Світлана Барабаш… Я познайомилася з нею, ще коли зростала, мені було років 13-14. І вона завжди була для мене жінкою-загадкою. Осяяна світлом посмішки – такої, що дає змогу зрозуміти: перед вами абсолютно добра людина. Вона завжди була підкреслено україномовна (що справляло на мене величезне враження). Вона міркувала про такі поняття, про які в ті роки ніхто не замислювався: про гуманітарну складову нації, про формування нового українського середовища… В ті роки було дуже погано з одягом, кожен носив те, що зміг урвати. Світлана Григорівна була завжди як картинка з модного журналу – це один з багатьох талантів Світлани Барабаш. Це треба вміти: накинула на сукню хустку, і вже – як картинка. Її вважали законодавицею мод, її наслідували. І завжди тільки з однією зачіскою, я не уявляла, як їй вдавалося зробити таке на власній голові…
Пройшло дуже багато років і я все зрозуміла. Я зрозуміла, що знайома з однією з громадських діячок кінця ХХ – початку ХХІ століття, яка вплинула на ВСЕ! На освіту, на культуру, на «шлях кожного до України», на літературу, на журналістику, ну, врешті-решт, що ми всі, рано чи пізно, заговорили українською...
«Босоніж лопотить дівчатко…»
Я погоджуюсь з Леонідом Куценком, який написав ще за її життя «Слово на пошану». Порівнюючи кінець ХІХ – початок ХХ століття з тим, що відбувалося в кінці ХХ – на початку ХХІ століття, він написав: «Уявімо, що вас зненацька попросили коротко схарактеризувати Єлисаветград кінця ХІХ століття. Що найперше спадає на думку? Безсумнівно, імена представників багатообдарованої родини Тобілевичів, Марка Кропивницького, громадського діяча Олександра Тарковського, артільного батька та українського діяча Миколи Левицького, земської діячки Наталії Бракер, архітекторів Якова Паученка та Олександра Лишневського, музиканта Густава Нейгауза та інших. Отже, підсвідомо спливають у пам’яті знакові постаті міста, люди, які його творили, які сприяли розквітові повіту.
Нітрохи не сумніваючись, я зараховую Світлану Барабаш до категорії знакових імен сучасників історії нашого краю».
Він продовжує, що насправді у Світлани Григорівни є одна риса: у будь-якій справі бачити не лише справу, а й людей, пов’язаних з цією справою. Куценко наводить приклад. Уявіть, у Кіровограді були тільки російськомовні дитячі садочки! Пані Світлана, взявши собі за мету повернення української мови в дитсадки, прочитала кілька семінарів для працівників дошкільних закладів, і от нарешті – з’явилася директриса садочка Валентина Отян, яка захопилася ідеєю Світлани Григорівни. І от уже – україномовний дитсадок! Перший україномовний дитячий садок був «Золота рибка» №68 на сучасній вулиці Юрія Коваленка. А далі вже зарясніли, як гриби після дощу.
Світлана Григорівна визначає собі мету і рухається до неї, не зважаючи на перешкоди, навіть не помічаючи їх. Це – ще один з талантів Світлани Барабаш. Доводилось чути, що Кіровоградський педагогічний інститут перейменували на честь Володимира Винниченка тільки тому, що Світлана Барабаш зайнялася цим. Правда це чи ні, я не знаю. Можливо, і правда: в 1992 році було присвоєне ім’я Винниченка інституту, а Світлана Григорівна тоді працювала на кафедрі української літератури. Пізніше, у 1993 році, вона перейшла на кафедру українознавства КІСМу, ну, як перейшла, кафедру створили саме для неї, вона очолила цю кафедру і була незмінним керівником аж до самої смерті…
Ну, про все по порядку: народилася Світлана Гавриленко (саме таке прізвище було у неї до шлюбу) 30 червня 1941 року в селищі Олександрівка Кіровоградської області. Світлана Барабаш згадувала свої дитячі роки: «Ще за часів мого дитинства мало не в кожній селянській хаті на почесному місці висів портрет Шевченка – мальований чи вишиваний. І не знати Шевченка було гріх. Це був знак певної неповноцінності. Якось я питала тата, коли він пізнав Шевченка, то почула у відповідь: «Тоді, як усвідомив себе». «А як ти вивчив його?» – допитувалася. «Як усі, з батькового голосу». До закінчення школи я вже знала чи не третину «Кобзаря» – з усіма поемами і мініатюрами».
