На початку цьогорічного січня відзначається 130-річчя Бориса Лятошинського – композитора, диригента і педагога, одного із представників модернізму та експресіонізму в українській класичній музиці.
З 1 вересня 1908 року по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії Златополя, де його батько працював директором (місто Златопіль в 1959 році було приєднане до Новомиргорода). Саме в Златопільській гімназії Борис Лятошинський навчався грі на скрипці, почав серйозно займатись музикою, грав в учнівському оркестрі. У віці 14-ти років написав кілька музичних творів. У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, де в подальшому навчався та працював. З 1922 по 1925 роки він очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М.Д. Леонтовича. Тривалий час викладав у Київській консерваторії (отримавши в 1935 році звання професора). У 1939 році Бориса Лятошинського обрали головою правління Спілки композиторів України. Після повернення в 1944 році з евакуації, Бориса Лятошинського призначили художнім керівником Української філармонії, також він працював музичним консультантом у Радіокомітеті та викладав у Київській консерваторії.
Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві. У пам’ять про Бориса Лятошинського в Україні щороку присуджують іменну державну Премію. Ім'я Лятошинського носять музичний коледж у Харкові, дитяча музична школа в Житомирі, вулиці в Житомирі, Києві, Луцьку.
Композитор Борис Лятошинський є одним із найважливіших для української музики композиторів, бо заклав фундамент для створення української класики. Він був змушений творити в часи культурного терору СРСР і потерпав від шквальної критики «партійних» композиторів, проте зумів задати тренд на модернізм в українській музиці та зростив покоління музичних шістдесятників — «Київський авангард».
Ковток свіжого повітря для української класики
Коли розмова заходить про академічну музику, часто звучить думка, що українська класика існує орієнтовно з XIX століття, мовляв, якщо тоді вже існували опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, то відлік українських композиторських шкіл можна починати саме з тих часів. Це лише частково правда, бо для повноцінного існування будь-якої музичної тяглості потрібна єдність традицій, що передавалися б митцями із покоління у покоління. Українські композитори-романтики XIX століття, на жаль, не змогли створити єдиний стандарт української академічної музики та передати його нащадкам — це було майже неможливо за умов, в яких колись перебувала колоніальна Україна.
Такі думки про українську класику свого часу висловлював композитор Леонід Грабовський. Він також доводив, що вже на початку XX століття знайшовся той, хто зумів запустити процес еволюції академічної музики в Україні. Цією людиною був його наставник Борис Лятошинський — композитор, який зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників та надолужив багаторічну відсутність симфонізму в українській музиці.
Лятошинський був учнем Рейнгольда Глієра, київського композитора німецько-польського походження. Вчитель найбільше вплинув на музичний світогляд амбіційного Лятошинського, який написав дебютну симфонію в часи перших національно-визвольних змагань, приблизно у 23 роки. Довгий час молодий композитор не міг добитися її виконання, аж поки Глієр не організував це в 1926 році, виступивши диригентом. Після написання Першої симфонії Лятошинський поступово заглиблювався у західний культурний контекст. Українізація 20-х років XX століття спричинила культурний бум завдяки доступу до європейської літератури й музики, тож композитор налаштовував свій власний радіоприймач на західні хвилі, ловив Мюнхен і Варшаву й намагався слухати концерти тогочасної модерністської музики, водночас виробляючи власний стиль.
До Лятошинського у нас не було композиторів-симфоністів масштабу Ріхарда Вагнера й Дмитра Шостаковича з одного боку, і модерністів в дусі Бели Бартока, Ігоря Стравінського й Кароля Шимановського, з іншого. Поєднавши у творчості два актуальних на той час напрямки, Борис Лятошинський став ковтком свіжого повітря у часи тоталітарної радянської задухи XX століття. Він також знайшов можливість передати свої знання наступному поколінню, виховавши учнів із групи «Київського авангарду», які пізніше запустили процес деколонізації української академічної музики.
Найголовніше з цього — пан Борис доклався до створення української академічної музики, якою ми знаємо її сьогодні.
Творчість під час культурного терору
Життя Лятошинського — це перипетії послідовної роботи над розвитком української музики на противагу радянському соцреалізму та шквальній критиці «партійних» композиторів і критиків.
