюжного знайшли записку, що пізніше увійшла у видання про Севастопольську оборону і стала хрестоматійною. Ось її первинний текст (у подальшому з ідеологічних міркувань він зазнавав певних змін). «Родина моя. Земля русская! Я, сын Ленинско-сталинского комсомола, его воспитанник, дрался так, как подсказывало мне мое сердце. Я умираю, но знаю, что мы победим. Моряки-черноморцы! Держитесь крепче, уничтожайте фашистских бешенных собак. Клятву воина я сдержал. Алексей Калюжный».
Текст патріотичної записки відлитий на чавунній плиті, вмонтованій у лицьову стіну обеліска пам’ятника-меморіалу, встановленого на місці розташування дзоту №11. Олексій Калюжний разом із загиблими друзями похований у Севастополі, на братському кладовищі Дергачі. Його ім’я носить одна з вулиць міста-героя. До речі, Олексій Калюжний був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Але… обмежилися нагородженням мужнього червонофлотця орденом Вітчизняної Війни першого ступеня і занесенням його прізвища навічно до списків особового складу навчального загону Чорноморського флоту.
Героїчний подвиг при обороні Севастополя здійснив син Кіровоградщини Павло Линник, уродженець Знам’янського району. У одному з найзапекліших боїв червня 1941 року морський піхотинець, розвідник 109 стрілецької дивізії єфрейтор Линник у складі гарнізону берегової батареї №35 відбивав масовані атаки фашистів. Мужній воїн того дня підбив три німецьких танки, знищив пів сотні гітлерівців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 червня 1942 року відзначений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. На гранітній плиті «Меморіалу слави героїчної оборони Севастополя 1941-1942 рр.» відлито прізвище Павла Дмитровича Линника, який захищав місто у небезпечний для нього час.
Визволенню від фашистської окупації «місто російських моряків» зобов’язано вихідцеві з шахтарської Олександрії, маршалові Радянського Союзу, двічі Герою Петру Кириловичу Кошовому. Це він, командуючи 63-м стрілецьким корпусом 51-ї армії 4-го Українського фронту, 7 травня 1944 року розпочав штурм знаменитої Сапун-гори, а 9 травня пройшовся з підрозділами корпусу урочистою ходою вулицями визволеного ними міста. А за тиждень на грудях нашого славетного земляка засяяла перша Золота Зірка Героя. Хто б не відвідав сьогодні меморіальний комплекс на Сапун-горі, неодмінно зупиниться перед експонатами, що відбивають подвиг бійців і офіцерів корпусу та його талановитого командира Петра Кошового.
Легендарним Севастополь став завдяки справді легендарним його захисникам і визволителям, у їх числі вихідцям з України. Таким, зокрема, як старшина Павло Дубинда – Герой Радянського Союзу, повний кавалер ордена Слави. Фронтовиків з таким комплектом нагород у країні було усього четверо. Він назавжди прописався у Севастополі у назві вулиці. Ім’я легендарного командира морських піхотинців Павла Горпищенка носить проспект. Є у Севастополі вулиці капітана есмінця Петра Буряка, командира саперної роти Дмитра Загорулька, двічі Героїв Радянського Союзу авіаторів Олександра Руденка, Анатолія Недбайла, Степана Супруна. Увесь Крим з гордістю називає жінок, про яких складали легенди ще під час боїв за Севастополь. Санінструктор Марія Байда винесла з поля бою сотні поранених бійців і командирів, про снайпера Людмилу Павлюченко складали вірші і повісті ще за життя.
Коротке резюме
Його дозволю собі зробити від імені російського письменника Бориса Єскіна, який тепер живе в Ізраїлі. Ці слова написані по гарячих слідах сьогоднішніх подій, що відбуваються у Криму та на Донбасі. Відлуння їх чує цілий світ. Б. Єскін пише: «Если хорошенько опохмелиться от дурмана российского «патриотизма», щекочущего плебейское самолюбие, то надо честно признать, что СЕВАСТОПОЛЬ НА САМОМ ДЕЛЕ – ГОРОД РУССКО-УКРАИНСКО-НЕМЕЦКОЙ И ЕЩЕ БОГ ЗНАЕТ КАКОЙ СЛАВЫ». Під цими словами я готовий поставити свій підпис. Гадаю, не тільки я…
Юрій Матівос
ФОТО: обеліск та меморіальна дошка на місці дзоту №11; маршал Петро Кошовий