Працювала кореспондентом районної газети «Вперед» і заочно навчалася у Львівському університеті на факультеті журналістики. Далі продовжила навчання на філологічному факультеті цього ж університету, вже на стаціонарі. «Я мріяла про нашу повну свободу все своє свідоме життя, – казала Світлана Григорівна в одному з інтерв’ю. – І в знаних 60-х роках, у пору студентства, була так близько до цього. Переживала крах ілюзій дуже важко. Але рук не опустила.(…) Переконана ж, що ніхто сьогодні прямо чи опосередковано не зможе позбавити мене права лишатися собою – ні в думці, ні в слові, ні в роботі – це для мене найголовніше. Все інше залежить тільки від мене».
Після закінчення університету Світлана Григорівна потрапила на Донеччину, де викладала українську мову і літературу у вечірній школі робітничої молоді. Далі, з 1972 по 1982 рік, працювала в Донецькому державному університеті на посаді викладача, старшого викладача та доцента кафедри української літератури. Захистила кандидатську дисертацію з творчості Андрія Малишка. В 1982 році повернулася на Батьківщину, влаштувалася доцентом на кафедру української літератури в Кіровоградський педінститут.
Хочеться тут процитувати вірш, написаний Світланою Барабаш.
ТЕПЛО ЗЕЛЕНОЇ ДУШІ
Нагріта стежка під ногами.
Високе небо. Сонце. Степ.
І рідний Тясмин берегами
Від спеки літньої отерп.
Смаглявий день всім циганчаткам
Носи облуплені припік.,
Босоніж лопотить дівчатко.
У степ. У день. У світ. У вік.
За ним услід – стежки і роси.
І полини. І спориші.
І гріє ноженята босі
Тепло Зеленої Душі.
«Ступу за дверима залишила?»
Броніслав Куманський згадував: «Зимового дня наприкінці 80-х років двері кабінету відділу науки і культури газети «Кіровоградська правда», в якій я тоді працював, різко відчинилися, і до приміщення буквально влетіла жіночка «вся із себе», в шубі і квітчастій хустці, що покривав її майже до пояса.
– Доброго дня. Я – Світлана Барабаш, викладаю в педагогічному інституті.
– А то я тебе, Свєтко, не знаю».
Виявляється Світлана Григорівна і Броніслав Петрович навчалися в одній школі! Він написав спогади, такі прості і такі щирі…
«Ми часто спілкувалися з нею в ті прекрасні роки великих сподівань. Невдовзі я перейшов працювати у новостворену газету «Народне слово», навколо якої групувалася патріотично настроєна інтелігенція. Найактивнішими нашими авторами були Володимир Панченко, Григорій Клочек, Леонід Куценко, Юрій Круть, Микола Хомандюк і, звичайно ж, вона – Світлана Барабаш. Світлана Григорівна була надзвичайно динамічною особою. Містом вона гасала зі швидкістю реактивного лайнера: редакції кількох газет, телерадіокомітет, одна-дві бібліотеки, зустрічі з колегами – і все це в один день. Коли з’являлась у редакції, я її часом жартома запитував:
– Ступу за дверима залишила?
Їй постійно бракувало часу, вона щоразу спізнювалася з написанням статей, приносила їх буквально за годину до завершення верстки номера, за що я на неї нерідко гнівався, аж доки не зрозумів, що Світлані потрібно просто називати день публікації з поправкою на мінус два. І, маючи такий темперамент, вона встигала слідкувати за новими виданнями, читати лекції в університеті, писати докторську дисертацію і, напевно, між іншими справами – прекрасні вірші, готувати статті до кількох видань одночасно, вести свою «Вітальню Світлани Барабаш» на телебаченні.