Стосунки Бориса Лятошинського з радянською владою нагадують життя Олександра Довженка й Максима Рильського. За аналогією до цих митців, композитор теж був лауреатом різноманітних комуністичних премій, писав твори на замовлення влади, а у 1939–1941 роках взагалі очолював Спілку композиторів України. Однак, як і у випадку зі згаданими діячами (з якими він дружив і працював), композитор намагався закладати підвалини для функціонування власне української культури, і точно не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, які ніколи не сміли перечити курсу ЦК.
Майже всю кар’єру Лятошинський зіштовхувався із критикою партійних діячів, будучи змушеним творити в часи політичного й культурного терору. Свого часу твори композитора «нагородили» званням «формалістських», далеких від смаків простого народу, з акцентом на інтелектуальності, а не доступності. Такою була культурна політика Радянського Союзу — знищити всі прояви креативності й вільнодумства у будь-якій творчості. Тим часом у Третьому Рейху подібне мистецтво, навпаки, називали «більшовицьким».
«Боротьба з формалізмом» стосувалася чи не всіх культурних діячів СРСР, які намагалися хоч трохи осучаснювати свої творіння західними впливами. У 1948 році, наприклад, Компартія видала постанову про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі, що також стосувалася Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф’єва, Арама Хачатуряна та Бориса Лятошинського. У постанові комуністи засудили модерністських композиторів. Пізніше їх нищівно розкритикували колеги-композитори, що підтримували партію, разом із тогочасними музичними критиками.
«Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю»
«Антинародний формалістичний напрямок в українському музичному мистецтві виявився, перш за все, у творах композитора Лятошинського. Особливо чужа художнім смакам радянських людей його Друга симфонія.
Твір дисгармонійний, захламлений нічим не виправданими громовистими звуками оркестру, що пригнічують слухача. Відносно мелодії — симфонія та безбарвна», — так висловлювався комуністичний критик про творчість Лятошинського у виданні «Радянське мистецтво».
Кульмінацією протистояння композитора з радянською культурною політикою стала Третя симфонія, яку вперше виконали у 1951 році. Лятошинський написав її з вражень від Другої світової, однак за настроєм зробив не урочисто-переможною, як того хотіли в Компартії, а радше антивоєнною. У епіграфі до твору композитор написав: «Мир завжди перемагає війну». Симфонію одразу ж нарекли «формалістичним мотлохом», почавши закидати, що сам Лятошинський є «буржуазним пацифістом». Для композитора-модерніста Третя симфонія, напевно, була чи не найважливішою у творчості, адже зображала еволюцію його стилю, де мелодичні елементи поєднувалися з атональними та експериментальними. Цей, без перебільшення, шедевр українського музичного модернізму XX століття, зміг існувати й надалі виконуватися лише через те, що Лятошинського змусили переписати останню частину симфонії — з трагічної вона перетворилася у штучно-піднесену та соцреалістичну.
Істерія щодо «формалізму» інколи доходила до абсурду. За словами Ії Царевич, племінниці Лятошинського, на одному із засідань стосовно постанови 1948 року, Борис Миколайович підійшов до інструменту і зіграв акорд, запитавши у колег, чи вважають вони його формалістичним і незрозумілим. Більшість відповіли: «Так, звичайно, що за дивна гармонія!». На що Лятошинський сказав: «А це Бетховен!», — і мовчки сів на місце.
З часом умови для творчості композитора покращилися — хрущовська відлига дала можливість йому розкритися у Четвертій та П’ятій симфоніях, які вже не так завзято критикували, а сам Лятошинський отримав більше публічного визнання. Однак після лицемірного й несправедливого судилища навколо Третьої симфонії, однієї з найгеніальніших його робіт, він пише у листі до свого вчителя Рейнгольда Глієра: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю».
Київський авангард. Нова надія
У 1950-х Лятошинський, уже в літньому віці, викладав у Київській консерваторії, навчаючи композиції, гармонії та оркеструванню. На той час він, схоже, вже зрозумів, що вільно створювати й виконувати модерністську музику в Радянському Союзі майже неможливо. Однак початок відлиги створив умови, за яких Борис Миколайович отримав нагоду виховати нове покоління українських композиторів, які могли б продовжити його справу.
Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Загорцев та інші учні Лятошинського мали більше можливостей, ніж їхній учитель, щоб вивчати й грати новітню академічну музику. Вони захоплювалися техніками додекафонії й алеаторики — їх вдавалося почути у творах світових композиторів, записи й ноти яких діставав диригент Ігор Блажков. Пізніше згадані студенти консерваторії стали відомими як група «Київський авангард».
Будучи першопрохідцем модернізму в Україні, Лятошинський взявся за навчання молодих ентузіастів-авангардистів. Можливо, сподіваючись, що вони виконають для української музики ту роль, яку він не зміг повноцінно виконати раніше. Однак, за спогадами його учня Леоніда Грабовського, композитор все ж завжди наголошував, що атональні гармонії слід поєднувати з тональними, мелодичними, мовляв, з одного перцю страви не приготуєш.
Інші композитори «Київського авангарду» теж багато згадували свого вчителя. Валентин Сильвестров називав Лятошинського одним із найвидатніших світових композиторів XX століття та розповідав, що під час написання Четвертої і П’ятої симфоній він уже був «наче з іншої планети». Віталій Годзяцький описував Лятошинського, як флегматичну, емоційно неприступну людину, хоч і з іронічним почуттям гумору.
Коли київські авангардисти, як і вчитель, зазнавали розгромів у пресі чи на засіданнях Спілки композиторів, Лятошинський захищав право своїх учнів на експерименти у музиці. Адже реакція влади на творчість «Київського авангарду» була навіть жорсткішою за те, що пережив раніше їхній вчитель: їх звільняли зі Спілки композиторів, всіляко перешкоджали творчій діяльності. Київських авангардистів, фактично, позбавили можливості заробляти на життя професійною діяльністю.
Хай якою б не була доля учнів Лятошинського, їхній вчитель таки виконав свою роль — забезпечив спадковість поколінь української музики й виховав зі студентів Київської консерваторії музикантів світового рівня. Якби не Лятошинський, світ не визнав би, наприклад, талант Валентина Сильвестрова, який є одним із найпопулярніших композиторів сучасності. Сам Борис Лятошинський пішов з життя 15 квітня 1968 року, йому було 73.
Сприйняття Лятошинського за незалежності. Повернення генія
Лятошинський нині заслуговує ввійти до пантеону найважливіших українських композиторів усіх часів і посісти почесне місце поруч із Миколою Лисенком, Михайлом Вербицьким, Мирославом Скориком, Валентином Сильвестровим і Євгеном Станковичем.
На щастя, нині більша частина творчості Лятошинського доступна для пересічного слухача. У 1994 році Національний симфонічний оркестр України під керуванням американського диригента українського походження Теодора Кучара виконав та записав усі п’ять симфоній композитора, пізніше видавши їх на компакт-дисках із допомогою Marco Polo (американський лейбл, що спеціалізується на випуску класичної музики). Сьогодні симфонії Лятошинського доступні на стримінгових платформах.
У 1995 в Україні заснували премію імені Бориса Лятошинського. Для реабілітації досягнень композитора ці кроки були потрібні, однак із того часу його музика все ще залишалася у тіні. Починаючи з 2010-х, поступово відбувається процес визнання Лятошинського, зокрема й завдяки державній премії його імені. У 2011 році Національний симфонічний оркестр знову виконав усі п’ять симфоній композитора на чолі з диригентом Володимиром Сіренком. Крім того, у Києві відкритий для відвідувачів кабінет-музей Бориса Лятошинського, яким опікуються нащадки композитора — сім’я Гомонів. Це місце, де композитор жив і творив, збережене у тому ж вигляді, яким воно було за його життя.
Створили також Всеукраїнський конкурс молодих композиторів імені Бориса Лятошинського. Крім того, з’являється все більше запитів на виконання його музики в Європі, адже музика у час війни стала потужним інструментом культурної дипломатії. Повернення генія в український культурний простір триває. І зараз, коли точаться дискусії щодо перейменування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, — надати його ім’я закладу, де Борис Лятошинський працював і виховував нову хвилю класиків української музики.
Макс Чухліб, «Слух»