(…) Була ще у Світлани риса, котра не так часто зустрічається серед нас – вона ніколи не шкодувала добрих слів, говорячи про людину. А ще треба було бачити, з якою ніжністю вона ставилася до своїх батьків. Ця неспокійна жінка до болю в серці переймалася проблемами свого народу, пропагуючи звичаї і традиції українців, справедливо вважаючи, що втрата нами національної етики і моралі веде до деградації. (…)
Інтелектуалка, патріотка, аналітик і лірик водночас, наставниця талановитої молоді, жінка із «серцем вільним і пісенним», – Світлано Григорівно, Світланко, Свєтко! Як тебе бракує сьогодні…»
Броніслав Куманський пише про це «надзвичайно динамічна особа», Микола Тупчієнко сказав мені про неї «багатовекторна», Ганна Бондаренко писала про Світлану Григорівну «невтомність та оптимізм, якась аж не жіноча сила духу». Це все про одне й те саме: їй було все потрібно, до всього їй було діло, вона жила жадібно, ненаситно, як останній день у своєму житті… І при цьому всьому в неї була велика довіра до світу і людей. Пам’ятаєте: «вона ніколи не шкодувала добрих слів, говорячи про людину». Так от: Світлана Барабаш у всякій людині могла знайти щось цікаве, щось варте захоплення і щиро цим захопитися.
«У кожного свій шлях до України», – чимало її студентів згадують саме цей вислів Світлани Барабаш. А як же була права Світлана Григорівна: треба тільки пояснювати свою точку зору, і ні в якому разі не квапити, не зневажати, у кожного свій шлях до України. До України прийшли ми всі… Якось у статті в «Народному слові» за 1993 рік вона відповідала на один лист: «За його тоном, способом аргументації, манерою говорити від імені всього народу проглядалися ми – вчорашні і сьогоднішні (не дай, Боже, й завтрашні). Безапеляційні, непримиренні, безкомпромісні. Помру, а не поступлюся принципом, мною створеним»… Вона ніколи не була непохитною та безапеляційною, вона завжди була дуже поблажлива до людей. Що, як на мою думку, свідчить про її розум.
«Лабораторія формування особистості»
Мені не пощастило – я у неї не вчилася. «Сидять інженери і економісти. Перший курс. Багато російськомовних. Приходить Світлана Григорівна і ми починаємо розмову про Миколу Вінграновського. Наступна тема – Ліна Костенко. І оці всі ливарники, економісти читають Ліну Костенко. Потім Світлана Григорівна із літературного виру втягувала нас у вир громадської діяльності. Викладачі кафедри українознавства на чолі зі Світланою Григорівною створили середовище, в якому виховувались багато громадських діячів. Це була така собі лабораторія формування особистості,» – згадує Ірина Малик, яка у неї навчалася.
«Не можу обминути справді унікального факту плекання національної свідомості молоді кафедрою українознавства технічного університету, організатором і керівникам якої є професор С.Барабаш. – пише Леонід Куценко. – Кілька молодіжних організацій народилися за сприяння кафедри, виховано чимало молодіжних лідерів. А скільки ними проведено масових патріотичних заходів, наукових конференцій, і не лише, а й республіканських».
Ректор Центральноукраїнського національного технічного університету Володимир Кропивний каже: «З приходом Світлани Григорівни буквально за десяток років інститут став Національним технічним університетом. В тому, що це відбулося, є величезна її заслуга. Вона провела трансформацію всієї гуманітарної складової, людської складової, національної складової. Працювати зі Світланою Григорівною було дуже цікаво. Це був зразок української інтелігентної людини».
Вже працюючи у технічному університеті, вона захистила докторську дисертацію на тему «Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті доби». Ліна Костенко – це була любов на все життя. Світлана Григорівна ще у студентські роки прочитала її книжку «Вітрила» і одразу запам’ятала кілька віршів напам’ять! Бачилася з нею тільки один раз – в 1991 році, коли Ліна Василівна брала участь в урочистостях, присвячених пам’яті Лесі Українки. Пані Світлані вдалося поспілкуватися з цією жінкою, пізніше вона писала: «З тієї розмови на все життя запам’яталася думка, подарована мені: «Коли нічної пори наодинці з чистим листком паперу шукаю слово, то моїм голосом тоді говорить прапам’ять мого роду. Все те, що несу в собі у формулі крові, оживає». Світлана Барабаш, яка дружила з народними депутатами, з послами та олігархами, від зустрічі з Ліною Василівною зніяковіла…
Світлана Григорівна – автор численних культурологічних, літературознавчих та краєзнавчих розвідок в обласній та республіканській періодиці, однак «любов на все життя» залишилася. Окремими виданнями вийшли її твори: «Стежками слова Ліни Костенко» (1993), «Душа прозріє Всесвітом очей...Поетичний світ Ліни Костенко» (2003), «Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису» (2003), «Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення» (2003), «Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу» (2003). До речі, саме за книгу «Душа прозріє Всесвітом очей…» вона стала лауреатом обласної премії ім. Є. Маланюка.
Кафедра українознавства КІСМу була названа після смерті Світлани Барабаш кафедрою документознавства, а після – кафедрою історії, археології, інформаційної та архівної справи. В цій якості вона існує і досі.
«Прабатьківське, Праукраїнське, Несмертне»
Микола Тупчієнко, археолог, історик, етнограф та краєзнавець, так сказав про неї: «Я прийшов на цю кафедру в 1996 році. Світлана Григорівна була дуже добрим керівником для нас. Вона була дуже багатовекторною людиною. Коли її не стало, ми всі не могли повірити… Світлана Барабаш, на превеликий жаль, забувається. Таких людей не можна забувати. Леоніду Куценко пощастило, є «Куценківські читання», принаймні раз на рік його згадують... Але ж вона була на тільки освітянкою, доктором наук і поетом, вона ще була чудовим журналістом: і у друкованих ЗМІ, і на телебаченні. «Вітальня Світлани Барабаш» – ви пам’ятаєте таку програму? Можливо, треба влаштувати премію її імені? Чи влаштувати якісь читання? Не знаю. Вона достойна, щоб про неї пам’ятали».
Я пам’ятаю програму «Вітальня Світлани Барабаш»! Принаймні, один випуск я пам’ятаю так, ніби бачила його вчора. Я тоді була прессекретарем відомої в Україні партії, до нас приїхала Лілія Григорович (чи пам’ятаєте ви таку політикиню?), я її відвезла на «Вітальню», а сама сіла в передпокої, маючи намір подрімати. Але Світлана Григорівна подрімати не дала. В той момент я і зрозуміла ВСЕ. Я зрозуміла, що знайома з однією з громадських діячок кінця ХХ – початку ХХІ століття, яка вплинула на ВСЕ! Це було, як одкровення… Лілія Григорович теж була в захваті! Вона залишила мені 50 гривень (це як лишити нині 1000 грн.) з тим, щоб я купила Світлані Барабаш коньяк і цукерки. Ну, до виборів не склалося… А після виборів я поїхала до неї на кіровоградську телевежу, її там не було, вона захворіла. Я їздила до неї ще кілька разів, вона хворіла і хворіла. І от померла…
Світлана Барабаш ще за життя стала Заслуженим працівником освіти України, лауреатом премії «Народного слова» ім. В. Винниченка, лауреатом премії ім. Є. Маланюка, нагороджена медаллю «Петро Могила», орденом «Княгиня Ольга» ІІІ ступеня… Довго ще можна перераховувати її нагороди. Але Світлана Григорівна на ці нагороди не зважала: ну, дали, то дали, що про це говорити. ЇЇ ім’ям названа вулиця на Никонорівці, я не знаю, як так сталося, що її вулиця веде якраз до телевежі…
Треба сказати ще про один талант Світлани Барабаш. Поезію, до якої пані Світлана прийшла вже у зрілому віці, вона називала справжнім дивом. «Для мене цей новий дотик до Слова – як Боже дання, як дарунок Долі. Таке відчуття, ніби відкрився раніше втаємничений шлях пізнання світу і себе в ньому. Це стає сенсом мого життя, забирає мене всю. Прадавнім звуком і смислом. Недоступним раніше, озивається до мене слово. Прабатьківське, Праукраїнське, Несмертне», – говорила в одному з інтерв’ю Світлана Григорівна. У неї вийшли тільки дві збірки: «Золоті причали» (1998) і «Засвічу тиху свічку надії» (посмертно, 2017).
Ось ще один вірш Світлани Барабаш:
МІЙ БІЛИЙ КІНЬ
Мій білий кінь не хоче пить води.
Він б’є копитом, рве міцні попруги.
Він косить гострим оком десь туди,
Де світ розпавсь на вороги і други.
Дрижить земля від тупоту копит.
Цвіте стерня гарячим лютим цвітом.
Горить Батурин. Чигирин горить.
І білий світ запався чорним цвітом.
Крізь сотні літ, крізь сотні літ і літ
Це пам’ять здалека мене терзає.
Летить мій кінь. Гарячий той політ.
Хтось нас там знав. Хтось там мене чекає.
Та це ж про її життя! Яка красива метафора «білий кінь». Не знаю, може, я помиляюся, однак мені здається, що цей вірш вона написала останнім… Тяжко хвора жінка, яка усвідомлювала, що вона помирає… «Гарячий той політ. Хтось нас там знав. Хтось там мене чекає»
Слово про Аню
Ми жили по сусідству з Анею Бондаренко, яка тільки-но закінчила інститут. З Анею ми дружили. І мені здавалося дивним, що вона обрала літню жінку Світлану Барабаш собі в конфіденти… (Це неправда про літню жінку – вона була трохи молодша за мене сьогоднішню, ну що з підлітка візьмеш?) Але мене має хвилювати інше: як Світлана Григорівна, вже жінка, яка відбулася як особистість, примітила собі Аню – дуже-дуже скромну студентку з Новоархангельського району? Як вони потоваришували – такі різні?
Вони завжди були для мене злиті: Аня і Світлана Григорівна. Як тільки я бачила Світлану Барабаш, яскраву, красиву, осяяну посмішкою, то мимоволі оглядалася: десь тут повинна бути Аня. І знаходила! Вона була настільки скромна, що для неї завжди була благом непомітність. Навіть на фотографіях Світлани Барабаш я знайшла її тільки п’ять разів. Моя улюблена, це та, на якій Світлана Григорівна не посміхається (застати такою було ох як складно), з Леонідом Куценком і Анею Бондаренко.
Микола Тупчієнко сказав про неї: «Аня Бондаренко – дуже скромна людина, яка обрала метою свого життя служіння другові, а другом була Світлана Григорівна Барабаш… Не підлабузницьке служіння, а саме щире захоплення… Аня Бондаренко була неофіційним заступником голови кафедри, вона брала на себе всі організаційні питання. Я в минулому році дуже тяжко захворів, я міг викладати тільки онлайн. Так от, перша, хто мені допоміг, була Аня: вона прибрала на себе моє кураторство, і без гучних заяв, без похвалянь…».
Ганна Семенівна – її так в очі називали тільки її студенти, та й те… Всі інші називали її Аня, Анюта, Анюточка. Якщо б Аня не померла, це повинно було бути її інтерв’ю, в якому б вона згадувала Світлану Григорівну. Але вона померла у квітні цього року… І я вирішила написати-таки статтю: в пам’ять про Аню, в пам'ять про Світлану Григорівну…